Якщо ви гадаєте, що я все те видумав, то по¬миляєтесь, – у голосі гетьмана кпини звучали не¬приховано майже. – Двадцять чотири століття до Різдва Христового шумерський цар Урукагин уже тужився припинити підкуп, та марне… В Англії Томас Кромвель вельми майстерно наловчився доїти казну, купляв усіх по дорозі до свого злету, допоки став канцлером казначейства і державним секретарем. Зрештою, і не таке бувало… Як убили в древньому Римі імператора Пертінакса, то за трон не мечами, а калиткою змагатися взявся Дідій Юліан супроти Сульпіціана. Останній запропону¬вав, пам’ятається з оповіді у колегіумі, двадцять тисяч сестерціїв, але його супротивник підняв над головою розчепірену п’ятірню, – мовляв, на п’ять тисяч більше даю. І нічого, проголосили його імпе-ратором, а сенат залюбки затвердив…
Дивно якось влаштований світ, – ятрили душу гіркі думки Данилові, – набіги ворожі з різних бо¬ків по Андрусівському договорі його край пусто¬шать, на очах порожніє земля, де садиби людські були, там вітер лиш попіл зі згарищ розвіює та обгоріла садовина чорними всохлими скелетами стовбурів жахає, вздовж доріг кості непохованих його земляків біліють; він же з високим паном пре¬спокійно якісь курйози минувшини перебирає. Років п’ять чи трохи більше тому самі собою в ньо¬го складалися рядки, що ввійшли в таку дорогу серцю книгу «Світ, по частинах розглянутий»:
Добачу марність значну світу цього,
Б’ють батька, стрия чи брата свойого.
Невинних кров’ю ти, лотре, торгуєш,
Кров братів помсту з небес лементує…
…Вони пригадували ще якісь історичні буваль¬щини та курйози, які не витер із пам’яті вітер де¬сятиліть, а в душі у Данила смеркалося: марне він тратив стільки часу, марне на небезпеку не раз на¬ражався, аби лише побалакати про далекі літа – не зможе, не схоче чи не під силу гетьману стати в помочі його краєві, кривди позбутись та волю здо¬бути…
Вельми противилося Баксютенковій матері ля¬гати в лікарню – за життя лише раз вона там була, в дитинстві, коли в переповнених палатах забрак¬ло місць і ліжко її поставили в коридорі біля вби¬ральні; відтоді від одного слова «лікарня» відгони¬ло їй коридорними протягами, в яких кріпкий дух хлорки, аж очі сльозилися, був навпіл із туалет¬ним ніяк невгасимим смородом.
Вона довго опиралася коли грубуватим, а коли просто зневажливим нагадуванням та зажадан- ням сина, а врешті, мов тріснуло щось у грудях всередку, репнуло так, що не склеїти, – напослідок тільки рукою махнула. Яка там різниця, де околі- ти має, вона й без лікаря болячки своєї смертної ймення безпомильно відає: день за днем, година за годиною й хвилина за хвилиною її несло до краю немилосердної темені, чорної пустки, яка жахала і холодила, видавалося, й без того вже вистиглу кров; той жах обезсилював цілковито, геть вимі¬тав останні крихти волі та інстинкту споконвіч¬ного самозахисту, сковував правцем у передчутті неминучого провалля безпросвітного: безодня жа¬дібна вже чекала там і чигала на неї…
Ніколи вона про своє життя не балакала із си¬ном, один тільки раз завела було мову, як дізна¬лась смертельний власний діагноз. Вона сподіва¬лася якщо не співпереживання, то, принаймні, хоч на простий інтерес, натомість перед нею поста¬ло дерев’яне обличчя і конвульсивні потуги не ви¬казати позіхання.
Завиграшки вона йшла життям, мов на пруд¬ких ковзанах бігла добре умерзлим озером, не бо¬ялась труда і здебільшого працювала клято, але й гульок та забавки засмакувала. З тих підтоптаних і начальствених, під яких підкладали її, трапля¬лося, дехто зовсім пам’ять тратив і глузд, клявся негайно розлучитися і на ній одружитися; вона ж, білозубі витрішки продаючи, хіба лиш спідницею тільки війне, на одній нозі хтиво викрунувшись, – була птаха та й полетіла…
А втріскалася, немов школярка, по вуха рап¬тово в свого ж сільського парубка, зайнялося усе та запалахкотіло, як від необачного сірника у віт¬ряну пору жнивна стерня. На позірний погляд, уже неабиякий знавець любощів, вона вперше відчула жар того полум’я, що гоготіти взялося над житейською стернею і яке звуть справжнім коханням; вони аж засапувалися, випробовуючи одне одного в тривалих, істинно марафонських поцілунках, їхні тіла виснажувалися набагато більше, аніж у женців у найпекучішу жнивну пору; врешті, знеможені, вони не могли надиви¬тися одне на одного.
Не було ні клятв, ні обіцянок одружитися, вони просто боялися вректи своє щастя, бо ж за кожною обіцянкою десь там, у затінку, може критися сум¬нів у виконанні. А майбутнє спільне своє вони об¬мізковували до дрібниць, навіть де шафа стояти¬ме в їхньому домі або телевізор, і кішку якої масті вони заведуть.
Антон пропав так раптово, мов його, наче курча безпомічне, шуліка який схопив, – день не було і
другий, а третього, не витримавши, непрошеною прийшла в його дім.
– Нема, в Київ поїхав, – грали в хованки очі батьків.
Вперше в житті відчула вона різницю між хаха¬лем, випадковим приблудою лиш на ніч, якого ін¬коли делікатно звали партнером, та людиною, що, мов прищепа до дерева вже приросла, і тепер по живому хіба можна рвати. Весь день вона не знахо¬дила місця, як безнадійний п’яниця, що перебрав учора і тепер не має чим задобрити пекуче нутро; під вечір знесиленій, обмолоченій, їй вити хотіло¬ся, наче безпомічній сучці, що втратила раптом щенят.
Антон як пропав раптово, так і заявився через місяць негадано: він неспішно, дивуючи земляків та тішачись цим, їхав вулицею на вилискуючій бо¬ками іномарці, а поруч сиділа в машині кирпата дівка з яскраво зеленим волоссям. На автівку тоді витріщувались більше, напевне, аніж на дивну в тамтешніх краях зачіску – стара влада сипалася на очах, але іноземні авто у селі ще були дивиною.
До вечора поголос обійшов усе село, що хлопець одружується на іномарці, а тесть у столиці в ньо¬го – вельми тлустий.
…Наступного дня тяжка була праця в Марини, до близької червоної дати влада корівник хотіла добудувати, і всю ланку її теж пригнали сюди, бо більшість чоловіків на сезонні роботи вже повті¬кали: в неї руки витягувалися від бетономішалки і потріскували сухожилля. Але навіть натуга, від якої світ зеленів та похитувався невпевнено інко¬ли, не здатна була осилити свердлика, що раз по разу мозок свердлив: що ж то за світ такий та жит¬тя таке? Життя, в якому нею самою торгують, мов дефіцитною вже тоді ковбасою та шинкою, – ті че¬модани не раз і самій доручали завезти на затишні столичні вулички чи мордатим молодикам здати вже на вокзалі; життя, в якому найтрепетніше по-чуття можна запросто обміняти на залізяку, нехай навіть чужоземну та вельми лискучу.
І то не вперше в Марини був обмін такий: за ніч із нею одні всідались у високі державні стільці, інші отримували поза чергами розкішні квартири, ще інші буцегарні заробленої уникали. Недавно один такий, туз вельми пихатий, повз неї на черговому хуралі продефілював і навіть не привітався. А вона ж його від отого готелю, де сонце в клітинку літ десять йому мало б світити, зовсім недавно поря¬тувала. Цей туз, коли пропивати вже було нічого, на ферму до них присилав обладнаний спеціально автобус. Смерком уваги люд не звертав на нього, мало які там можуть вештатися. Між тим, у той автобус швиденько п’яток чи десяток молоденьких бичків заганяли, наступного ранку на білоруських ринках їх продавали за півціни – і знову гуляти було за що та вищестоящих по зав’язку пригоща-ти.
Вони десь там, у верхах, шкірне своє рихтують, а вона в них хіба за помийницю, куди сім’я своє зливають.
…Що сталося потім – не зразу Марина втямила, її трясонуло щомоці, до того ж дивно якось, стру¬сонуло немов ізсередини, світ поплив перед очима і зовсім іншим постав; мало того, трясти не пере¬ставало, якісь іскри стрибали та сипалися перед очима, і вона не могла зрозуміти, чи то видається просто, чи жмут іскор вистрибує на дротах; їй хо¬тілось кричати, та заледве рота могла розкрити, – вона пнулася понад силу якось відірватися від зна¬віснілої бетономішалки і не могла; в останню мить ще змайнула думка, яка втішити навіть змогла: якщо то смерть – ну то й дяка велика їй…