Мисливці за маревом – Іван Корсак

Вельми противилося Баксютенковій матері ля¬гати в лікарню – за життя лише раз вона там була, в дитинстві, коли в переповнених палатах забрак¬ло місць і ліжко її поставили в коридорі біля вби¬ральні; відтоді від одного слова «лікарня» відгони¬ло їй коридорними протягами, в яких кріпкий дух хлорки, аж очі сльозилися, був навпіл із туалет¬ним ніяк невгасимим смородом.

Вона довго опиралася коли грубуватим, а коли просто зневажливим нагадуванням та зажадан- ням сина, а врешті, мов тріснуло щось у грудях всередку, репнуло так, що не склеїти, – напослідок тільки рукою махнула. Яка там різниця, де околі- ти має, вона й без лікаря болячки своєї смертної ймення безпомильно відає: день за днем, година за годиною й хвилина за хвилиною її несло до краю немилосердної темені, чорної пустки, яка жахала і холодила, видавалося, й без того вже вистиглу кров; той жах обезсилював цілковито, геть вимі¬тав останні крихти волі та інстинкту споконвіч¬ного самозахисту, сковував правцем у передчутті неминучого провалля безпросвітного: безодня жа¬дібна вже чекала там і чигала на неї…

Ніколи вона про своє життя не балакала із си¬ном, один тільки раз завела було мову, як дізна¬лась смертельний власний діагноз. Вона сподіва¬лася якщо не співпереживання, то, принаймні, хоч на простий інтерес, натомість перед нею поста¬ло дерев’яне обличчя і конвульсивні потуги не ви¬казати позіхання.

Завиграшки вона йшла життям, мов на пруд¬ких ковзанах бігла добре умерзлим озером, не бо¬ялась труда і здебільшого працювала клято, але й гульок та забавки засмакувала. З тих підтоптаних і начальствених, під яких підкладали її, трапля¬лося, дехто зовсім пам’ять тратив і глузд, клявся негайно розлучитися і на ній одружитися; вона ж, білозубі витрішки продаючи, хіба лиш спідницею тільки війне, на одній нозі хтиво викрунувшись, – була птаха та й полетіла…

А втріскалася, немов школярка, по вуха рап¬тово в свого ж сільського парубка, зайнялося усе та запалахкотіло, як від необачного сірника у віт¬ряну пору жнивна стерня. На позірний погляд, уже неабиякий знавець любощів, вона вперше відчула жар того полум’я, що гоготіти взялося над житейською стернею і яке звуть справжнім коханням; вони аж засапувалися, випробовуючи одне одного в тривалих, істинно марафонських поцілунках, їхні тіла виснажувалися набагато більше, аніж у женців у найпекучішу жнивну пору; врешті, знеможені, вони не могли надиви¬тися одне на одного.

Не було ні клятв, ні обіцянок одружитися, вони просто боялися вректи своє щастя, бо ж за кожною обіцянкою десь там, у затінку, може критися сум¬нів у виконанні. А майбутнє спільне своє вони об¬мізковували до дрібниць, навіть де шафа стояти¬ме в їхньому домі або телевізор, і кішку якої масті вони заведуть.

Антон пропав так раптово, мов його, наче курча безпомічне, шуліка який схопив, – день не було і

другий, а третього, не витримавши, непрошеною прийшла в його дім.

– Нема, в Київ поїхав, – грали в хованки очі батьків.

Вперше в житті відчула вона різницю між хаха¬лем, випадковим приблудою лиш на ніч, якого ін¬коли делікатно звали партнером, та людиною, що, мов прищепа до дерева вже приросла, і тепер по живому хіба можна рвати. Весь день вона не знахо¬дила місця, як безнадійний п’яниця, що перебрав учора і тепер не має чим задобрити пекуче нутро; під вечір знесиленій, обмолоченій, їй вити хотіло¬ся, наче безпомічній сучці, що втратила раптом щенят.

Антон як пропав раптово, так і заявився через місяць негадано: він неспішно, дивуючи земляків та тішачись цим, їхав вулицею на вилискуючій бо¬ками іномарці, а поруч сиділа в машині кирпата дівка з яскраво зеленим волоссям. На автівку тоді витріщувались більше, напевне, аніж на дивну в тамтешніх краях зачіску – стара влада сипалася на очах, але іноземні авто у селі ще були дивиною.

До вечора поголос обійшов усе село, що хлопець одружується на іномарці, а тесть у столиці в ньо¬го – вельми тлустий.

…Наступного дня тяжка була праця в Марини, до близької червоної дати влада корівник хотіла добудувати, і всю ланку її теж пригнали сюди, бо більшість чоловіків на сезонні роботи вже повті¬кали: в неї руки витягувалися від бетономішалки і потріскували сухожилля. Але навіть натуга, від якої світ зеленів та похитувався невпевнено інко¬ли, не здатна була осилити свердлика, що раз по разу мозок свердлив: що ж то за світ такий та жит¬тя таке? Життя, в якому нею самою торгують, мов дефіцитною вже тоді ковбасою та шинкою, – ті че¬модани не раз і самій доручали завезти на затишні столичні вулички чи мордатим молодикам здати вже на вокзалі; життя, в якому найтрепетніше по-чуття можна запросто обміняти на залізяку, нехай навіть чужоземну та вельми лискучу.

І то не вперше в Марини був обмін такий: за ніч із нею одні всідались у високі державні стільці, інші отримували поза чергами розкішні квартири, ще інші буцегарні заробленої уникали. Недавно один такий, туз вельми пихатий, повз неї на черговому хуралі продефілював і навіть не привітався. А вона ж його від отого готелю, де сонце в клітинку літ десять йому мало б світити, зовсім недавно поря¬тувала. Цей туз, коли пропивати вже було нічого, на ферму до них присилав обладнаний спеціально автобус. Смерком уваги люд не звертав на нього, мало які там можуть вештатися. Між тим, у той автобус швиденько п’яток чи десяток молоденьких бичків заганяли, наступного ранку на білоруських ринках їх продавали за півціни – і знову гуляти було за що та вищестоящих по зав’язку пригоща-ти.

Вони десь там, у верхах, шкірне своє рихтують, а вона в них хіба за помийницю, куди сім’я своє зливають.

…Що сталося потім – не зразу Марина втямила, її трясонуло щомоці, до того ж дивно якось, стру¬сонуло немов ізсередини, світ поплив перед очима і зовсім іншим постав; мало того, трясти не пере¬ставало, якісь іскри стрибали та сипалися перед очима, і вона не могла зрозуміти, чи то видається просто, чи жмут іскор вистрибує на дротах; їй хо¬тілось кричати, та заледве рота могла розкрити, – вона пнулася понад силу якось відірватися від зна¬віснілої бетономішалки і не могла; в останню мить ще змайнула думка, яка втішити навіть змогла: якщо то смерть – ну то й дяка велика їй…

Вертався Братковський від гетьмана з душею, яку хто немов каменем привалив, – важким, хо¬лодним, зеленим мохом порослим; і ту каменюку, пручатимешся чи ні, ніяк не вдасться зсунути, беркицьнути та позбутися. Не так шкода згаяного часу, як змарнованих надій, сподівань власних, а ще братчиків у Львові та Луцьку.

Данило сповна розумів, як непросто Іванові Степановичу наклеювати на вуста підсолоджену усмішку та з останніх сил радість велику вдава¬ти при зустрічі з московитським царем чи його двірцевими, хоч насправді дулю смачну в кишені тримав, навіть більше: «холоп царя Івашко» таїв тиху ненависть, і від того тамування зненависть ще пекучішою ставала. Сам Братковський за будь- які калачі не схотів би так жити, існувати в житті подвійному, наче в просторах різних.

Рано чи пізно, гадав Данило, схоже роздвоєння, і вашим і нашим, добром не закінчиться. Те вже видивитися він мав нагоду в житті Луцького брат¬ства.

Зовсім з іншого приводу гортав Братковський документи, що від давності вже жовтизною брали¬ся, як натрапив на дивний лист:

«Паном братиеи моей брацтва Чесно-Креско- го монастыра, а звлаща старшому строителю и отцу нашему, честному отцу игумену и рознымъ паномъ дозорцомъ и всимъ панамъ братьеи, од найвышщого и до намнейшего брата уписного».

Так звертався до братства «братъ вашъ Лаврен¬тий Древинский, чашник Волынский, его королев¬ской милости покоевый дворянинъ и секретаръ».

То був шанований в усьому краї чоловік, учас¬ник кількох православних братств та їх меценат, особливо Луцького і Кременецького, посланник громади до короля Сигизмунда ІІІ Ваза не ви¬знавати Берестейську унію, не раз обраний на сейми і сеймики. Він належав, на погляд Брат- ковського, до тих світлих постатей, що все хоті¬ли примирити «Русь із Руссю». З-під спокійного на позірний погляд тексту листа вихованої лю¬дини, як з-під озерної гладі з глибини джерело, била тривога й ледве приховане обурення. Відпо¬відальним за братські гроші, що надходили від меценатів, для «зарібку» дозволялося надавати приватним особам кредит. Але от біда, чинш від позичальників за користування не завжди над¬ходив – добренькими за громадський кошт хтось бути вельми хотів, звісно, дещо з хабара подібно-го собі маючи. Гірше того, до школярів чи стар¬ців фундоване добросердими людьми не надхо¬дило інколизовсім. Тож Лаврентій Древинський мав право вимагати: «Нехай учынят личбу и у скринци найдуются…»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: