Вертався Братковський від гетьмана з душею, яку хто немов каменем привалив, – важким, хо¬лодним, зеленим мохом порослим; і ту каменюку, пручатимешся чи ні, ніяк не вдасться зсунути, беркицьнути та позбутися. Не так шкода згаяного часу, як змарнованих надій, сподівань власних, а ще братчиків у Львові та Луцьку.
Данило сповна розумів, як непросто Іванові Степановичу наклеювати на вуста підсолоджену усмішку та з останніх сил радість велику вдава¬ти при зустрічі з московитським царем чи його двірцевими, хоч насправді дулю смачну в кишені тримав, навіть більше: «холоп царя Івашко» таїв тиху ненависть, і від того тамування зненависть ще пекучішою ставала. Сам Братковський за будь- які калачі не схотів би так жити, існувати в житті подвійному, наче в просторах різних.
Рано чи пізно, гадав Данило, схоже роздвоєння, і вашим і нашим, добром не закінчиться. Те вже видивитися він мав нагоду в житті Луцького брат¬ства.
Зовсім з іншого приводу гортав Братковський документи, що від давності вже жовтизною брали¬ся, як натрапив на дивний лист:
«Паном братиеи моей брацтва Чесно-Креско- го монастыра, а звлаща старшому строителю и отцу нашему, честному отцу игумену и рознымъ паномъ дозорцомъ и всимъ панамъ братьеи, од найвышщого и до намнейшего брата уписного».
Так звертався до братства «братъ вашъ Лаврен¬тий Древинский, чашник Волынский, его королев¬ской милости покоевый дворянинъ и секретаръ».
То був шанований в усьому краї чоловік, учас¬ник кількох православних братств та їх меценат, особливо Луцького і Кременецького, посланник громади до короля Сигизмунда ІІІ Ваза не ви¬знавати Берестейську унію, не раз обраний на сейми і сеймики. Він належав, на погляд Брат- ковського, до тих світлих постатей, що все хоті¬ли примирити «Русь із Руссю». З-під спокійного на позірний погляд тексту листа вихованої лю¬дини, як з-під озерної гладі з глибини джерело, била тривога й ледве приховане обурення. Відпо¬відальним за братські гроші, що надходили від меценатів, для «зарібку» дозволялося надавати приватним особам кредит. Але от біда, чинш від позичальників за користування не завжди над¬ходив – добренькими за громадський кошт хтось бути вельми хотів, звісно, дещо з хабара подібно-го собі маючи. Гірше того, до школярів чи стар¬ців фундоване добросердими людьми не надхо¬дило інколизовсім. Тож Лаврентій Древинський мав право вимагати: «Нехай учынят личбу и у скринци найдуются…»
Ще гіркіше було Данилові від історії з родиною Гулевичів, а саме Дрозденської гілочки, де четверо з п’яти дітей прийняли чернечий постриг. Один із них, Андрій, чернече ім’я Атанасій, буцімто пода¬рував Луцькому братському монастиреві дідичні свої маєтки. Навіть дарчий запис був опублікова¬ний у збірнику документів Чеснохресного брат¬ства.
Все те буйдою звичайнісінькою виявилося та ви¬кликало вельми прикрі суди людські, пересуди та пересмішки – рот не город, не загородиш. Як про¬яснилося згодом, ігумен монастиря замість плені- потенції, себто доручення представляти приватну особу в борговій справі, лукаво на підпис, навіть очима не кліпнувши, подав дарчий запис на монас¬тир – довірливий чернець уявити не міг такої під¬міни та підписав. Тож Андрій мимоволі попсував стосунки з родиною, що подалася в суди, – не мав сили він також спокійно очима зустрітися з нечис¬тим на руку ігуменом, покинув чернечу обитель і жив як світська особа надалі в своїх володіннях.
З одного боку, начебто не для себе старався так ігумен, все примножити монастирські маєтності клопотався, а з іншого боку – ласки перед началь¬ством духовним зажити хотів, лапувку йому своє¬рідну підсовував, але тільки зневаги людської на¬жив та тінь на монастир і все братство кинув. Гіркі сторінки…
Батурин позаду, залишаються тільки роздуми.
Прощалися Братковський із Мазепою стри¬мано, навіть долоні в Івана Степановича були хо¬лодними, буцімто пригорщі льоду до цього у них тримав; розходилися, наче й не було тих давніх юнацьких спогадів, спудейських літ, а ще недав¬ніх, не виправданих уже тепер сподівань.
Нерішучість і нехіть гетьмана стати в по¬міч напливали чорним смутком у душу Данила, але… Але чи судія він Мазепі, півгетьманові пів- України, роздертої та розшматованої, і ніхто не відає, якими мостами правий берег із лівим злу¬чити. Не треба ходити далеко – у краї Данила, на тому самому березі, часто-густо люд теж спільну мову розгублює, навіть у родині одній чи сім’ї од¬ній.
У Чеснохресному братстві лучеському ще жили поміж старшеньких братчиків спомини про перше чисте і світле кохання Галшки Гуле- вичівни, що чимало добра робила для громад Києва й Лучеська. Хрещена Єлизаветою, на польську манеру Галжбетою в родині сперш пе¬рейменована, проте всі її звикли звати ласкаво Галшкою, – вона з підлітка кострубатого виро-билася стрімко в красуню писану з розкішним русявим волоссям і очима зеленкуватими, де загадка молодості таїлася та очарування. Ще не забула доля сипнути їй розуму щедро, трудо- любства пошанування і знань та вченості не по літах: вільно вона балакала латинською й поль¬ською, старослов’янською, французькою та дав-ньогрецькою мовами. Тож як заслав сватів Хрис¬тофор, син такої само потужної родини Іпатія Потія, берестейського каштеляна в недавньому і сенатора Речі Посполитої, єпископа Володимир- ського, то вподобала Галшка парубка, статного, вдачею лагідного та добродушного.
Та от лихо: не маючи чогось супроти парубка, батьки не хочуть доньку відпускати в родину не¬любого їм Іпатія Потія, а вельми затявся батько. Він знаним у краї був чоловіком, син єпископа
Луцького і Острозького, Холмського і Бельського, Володимирського і Берестейського, обіймав Ва¬силь Гулевич посади підстарости Володимирсько¬го, а згодом і войським тут став – без характеру кріпкого цю округу не втримав би.
Але й у доньки його вдача не з тіста ліплена, на камінь найшла коса, аж іскри кресалися: і мусили поступитись батьки, розтопилися їхні, на позір¬ний погляд, крижані серця, бо таки остереглися щасті дочки перейти дорогу. Року 1593-го у Воло- димирському православному храмі над головами молодих тримали вінчальні корони, і хор церков¬ний, мимоволі милуючись вдатною парою, виспі¬вував їй молитовне благословення. Свати молодя-там у дарунках ніяк не хотіли одне відставати від одного, Галшці гроші дарували поважні, дорого¬цінності та маєтності, село Несвіч при тім числі, а від молодого теж надійшло чимало добра, та ще село Городок у додачу.
Щастя, як водиться, недовгим було, та не вина в тому молодого подружжя. Чоловіків батько стрім¬ко набирав ваги на духовній стезі, сперш єпископ Володимиро-Берестейський, натхненник Берес¬тейської унії та посланець Собору єпископів до Папи Римського, що стане небавом митрополитом Київським, не випускав з ока і сина.
– Переходь у нашу віру, – просив сина, щиро вбачаючи в унії здолання бід тогочасних та чвар православних із католиками.
Христофор відмовчувався, йому, що прийняв кальвінізм, доки навчався в Краківській академії, то вихрестився в католика, то став православним,
не лежала душа вкотре міняти віру; син опускав очі, боячись поглядом зустрітися з батьком.
Не послухаєшся – позбавлю спадку, – казав Іпатіи Потій наступного разу синові, и тон його те¬пер був аж ніяк не прохальний.
Делікатний за вдачею Христофор не мав сили дати різко батькові відкоша, але й погодитися на його на-полягання ніяк не міг. Він не тільки не хотів іти в нову громаду, а ще більше боявся завдати прикро¬щів коханій Галшці; та плакала і, знаючи м’якість чоловікового характеру та ризик необачного вчинку, благала не зраджувати віри і не краяти душу її.
Я відречуся від тебе, – батьків гнів доходив межі.
Батьківський дім, такий досі рідний, найзатиш- ніший у світі, раптом став чужим і ворожим, по долівці тепер Христофор ступав, наче по камінні розпеченому, а повітря ставало як перед грозою – і він задихався від його нестачі. Врешті, озираю¬чись, наче злодій, втікає разом із дружиною з бать¬ківського дому – жити тепер вони будуть в маєтку Гулевичів.