Марно, проте, сподівалось подружжя на спокій та мир у родині. Домагатися переходу сина в унійну віру Христофорів батько не припинив – Христофор став ще мовчазнішим, якимось лякливим, що здри¬гався нервово при несподіванці найменшій, худнув чомусь та сірів на обличчі, – всихав, наче дерево, в якого зловмисник підрубував кореня. Упокоївся він так само тихо, як жив, не завдаючи нікому кло¬поту, помер негадано для домашніх із виразом об- легшення на лиці та втіхи від завершення його мук і терзань земних. Із маленькою Катериною на ру¬ках Галшка лишилася ще такою молодою вдовою. Ворожнеча родин між тим не припинилася, тільки тепер лягла вона на вдовині плечі.
«То вона довела його до гробу», – доходила мова про неї від оточення колишнього свекра.
А ще почалися суди, від Галшки за їх вислі- дом відібрали вже Городок, подарований на весіл¬ля, але тим вона щонайменше печалилася. Гірше було, як через суд ще й доньку відібрати намірили¬ся, але, дякувала вона Богові, не дійшло до того, суд обмежився лише опікунством материним до повноліття дочки.
Із часом колишній свекор ще нервовішим та ка-тегоричнішим ставав, а вельми після того випадку серпневого дня у Вільно, як вертався Іпатій Потій від Віленського єпископа.
Несподівано навпроти ратуші напав на нього чоловік із сокирою – все трапилося в якусь мізер¬ну мить, ніхто не зміг бодай щось вдіяти та оборо¬нити; зблиснуло лезо перед ударом у шию, напад¬ник раз і вдруге замахнутися та рубонути встиг. Врятував Іпатія Потія золотий ланцюг від архі¬єрейського хреста, але все ж два пальці лівої руки, якою боронився архієпископ, тоді відтяла сокира. Нападником був православний Іван Тупека.
Моторошне життя породжувало ще мотрошніші чутки… Братковський вірив і не вірив у те, що опо¬відав у Варшаві на сеймі Лаврентій Древинський:
«Унійний архієпископ Кунцевич наказував ви¬копати із землі тіла православних та викинути з могил на поживу псам…»
Та зовсім не з чуток відомо було про страдницьку смерть самого Йосафата Кунцевича. Як виїжджав архієпископ із Полоцька вгамовувати підбурений злими людьми Вітебськ, то попросив для себе заго¬тувати труну. По службі Божій у вітебському собо¬рі обманутий натовп оточив із погрозами будинок архієрея, що не вважав за потрібне мати при собі охорону. До розгарячілого люду вийшов сам архі¬єпископ:
«Діти мої, чому б’єте слуг моїх? Якщо шукаєте мене, то ось я…»
Розгубилися навіть найгарячіші голови, але все ж двоє знайшлося, хмелем запаморочених: один палицею вдарив архієпископа, а другий ру¬бонув сокирою… В сутичці кривавій мало хто й спам’ятатися здатен, ще живому архієрею про¬стрелили голову, понівечене тіло у бочку поклали й спустили в Двину…
…Як же воно так у світі ведеться, – роздуму¬вав дорогою додому з Батурина Данило Братков- ський, – що віра, замість єднати людей, раптом сім’ї роз’єднує, батька сварить із сином, люди, що Книгу найголовнішу однакову мають, те саме Святе читають Письмо, раптом із сокирою одне на одного чомусь кидаються. Де і коли вони відсту¬пили від Слова Спасителя? А ти хочеш від гетьма¬на, – сам на себе звертав Данило власну невдачу поїздки, – аби він самотужки сточив так зі злістю та підступом розрубане і роз’єднане.
Танула гіркота, наче ласівці на вікні від тепла у хаті, лише як згадував Братковський доброду- хів-братчиків, таких як бібліотекар Філарет Горо- дельський. То він встановив порядок зразковий у книгозбірні, де вишикувалися фоліанти грецькою і церковнослов’янською, польською і латинською мовами. А ті книги сюди втрапили з рук Галшки Гулевичівни і Петра Могили, Івана та Самуїла Ви- говських і шляхтича Олександра Пузини, Йова Кондзелевича і Марії Мазепи, інших братчиків і сестер. Їхні імена, думалося Данилові у дорозі, не згаснуть у часі, як можеслабосилу свічку зга¬сити вітер, що ввірветься раптово у дім. Ці люди приходили в братство не тільки з книгами, вони, на відміну від тих, хто в потаємних шпаринах ко¬рисливої душі таїв вигоду, дарували братствові немалі кошти чи інші статки. Ян Гуляницький і Олександр Яловицький, Варвара Лозчанка і Пав¬ло Русинович, Гальшка Гулевичівна і Юрій Пузи- на, Катерина Смиковська і ще низка славетних і безкорисливих…
Із неблизької Греції привела доля Олександра Мозеллі у Луцьк, у Чеснохресне братство, якому подарував маєток у Бродах, чимало майна і по¬над сімдесят дві тисячі злотих – неймовірно вели¬кі кошти на ті часи. А Галшка Гулевичівна сперш принесе до київського магістрату фундуш «право¬вірним і благочестивим християнам народу русь¬кого… тим, котрі в благочестивій Східній Церкві тривають і тривати будуть». Даруватиме вона київському братству «дім із землею, з усім до того двору… пожитками, різними належностями, нічо¬го собі самій ані нащадкам моїм не залишаючи. Все сіє – на монастир чину Василія Великого, також і на школи, також шляхетським, як і міщанським, і на кожний інший чин богоугодного життя, задля спасіння християнського». До презенту цього пре-щедрого додала вона ще й десять тисяч злотих…
Через сімнадцять років на дарованому постане 1632 року Києво-Могилянська колегія, що виви¬щиться згодом в академію славетну. А коли сувора і зовсім для Галшки нещедра доля поверне її знову на Волинь, то обдаровуватиме вона тепер Луцьку братську церкву, монастир і шпиталь, не скупити- меться на пожертви Чернчицькому монастирю та священикам.
Ось уже котре десятиліття при братстві незле почувається школа, де граматику вчать, піїтику та риторику, діалектику й арифметику, науку про святих тут викладають, церковного співу навча¬ють та святого письма. Хто до науки уподобання має, повинен триденний іспит складати та в касу шкільну посильних цілком чотири гроша сплати¬ти.
.І коли ці думки набігали Братковському, то не так уже гірчив полин зустрічі з гетьманом, вида¬валося, навіть коні, весело збруєю побрязкуючи, прудкіше бігли додому – таке-бо життя, в якому химерно тасується світле з чорнізним, із втіхою лихо, з сумом жалким та безпросвітним межує не- очікувана, негадана радість.
Лунко гриміли громи, і злі блискавиці змигува- ли.
Громи в голосі Баксютенка то затихали, то рап¬тово виляскували в найнеочікуваніші моменти, а блискавиці, метаючись, готові були ось-ось поці¬лити в самісіньку маківку винуватця.
Підполковник Кошлатий! – вигукнув голова адміністрації тоном, яким перед рингом оголошу¬ють боксера, і міліційний підполковник прудко схопився, тільки рядочок його медалей жалібно брязнув на грудях, мов мідяки в жебраковій шап¬ці.
Суддя Заліпа! – виляснуло знову, і настраха¬ний суддя поспіхом пропихав огрядного живота між столом і масивним, під старовину вирізьбле¬ним дубовим стільцем, відсунути який було йому несила.
Блискавиці з-під густих брів Баксютенка били по черзі то підполковника, то суддю, а решта ра- йонового керівництва за довгим полірованим сто¬лом принишкло голови втягувала в плечі, аби блискавка чергова по комусь із них часом не зри- кошетила.
Я вам кожному дав поважне крісло й держав¬не авто під розповнілі ваші зади, – обурення роз¬пирало легені районного голови, і він обома рука¬ми вхопився за кришку стола, аби часом у повітря не знятися. – А ви справитися не здатні з отим ви- шкребком й стервом Денисом Поліщуком, що не визнає нашої рідної влади.
Ще підполковник було рота відкрив, силячись слово вимовити, та виляск головиної долоні по сто¬лу знову його у правець ввігнав:
Нишкнути! Нічого мені парафінку травити та хльобало розкривати. Кіпішного бродягу – в бара- ній ріг, його і всю його шоблу та кентів його всіх. Ця гнида козирна назавше має усохнути.
Підполковникові таки вдалося вставити слово:
Браткам його здам… Якраз один підвернувся.
Знать не знаю! – як виляском батога. – Щоб я цього жмурика не бачив більше ні на цьому світі, ані на тому! Деталі – на нараді в Аполінарія Апо- лінарійовича.
«Знов усе лайно мені, – промайнуло в поміч¬ника, як перейшли усі в його кабінет. – І відпо¬відальність також». Він ненавидів Баксютенка з такою самою потугою, як і служив йому; рівно¬великим цим величинам був ще страх нутряний, що підживлювався переданням, яке інколи на¬півпошепки шелестіло поміж старожилами: мов¬ляв, хтось із предків Баксютенка в давнину слу¬жив катом.