Мисливці за маревом – Іван Корсак

Ще гіркіше було Данилові від історії з родиною Гулевичів, а саме Дрозденської гілочки, де четверо з п’яти дітей прийняли чернечий постриг. Один із них, Андрій, чернече ім’я Атанасій, буцімто пода¬рував Луцькому братському монастиреві дідичні свої маєтки. Навіть дарчий запис був опублікова¬ний у збірнику документів Чеснохресного брат¬ства.

Все те буйдою звичайнісінькою виявилося та ви¬кликало вельми прикрі суди людські, пересуди та пересмішки – рот не город, не загородиш. Як про¬яснилося згодом, ігумен монастиря замість плені- потенції, себто доручення представляти приватну особу в борговій справі, лукаво на підпис, навіть очима не кліпнувши, подав дарчий запис на монас¬тир – довірливий чернець уявити не міг такої під¬міни та підписав. Тож Андрій мимоволі попсував стосунки з родиною, що подалася в суди, – не мав сили він також спокійно очима зустрітися з нечис¬тим на руку ігуменом, покинув чернечу обитель і жив як світська особа надалі в своїх володіннях.

З одного боку, начебто не для себе старався так ігумен, все примножити монастирські маєтності клопотався, а з іншого боку – ласки перед началь¬ством духовним зажити хотів, лапувку йому своє¬рідну підсовував, але тільки зневаги людської на¬жив та тінь на монастир і все братство кинув. Гіркі сторінки…

Батурин позаду, залишаються тільки роздуми.

Прощалися Братковський із Мазепою стри¬мано, навіть долоні в Івана Степановича були хо¬лодними, буцімто пригорщі льоду до цього у них тримав; розходилися, наче й не було тих давніх юнацьких спогадів, спудейських літ, а ще недав¬ніх, не виправданих уже тепер сподівань.

Нерішучість і нехіть гетьмана стати в по¬міч напливали чорним смутком у душу Данила, але… Але чи судія він Мазепі, півгетьманові пів- України, роздертої та розшматованої, і ніхто не відає, якими мостами правий берег із лівим злу¬чити. Не треба ходити далеко – у краї Данила, на тому самому березі, часто-густо люд теж спільну мову розгублює, навіть у родині одній чи сім’ї од¬ній.

У Чеснохресному братстві лучеському ще жили поміж старшеньких братчиків спомини про перше чисте і світле кохання Галшки Гуле- вичівни, що чимало добра робила для громад Києва й Лучеська. Хрещена Єлизаветою, на польську манеру Галжбетою в родині сперш пе¬рейменована, проте всі її звикли звати ласкаво Галшкою, – вона з підлітка кострубатого виро-билася стрімко в красуню писану з розкішним русявим волоссям і очима зеленкуватими, де загадка молодості таїлася та очарування. Ще не забула доля сипнути їй розуму щедро, трудо- любства пошанування і знань та вченості не по літах: вільно вона балакала латинською й поль¬ською, старослов’янською, французькою та дав-ньогрецькою мовами. Тож як заслав сватів Хрис¬тофор, син такої само потужної родини Іпатія Потія, берестейського каштеляна в недавньому і сенатора Речі Посполитої, єпископа Володимир- ського, то вподобала Галшка парубка, статного, вдачею лагідного та добродушного.

Та от лихо: не маючи чогось супроти парубка, батьки не хочуть доньку відпускати в родину не¬любого їм Іпатія Потія, а вельми затявся батько. Він знаним у краї був чоловіком, син єпископа

Луцького і Острозького, Холмського і Бельського, Володимирського і Берестейського, обіймав Ва¬силь Гулевич посади підстарости Володимирсько¬го, а згодом і войським тут став – без характеру кріпкого цю округу не втримав би.

Але й у доньки його вдача не з тіста ліплена, на камінь найшла коса, аж іскри кресалися: і мусили поступитись батьки, розтопилися їхні, на позір¬ний погляд, крижані серця, бо таки остереглися щасті дочки перейти дорогу. Року 1593-го у Воло- димирському православному храмі над головами молодих тримали вінчальні корони, і хор церков¬ний, мимоволі милуючись вдатною парою, виспі¬вував їй молитовне благословення. Свати молодя-там у дарунках ніяк не хотіли одне відставати від одного, Галшці гроші дарували поважні, дорого¬цінності та маєтності, село Несвіч при тім числі, а від молодого теж надійшло чимало добра, та ще село Городок у додачу.

Щастя, як водиться, недовгим було, та не вина в тому молодого подружжя. Чоловіків батько стрім¬ко набирав ваги на духовній стезі, сперш єпископ Володимиро-Берестейський, натхненник Берес¬тейської унії та посланець Собору єпископів до Папи Римського, що стане небавом митрополитом Київським, не випускав з ока і сина.

– Переходь у нашу віру, – просив сина, щиро вбачаючи в унії здолання бід тогочасних та чвар православних із католиками.

Христофор відмовчувався, йому, що прийняв кальвінізм, доки навчався в Краківській академії, то вихрестився в католика, то став православним,

не лежала душа вкотре міняти віру; син опускав очі, боячись поглядом зустрітися з батьком.

Не послухаєшся – позбавлю спадку, – казав Іпатіи Потій наступного разу синові, и тон його те¬пер був аж ніяк не прохальний.

Делікатний за вдачею Христофор не мав сили дати різко батькові відкоша, але й погодитися на його на-полягання ніяк не міг. Він не тільки не хотів іти в нову громаду, а ще більше боявся завдати прикро¬щів коханій Галшці; та плакала і, знаючи м’якість чоловікового характеру та ризик необачного вчинку, благала не зраджувати віри і не краяти душу її.

Я відречуся від тебе, – батьків гнів доходив межі.

Батьківський дім, такий досі рідний, найзатиш- ніший у світі, раптом став чужим і ворожим, по долівці тепер Христофор ступав, наче по камінні розпеченому, а повітря ставало як перед грозою – і він задихався від його нестачі. Врешті, озираю¬чись, наче злодій, втікає разом із дружиною з бать¬ківського дому – жити тепер вони будуть в маєтку Гулевичів.

Марно, проте, сподівалось подружжя на спокій та мир у родині. Домагатися переходу сина в унійну віру Христофорів батько не припинив – Христофор став ще мовчазнішим, якимось лякливим, що здри¬гався нервово при несподіванці найменшій, худнув чомусь та сірів на обличчі, – всихав, наче дерево, в якого зловмисник підрубував кореня. Упокоївся він так само тихо, як жив, не завдаючи нікому кло¬поту, помер негадано для домашніх із виразом об- легшення на лиці та втіхи від завершення його мук і терзань земних. Із маленькою Катериною на ру¬ках Галшка лишилася ще такою молодою вдовою. Ворожнеча родин між тим не припинилася, тільки тепер лягла вона на вдовині плечі.

«То вона довела його до гробу», – доходила мова про неї від оточення колишнього свекра.

А ще почалися суди, від Галшки за їх вислі- дом відібрали вже Городок, подарований на весіл¬ля, але тим вона щонайменше печалилася. Гірше було, як через суд ще й доньку відібрати намірили¬ся, але, дякувала вона Богові, не дійшло до того, суд обмежився лише опікунством материним до повноліття дочки.

Із часом колишній свекор ще нервовішим та ка-тегоричнішим ставав, а вельми після того випадку серпневого дня у Вільно, як вертався Іпатій Потій від Віленського єпископа.

Несподівано навпроти ратуші напав на нього чоловік із сокирою – все трапилося в якусь мізер¬ну мить, ніхто не зміг бодай щось вдіяти та оборо¬нити; зблиснуло лезо перед ударом у шию, напад¬ник раз і вдруге замахнутися та рубонути встиг. Врятував Іпатія Потія золотий ланцюг від архі¬єрейського хреста, але все ж два пальці лівої руки, якою боронився архієпископ, тоді відтяла сокира. Нападником був православний Іван Тупека.

Моторошне життя породжувало ще мотрошніші чутки… Братковський вірив і не вірив у те, що опо¬відав у Варшаві на сеймі Лаврентій Древинський:

«Унійний архієпископ Кунцевич наказував ви¬копати із землі тіла православних та викинути з могил на поживу псам…»

Та зовсім не з чуток відомо було про страдницьку смерть самого Йосафата Кунцевича. Як виїжджав архієпископ із Полоцька вгамовувати підбурений злими людьми Вітебськ, то попросив для себе заго¬тувати труну. По службі Божій у вітебському собо¬рі обманутий натовп оточив із погрозами будинок архієрея, що не вважав за потрібне мати при собі охорону. До розгарячілого люду вийшов сам архі¬єпископ:

«Діти мої, чому б’єте слуг моїх? Якщо шукаєте мене, то ось я…»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: