Колись у престижні тоді «боковушки» в місце¬вих ресторанах й кафе керівний народ заходив, роззираючись обачно, – бо ще «нагору» настука¬ють; тепер же він крокував, як на параді, з гордо піднесеною головою. Щоправда, в один час було прищемили той керівний, хтось «вгорі» вельми почав перейматися цнотою зразкового, непитущо¬го зовсім начальства, тому геть небезпечно стало серед білого дня по зав’язочку загенделити та за¬тягнути на всю широчінь душі, аж млосно очі при¬плющуючи, «Ой ти, Галю».
Але майже одночасно тоді серед тутешнього люду поширилися чутки про різні дива у навко¬лишніх лісах: мовляв, із невідомих причин Бер- мудський трикутник перемістився саме сюди. Інакше як було пояснити переляканий лепет ба¬гатьох очевидців, які клялися всіма можливими і знаними ними клятвами, що на власні вуха чули цілком неймовірне. Ідуть, оповідали вони, собі зи¬мовим лісом, десь там угорі, у сосновому верховіт¬ті, вітри вишумовують, ковдра снігова по коліна все вкрила, і раптом нізвідки, хіба з-під землі, з того світу, виринає завзяте «Катерино, відчини-но, Катерино, встань-но»… Вельми набожні починали хреститися та згадувати, що в якусь там війну тут багато люду погинуло, але навіть їм не йнялося, що мерці можуть так хвацько виспівувати і вима¬гати нагально відчинити чи не з самісінького пек¬ла їм двері.
І тільки найбільш втаємничені могли знати правду. Аби вберегти цноту непитущого для люд¬ського ока начальства, у лісі з’явилося кілька під¬земних бункерів. Саме в них при романтичних свічках можна було безбоязно, що шитиме хтось корупцію, по зав’язку пригощати заїжджого про¬курора, податківця чи просто поважного «вище¬стоящого» клерка, що в містечко наважився на перевірку приїхати.
Химерна доля судилася дерев’яному двоповер¬ховому будинкові, що прилаштувався на затиш¬ній галявині кілометрів за п’ять від райцентру – там навкруг стрімкими стрілами в небо злітали вже стиглі сосни і вибухали, здавалося, аж під хмарами кучерявим зеленим своїм верховіттям. До того будинку зазвичай під вечір з’їжджалися авто із лискучими боками, виходили з них поваж¬ні, вже дещо підтоптані й облисілі чоловіки та ма¬нірні смішливі жінки і дівчата. І тоді до мерехтли¬вої ранкової зорі чувся крізь напівпрочинені вікна дзенькіт бокалів, жіноче підвискування, наче ко-гось немилосердно лоскотали, та гучна музика, від якої невдоволено пересмикувалася потривожена білка в недалекому звідти дуплі.
Вперше горів будинок, коли ні душі не було у ньому – гоготів вогонь з якоюсь особливою втіхою, пожираючи на очах дім зі всеньким майном, із ме¬блями та недешевими килимами і безсмертними картинами кривого Нечипора, копіями шишкін- ських сюжетів. Лісник Григорій, як не старався, встиг вирятувати тільки муляжі звірини, що спо- конвік водилася в тутешніх лісах. Пожежу списа¬ли на неполадки в електриці, в дивовижно корот¬кі, неймовірні для містечка строки відбудували такий самісінький, один в один дерев’яний дім – хіба табличка на ньому змінилася. Раніше значи-лося на ній «Будинок лісової пропаганди», а тепер, у злагоді з віянням часу, іменували поштиво «Лі¬совий експоцентр».
За якимось збігом обставин дім навіть перези¬мувати не встиг. Морозної ночі, заледве вгомони¬лися облисілі чоловіки та дівки перетруджені, як дім спалахнув величезною свічкою. І вистрибува¬ли з вікон просто в сніги ошелешені напівголі чо¬ловіки, зблискуючи коліньми, плигали із заплю¬щеними очима дівки в одних комбінаціях. Лісник
Григорій знову встиг винести тільки муляжі – і подивовано скляними очима зиркав на людський рейвах поважний лось, у злостивій усмішці щи¬рив ікла дикий кабан, а в лисиці аж зблискувало нетерпіння у погляді: «Я б тут про них таке роз¬казала…»
Втретє так само коштом держлісгоспу від¬будували вже не дерев’яний дім, а кам’яницю, змінивши вивіску на «Цех виготовлення чаю та страв». Тутешній люд, звісно, здогадувався, які там страви готували, тож будинок згорів цьо¬го разу від запалювальної суміші, вкинутої у пляшці через розбите вікно. Винних у пожежі у таких випадках зазвичай не буває, хоч поголос поміж люду ішов, що бачили силуети жіночих постатей, які після вогненного спалаху метнули¬ся у кущі.
Відбудували дім навіть швидше, аніж в поперед¬ні рази – чого ж там, стіни готові.
На Орисиному шляху отой «цех» засвітився, як ще не сповна вивітрився там запах горілого.
Два телефонних дзвінки злим вихором увірва¬лися в її молоді літа і, як той вихор, все змішали, поперекидали, виквацяли та випацькали.
Неймовірний дзвінок із незнайомого телефону.
Орисю, – заледве впізнала чомусь хрипкий, мов кріпко простудою схоплений, голос матері. – Мене арештували. На складі у нас велика нестача, і мене винуватять…
Що-о-о?.. – сперш шелестіло тихо, тоді голос¬нішало оте «о», а врешті зірвалось на вереск. – До чого тут ти, ти ж бухгалтер?!
Винуватять у змові з комірником… Років п’ять, мабуть, намалюють. Пробач, більше не да¬ють говори…
Наступний дзвінок пролунав майже відразу, як по обірваному материному слові почулися короткі нервові гудки.
Я повторю свою пропозицію, – цього голосу Орися не могла не впізнати. То був помічник го¬лови адміністрації, говорив він знехотя, байдуже до всіх подій, хвилювань та перипетій цього світу, навіть на позірний погляд найістотніших, бо всі вони, безперечно, були мізером супроти його осо¬бистої значущості та самоповаги: – Даєш згоду іти у «Цех чаю» – і через годину твоя матір уже вдо¬ма…
Боже єдиний, – ковтала гіркоту Орися, – на Тебе ображатися ніхто права не має, і я при тім же числі, винувата перед небом безмірно, бо то гріховно було б ницій людині, така вона жалюгід¬но малюсінька супроти Твоєї величі: менша куди мурахи, якби до тої ж людини міряти, менша на¬віть комашки наймізернішої, мікроби невидимої. Але нащо ж стільки чорноти у долю мою домішу¬єш, причім змалечку, – що осмислити здатне було дитя нерозумне, ще й сирітством багате, нащо під-літкові нетямущому дозволяв ставати на дорогу блудну, нащо поклажі цієї непідйомної стільки лягає й сьогодні, на неповні мої двадцять літ?
Як переступив Денис Григорович поріг кабінету Бакса, то спершу тиша зависла, така драглиста й густа, як у доброї господині холодець наваристий. Аж врешті:
Ну?! – гикнув з-за столу немолодий чоловік, як гикнути можуть на запряжену коняку, яку за¬лишилося лише поганяти.
Та проситися я прийшов, – опустилася покір¬на голова відвідувача. – Закрутий штраф поклали.
Давно пора, – якось невизначено у відповідь – чи то пора проситися, чи штраф накласти. – Від¬нині мені платитимеш.
Покірна голова на те опускалась ще нижче.
Добра тобі зичу, – прохрипів було господар кабінету, але якась нотка невпевненості почулася, мовби водночас перепитати хотів.
«За добро дяка красненька – як вели ведмедя до меду, то вуха ввірвали, а як тягнули од меду, то урвали і хвіст, – ще встигла майнути думка в Де¬ниса. – Але чого він після гоління одеколон такий дивний вживає – сіркою, наче з пекла, відгонить».
У нас порядок, – чоловік за столом підняв руку, затиснуту в кулак, а тоді окрунув ним, мов озирав, чи добре затиснутий. – У мене схоплено все отак… Раніше, бувало, одна служба у ліс, а інша – по дрова. Злочин виявити чи недоплату податку – інформація треба. А за неї належить платити. Чим мусорок чи інспектор міг заплатити – шапкою із кокардою ґоноровою? Та народ винахідливий. Ві¬дібрали в когось, скажімо, права, опер поклопотав
перед ким треба, от і розрахувалися. Або бандита якого прикоськати треба – де мусорок із ним може зустрітися? Правильно, в барі чи генделику іншо¬му. Бандит сів навпроти опера, за щоки обидві собі наминає, а той слину буде ковтати? Ні, звісно, доб¬рий бандит почастує опера. А наступного разу му- соркові ще й торбу спакує. Отак і зливалися, зро¬щувалися потрошечки сіамські близнята…
Може, й близнята, – подумалося Денисові, – тіль¬ки вельми ревниві. Не можна виправдати заздрості людської, та, принаймні, зрозуміти вартує: мілі¬ційний лейтенант чи майор, якого серед ночі теле¬фонний дзвінок від теплої жінки підніме, має бігти у лютий мороз чи зливу, лоба під кулю чи груди під ніж бандитський нести. А однокласник того лейте¬нанта або майора, що у нього списував завше, зде¬більшого з помилками, прилаштувався так зручно біля бюджетної цицьки і тепер «до зарплати» ґоно- рово сотню-другу ментові може позичити. А не по¬зичить – то бандит не відмовить напевне.