Пришити, – не вагавсь підполковник, побряз- куючи медалями.
Неправильно, – заперечив суддя. – Як нам на¬казано: щоб ні на тому світі, ані на цьому…
Хрінзна-що і бантик збоку, – буркнув підпол¬ковник. – Як у казці – іди туди, не знати куди.
Може, порожню труну закопати і хрестик по¬ставити з написом: «Упокоївся раб Божий Денис. Вельми за ним сумуємо»? – подумав уголос Апо- лінарій.
Виявиться швидко. Скандал буде розкіш¬ний, – спробував передбачити події все ще насу¬плений підполковник.
Належить усе по закону робити, – нарешті полишив Заліпу недавній переполох, мов його ворожка яйцем викачала, і суддя знову набрав поважного, відповідного його становищу вигля¬ду. – Спершу пропоную цього жмурика майна позбавити повністю. Робиться просто: виготовля¬ється нелегально печатка його підприємства, пи¬шеться протокол зборів засновників, де всі майно¬ві та інші права, аж до продажу чи перереєстрації, доручаються у відання, скажімо, мого троюрідно¬го брата. На протоколі ставиться свіжа печатка, завіряється у нотаріуса, і реєстратор нову фірму фіксує – весь товар і майно відтоді вже не Полі- щукове.
У мене теж троюрідний брат є, – промуркотів Аполінарій, але на те не звернули уваги.
Підполковник, що досі сидів зі скислим об¬личчям, раптом переможно медалями забряжчав. «Напевне, йому якась думка прийшла у голову, але так і не достукалася, не застала нікого вдо¬ма», – згадав роздратований Аполінарій від ко¬гось почуте.
У такому разі ще по-іншому можна по закону чинити, – підполковник випростався за столом, мов його збиралися якраз на дошку пошани фо¬тографувати. – Першого-ліпшого бомжа, що вмре десь у підворітні, занотуємо, як небіжчика Дени¬са Поліщука, випишемо свідоцтво про смерть і все інше, як книжка законодавча каже. Вказівка на¬
шого високоповажного голови в разі такому буде виконана повністю: майна і товару цього жмурика ще раніше позбавили, а тепер його документально на цьому світі нема, нема і на світі тому, бо фізич¬но він все-таки тут… Років два йому доведеться в судах доказувати, що він то є він, а не мрець із мо¬гили піднявся. Ще й аби вклався у два…
– Не переймайтеся, тут уже я потурбуюся, – засміявся суддя, погладивши лагідно себе по об’ємному животові, що побуркував стиха, нага¬дуючи про близький обід. – Але в цьому криється ще одна закарлючка хитра…
Тривожний подзвін злетів над містом, по¬плив над вузькими вуличками, над будівлями, дерев’яними здебільшого, над головами напудже- них міщан: горіла братська церква Воздвиження Чесного Хреста, соборна церква Лучеська. Вогонь, вихопившись ізсередини, жадібно і поспішно лиз¬нув дах, а тоді охопив усю будівлю, в полум’я люд сипав пісок, який вогонь ковтав залюбки, навіть втішено, але від води ті вогненні язики відсварю- валися та зі злобою сичали. Ще і ще на біду збіга¬лись лучани, та з багатьох, що з порожніми заяви-лись руками, був абиякий толк.
Богослужіння у поруйнованому храмові надалі було немислиме. Йшов 1803 рік.
…Сповідальний лист Братковського зачепив Де¬ниса Поліщука настільки, що почав він шукати матеріали детальніші про долю братства і, насам¬перед, Хрестовоздвиженського храму.
Між тим, судячи з документів та спогадів, по¬жежа в соборній церкві розголосу наробила розло¬гого, навіть імператорові доповіли.
«Надлежит исправлению», – розпорядився той.
Оскільки не царське це діло – вдаватися у дета¬лі, то розпорядження виконувати належало мініс¬терству внутрішніх справ. Але то ще вельми висо¬ка інстанція, куди вища за дзвіницю нещасливої братської церкви, тож наказом міністра Олексія Куракіна «исправлением» займатися надалі пови-
нен був губернатор Волині Михайло Комбурлей. Свій наказ Куракін видав не зволікаючи, якраз че¬рез п’ять років після пожежі, 30 квітня 1808 року.
У літі наступному плани, фасади, описи та кош¬ториси були врешті завершені, і з тими паперами й кресленнями скакали спішні гінці, знімаючи куряву, в далеку столицю, аби подати разом із пе¬тицією на розгляд міністра внутрішніх справ. Але міністра й без того клопоти обсідали, як мошкара у заплавах Стиру худобу напровесні, та й поради¬тися б не завадило, тож уся паперова господарка перекочовує у Будівельний комітет. Там попосу- шили голови, допоки дійшли неспростовної дум¬ки, що папери з Волині прибули цілком справні.
Звісно, одних документів для «исправления» таки замало, щонайменше потрібні кошти. А їх завше бракує, тим паче новий міністр О. Козодов- лєв має свої міркування і свої прихильності.
«На доопрацювання, для повторного розгля¬ду», – резолюцію міністра не обговорюють.
І знову скачуть гінці курними дорогами, вер¬таються на Волинь документи і лягають на стіл губернаторові. А той, як писав сучасник, був «человекъ богатый и любил жить хорошо. В самомъ деле, какъ заиграла роговая инструмен¬тальная музыка, какъ запели певчие, какъ уста¬вили столы серебромъ и фарфоромъ…». Вірнопідда¬ні тутешні дворяни навіть не знали, як віддячити губернаторові, якими «знаками изъявить ему свою благодарность и признательность: одни предлага-ли поставить в дворянской зале мраморный бюст Комбурлею, другие – сделать с приличною над¬
писью золотую чашу, иные – выстроить домъ и в честь его украсить его именем. Наконец все согла¬сились поднести ему золотую съ бриллиантами табакерку, на что испросить высочайшее соизво¬ление. Поручили сенатору изготовить оную въ Пе¬тербурге, давъ знать о том во все волости губер¬нии, и от многихъ ученыхъ людей требуя совета, какую положить на табакерке надпись. Присланы были изъ Варшавы, изъ Кракова и Вильны, отъ Колдонтая, отъ Чацкого, отъ Потоцкого и отъ другихъ знаменитыхъ ученостью поляковъ; но выборъ палъ на ту, которую доставилъ славный польский стихотворецъ Трембецкий. Она заклю- чалася въ латинскихъ словахъ, что означали: «Признательная Волынь Михайлу Комбурлею, ревностному блюстителю звания». Ось найперш чим були всі заклопотані, не до храму…
Хоча були поміж прихожан помірковані, що в півголоса тоді радили: «Занесімо тому Комбурлею щось ваговите до табакерки – і храм буде віднов¬лений».
Посоромилися, не занесли.
Зими волинські каверзні: вдень, трапляється, на сонці бурульки худнуть, а під досвіток затрі¬щить мороз – немає такого каменя, тим паче не випалили ще цегли, щоби вистояла супроти такої підступності. Руйнувався храм із року в рік, і, аби сором пік менше начальство тутешнє, церкву пе¬редають до Острозького монастиря.
Ще було якось смикнулися, гроші на відбудову зі срібного виміру в асигнації перевели, – та й за¬були по тому на півтора десятка літ із гаком.
Згодом хто тільки не переймався, для людсько¬го вигляду, відновленням храму, навіть головноко-мандувач Першою армією генерал-фельдмаршал граф Сакон. Врешті знову справа докочується до царя і з тим самим успіхом відкочується.
Через шістдесят один рік після пожежі Міністер¬ство внутрішніх справ Російської імперії наказує передати руїни храму у відання генерал-губернато¬ра О. Дондукова-Корсакова. А в того в очах раптом двоїтися почало: у канцелярії був один проект, у губернатора інший, тож іще десяток літ пішло на листування та перекладання паперів із шуфляди в шуфляду. Зрештою, губернаторові й ніколи було займатися такими дрібницями, він усе «Записки» царю писав. Особливо великий шмат часу забрали в нього «Записки о малороссийском языке». Начебто і в ліберали себе Дондуков-Корсаков записував, не з усім в Емському указі погоджувався, та імперське шило неминуче вилізти мало з мішка тих «Запи¬сок»: «Действительно, под безобидными, повидимо- му, предлогами, прикрываясь чисто педагогически¬ми и дидактическими требованиями, выдвигается важный вопрос о полной замене государственного языка местным наречием, пока лишь в начальной школе. Нет никакого сомнения, что логика вещей, как и педагогическая логика, потребует такой же замены и в высших учебных заведениях…» Непоміт¬но сам для себе роздобрившись, пан генерал милос¬тиво готовий був дозволити