Мисливці за маревом – Іван Корсак

Тривожний подзвін злетів над містом, по¬плив над вузькими вуличками, над будівлями, дерев’яними здебільшого, над головами напудже- них міщан: горіла братська церква Воздвиження Чесного Хреста, соборна церква Лучеська. Вогонь, вихопившись ізсередини, жадібно і поспішно лиз¬нув дах, а тоді охопив усю будівлю, в полум’я люд сипав пісок, який вогонь ковтав залюбки, навіть втішено, але від води ті вогненні язики відсварю- валися та зі злобою сичали. Ще і ще на біду збіга¬лись лучани, та з багатьох, що з порожніми заяви-лись руками, був абиякий толк.

Богослужіння у поруйнованому храмові надалі було немислиме. Йшов 1803 рік.

…Сповідальний лист Братковського зачепив Де¬ниса Поліщука настільки, що почав він шукати матеріали детальніші про долю братства і, насам¬перед, Хрестовоздвиженського храму.

Між тим, судячи з документів та спогадів, по¬жежа в соборній церкві розголосу наробила розло¬гого, навіть імператорові доповіли.

«Надлежит исправлению», – розпорядився той.

Оскільки не царське це діло – вдаватися у дета¬лі, то розпорядження виконувати належало мініс¬терству внутрішніх справ. Але то ще вельми висо¬ка інстанція, куди вища за дзвіницю нещасливої братської церкви, тож наказом міністра Олексія Куракіна «исправлением» займатися надалі пови-

нен був губернатор Волині Михайло Комбурлей. Свій наказ Куракін видав не зволікаючи, якраз че¬рез п’ять років після пожежі, 30 квітня 1808 року.

У літі наступному плани, фасади, описи та кош¬ториси були врешті завершені, і з тими паперами й кресленнями скакали спішні гінці, знімаючи куряву, в далеку столицю, аби подати разом із пе¬тицією на розгляд міністра внутрішніх справ. Але міністра й без того клопоти обсідали, як мошкара у заплавах Стиру худобу напровесні, та й поради¬тися б не завадило, тож уся паперова господарка перекочовує у Будівельний комітет. Там попосу- шили голови, допоки дійшли неспростовної дум¬ки, що папери з Волині прибули цілком справні.

Звісно, одних документів для «исправления» таки замало, щонайменше потрібні кошти. А їх завше бракує, тим паче новий міністр О. Козодов- лєв має свої міркування і свої прихильності.

«На доопрацювання, для повторного розгля¬ду», – резолюцію міністра не обговорюють.

І знову скачуть гінці курними дорогами, вер¬таються на Волинь документи і лягають на стіл губернаторові. А той, як писав сучасник, був «человекъ богатый и любил жить хорошо. В самомъ деле, какъ заиграла роговая инструмен¬тальная музыка, какъ запели певчие, какъ уста¬вили столы серебромъ и фарфоромъ…». Вірнопідда¬ні тутешні дворяни навіть не знали, як віддячити губернаторові, якими «знаками изъявить ему свою благодарность и признательность: одни предлага-ли поставить в дворянской зале мраморный бюст Комбурлею, другие – сделать с приличною над¬

писью золотую чашу, иные – выстроить домъ и в честь его украсить его именем. Наконец все согла¬сились поднести ему золотую съ бриллиантами табакерку, на что испросить высочайшее соизво¬ление. Поручили сенатору изготовить оную въ Пе¬тербурге, давъ знать о том во все волости губер¬нии, и от многихъ ученыхъ людей требуя совета, какую положить на табакерке надпись. Присланы были изъ Варшавы, изъ Кракова и Вильны, отъ Колдонтая, отъ Чацкого, отъ Потоцкого и отъ другихъ знаменитыхъ ученостью поляковъ; но выборъ палъ на ту, которую доставилъ славный польский стихотворецъ Трембецкий. Она заклю- чалася въ латинскихъ словахъ, что означали: «Признательная Волынь Михайлу Комбурлею, ревностному блюстителю звания». Ось найперш чим були всі заклопотані, не до храму…

Хоча були поміж прихожан помірковані, що в півголоса тоді радили: «Занесімо тому Комбурлею щось ваговите до табакерки – і храм буде віднов¬лений».

Посоромилися, не занесли.

Зими волинські каверзні: вдень, трапляється, на сонці бурульки худнуть, а під досвіток затрі¬щить мороз – немає такого каменя, тим паче не випалили ще цегли, щоби вистояла супроти такої підступності. Руйнувався храм із року в рік, і, аби сором пік менше начальство тутешнє, церкву пе¬редають до Острозького монастиря.

Ще було якось смикнулися, гроші на відбудову зі срібного виміру в асигнації перевели, – та й за¬були по тому на півтора десятка літ із гаком.

Згодом хто тільки не переймався, для людсько¬го вигляду, відновленням храму, навіть головноко-мандувач Першою армією генерал-фельдмаршал граф Сакон. Врешті знову справа докочується до царя і з тим самим успіхом відкочується.

Через шістдесят один рік після пожежі Міністер¬ство внутрішніх справ Російської імперії наказує передати руїни храму у відання генерал-губернато¬ра О. Дондукова-Корсакова. А в того в очах раптом двоїтися почало: у канцелярії був один проект, у губернатора інший, тож іще десяток літ пішло на листування та перекладання паперів із шуфляди в шуфляду. Зрештою, губернаторові й ніколи було займатися такими дрібницями, він усе «Записки» царю писав. Особливо великий шмат часу забрали в нього «Записки о малороссийском языке». Начебто і в ліберали себе Дондуков-Корсаков записував, не з усім в Емському указі погоджувався, та імперське шило неминуче вилізти мало з мішка тих «Запи¬сок»: «Действительно, под безобидными, повидимо- му, предлогами, прикрываясь чисто педагогически¬ми и дидактическими требованиями, выдвигается важный вопрос о полной замене государственного языка местным наречием, пока лишь в начальной школе. Нет никакого сомнения, что логика вещей, как и педагогическая логика, потребует такой же замены и в высших учебных заведениях…» Непоміт¬но сам для себе роздобрившись, пан генерал милос¬тиво готовий був дозволити

«использование малорусского для объяснения незнакомых ученикам русских слов в первом кла¬се»…

Ще, правда, як завалилася головна баня хра¬му, то пробувала російська адміністрація продати церкву на цеглу, на розбирання. Та от морока, тор¬ги виграв Гершко Ерліх – ну, ніяк не випадає за¬твердити в торгах іновірця.

«І чого було не скинутися людям відразу і тому Комбурлею щось ваговите до табакерки додати?» – журилися розумні заднім числом луцькі міщани.

Здається, впродовж вісімдесяти літ, коли руй¬нувалася церква, Волинське губернське управлін¬ня знайшло спільну мову з волинською духовною консисторією тільки один раз: ухвалили викорис¬тати цеглу з церкви на будинок, де розміщувалася тюрма і причт.

Із храму має постати тюрма – за неймовірною логікою життя розвивалися в ті часи події, що красномовніше за слова прояснювали на цій землі суть чергового окупанта, пришельця зі сходу.

Лише через вісімдесят з лишком літ, як вира¬хував згодом Денис Поліщук, зазвучала молитва у відбудованому храмі – коли знову відродилося Чеснохресне братство.

Дві делікатні історії того разу в один день тра¬пилися.

– Мені отой манускрипт, що для цього задри¬панця Поліщука перекладають, – покивав влад¬но пальцем Баксютенко, чи то кличучи підійти ближче свого помічника Аполінарія, чи сам руко¬пис мав послухатися і причвалати. – Як збагримо за рубіж, то зелених тонн десять на дурняк забаш- ляємо. «Зеленню» пахне!

«Істинно: де Бакс не ступить, там золоте верб’я росте, – з побожністю подумав про шефа Аполіна- рій та ще з одним клерком зважився до історика податися. – Такий і з вареної крашанки курча ви¬сидить».

Кримінальний кодекс, стаття номер, – уже в хаті історика тицьнув пальцем Аполінарій навгад у шкільний задачник, який прихопив того дня на роботу, синові прикладів декілька розв’язати. – Приховування скарбів, що належать державі. Де отой знайдений рукопис?

До чого тут я? Мені дали, от я й перекладав… Не силуйте чужими пирогами свого батька поми¬нати, – знизав отетеріло плечима історик.

Як патріот нашого зеленого краю, – підвівся урочисто Аполінарій і підняв молитовно вгору очі, – ви повинні негайно знайдене нам віддати.

У зеленому краї… зеленню чути, – відлунням вихопилося з грудей супутника Аполінарія, що об¬лизав при тому свої пошерхлі раптово губи і шмор¬гнув по-школярськи носом.

Але Аполінарію Аполінарійовичу на цьому мову спинити ніяк не виходило, як багатодосвід- чений держслужбовець мав він цілковито переко¬нати опонента, на лопатки бездоганно покласти та виволочку таку влаштувати, щоб за душу шкреб¬ло та дерло, пробирало аж до кісток:

Вам належало спершу запитати думки у відді¬лі освіти чи іншого компетентного органу, – вичи¬тував історикові, в якого кутик рота від нетерпцю пересмикувався. – А то зв’язалися з особою сум¬нівної репутації… Теж мені мисливець, щастя за переклад уполював – якихось нещасних хіба кіль¬ка тисяч гривень.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: