«использование малорусского для объяснения незнакомых ученикам русских слов в первом кла¬се»…
Ще, правда, як завалилася головна баня хра¬му, то пробувала російська адміністрація продати церкву на цеглу, на розбирання. Та от морока, тор¬ги виграв Гершко Ерліх – ну, ніяк не випадає за¬твердити в торгах іновірця.
«І чого було не скинутися людям відразу і тому Комбурлею щось ваговите до табакерки додати?» – журилися розумні заднім числом луцькі міщани.
Здається, впродовж вісімдесяти літ, коли руй¬нувалася церква, Волинське губернське управлін¬ня знайшло спільну мову з волинською духовною консисторією тільки один раз: ухвалили викорис¬тати цеглу з церкви на будинок, де розміщувалася тюрма і причт.
Із храму має постати тюрма – за неймовірною логікою життя розвивалися в ті часи події, що красномовніше за слова прояснювали на цій землі суть чергового окупанта, пришельця зі сходу.
Лише через вісімдесят з лишком літ, як вира¬хував згодом Денис Поліщук, зазвучала молитва у відбудованому храмі – коли знову відродилося Чеснохресне братство.
Дві делікатні історії того разу в один день тра¬пилися.
– Мені отой манускрипт, що для цього задри¬панця Поліщука перекладають, – покивав влад¬но пальцем Баксютенко, чи то кличучи підійти ближче свого помічника Аполінарія, чи сам руко¬пис мав послухатися і причвалати. – Як збагримо за рубіж, то зелених тонн десять на дурняк забаш- ляємо. «Зеленню» пахне!
«Істинно: де Бакс не ступить, там золоте верб’я росте, – з побожністю подумав про шефа Аполіна- рій та ще з одним клерком зважився до історика податися. – Такий і з вареної крашанки курча ви¬сидить».
Кримінальний кодекс, стаття номер, – уже в хаті історика тицьнув пальцем Аполінарій навгад у шкільний задачник, який прихопив того дня на роботу, синові прикладів декілька розв’язати. – Приховування скарбів, що належать державі. Де отой знайдений рукопис?
До чого тут я? Мені дали, от я й перекладав… Не силуйте чужими пирогами свого батька поми¬нати, – знизав отетеріло плечима історик.
Як патріот нашого зеленого краю, – підвівся урочисто Аполінарій і підняв молитовно вгору очі, – ви повинні негайно знайдене нам віддати.
У зеленому краї… зеленню чути, – відлунням вихопилося з грудей супутника Аполінарія, що об¬лизав при тому свої пошерхлі раптово губи і шмор¬гнув по-школярськи носом.
Але Аполінарію Аполінарійовичу на цьому мову спинити ніяк не виходило, як багатодосвід- чений держслужбовець мав він цілковито переко¬нати опонента, на лопатки бездоганно покласти та виволочку таку влаштувати, щоб за душу шкреб¬ло та дерло, пробирало аж до кісток:
Вам належало спершу запитати думки у відді¬лі освіти чи іншого компетентного органу, – вичи¬тував історикові, в якого кутик рота від нетерпцю пересмикувався. – А то зв’язалися з особою сум¬нівної репутації… Теж мені мисливець, щастя за переклад уполював – якихось нещасних хіба кіль¬ка тисяч гривень.
Ми по життю всі однакові мисливці, – не стерпів історик, в якого на думці вививалося зле: «Кому нещасних, а кому дві зарплатні». – Але як вам так допекло, то забирайте той рукопис.
Вже додому з трофеєм вертаючись, смикнувся було раз і вдруге на сидінні Аполінарій, мов на цвяха ненароком натрапив:
Не замочити наш подвиг – гріх довічний, – кивнув на згорток із рукописом. – Ось тільки міс¬цину десь гарну виберемо…
…А Олег того дня з добра дива аж заїкатись по¬чав, коли на порозі своєму побачив корешів дав¬ніх, з одного курсу.
І… Гриць, і… Степан, – хоч яйцем переляк та подив викачуй; від обіймів тріщали ребра, бо деся¬ток літ не стрічалися.
Як заморили було черв’ячка та «чи пам’ятаєш?» вимовив кожен із десяток разів, не стерпів Олег:
На природу, панове! На шашлики – тут їх не- зрівняти з вашими, що в степах південних голих- голісіньких…
Чванько? – перепитав зажурено Гриць у Сте¬пана.
Зазнайко, – ще сумніше Степан уточнив.
Від лоскітливого духу рум’яного шашлику язик у шлунок втікав, порожні пляшки з-під віскі слухняно рядочком у траві шикувалися, і врешті Степан, повітрям п’янким, очевидячки, зморений, жалібно схлипнув і захропів. А Грицько з Олегом все ще змагалися:
А пам’ятаєш, – тицяв Грицько пальцем у ко¬реша, не кожного разу втрапляючи, – як хотіли за походеньки тебе покарати і підвісили над двери¬ма презерватив із водою? Натомість на комендан¬та добро те шухнуло, що на перевірку в пору таку пришвендяв…
А ти все божився, що вельми сторожко спиш, то Степан та друзяки разом із ліжком у туалет тебе винесли.
Ото переляк напав. Прокинувся, коли змерз, і втямити не можу: сперш подумав, що на тому сві¬ті вже, хіба ангелів тільки бракує. Але ж ні, ка¬хельні стіни, навіть рукою помацав, умивальник, усе земне й прозаїчне. Тоді, думаю, в морзі або в лі¬карні – так запах не той. Кривдно, що й досі Сте¬панові, зайді такому, не помстився. Хіба зараз хоч трішки?
І, вибравши вихололу вуглину, взявся розма¬льовувати обличчя Степана, що сном праведника заснув, хіба час від часу почмухував.
Зараз чортяку з нього вималюю, ось і ріжки на лобі ростуть…
А завершивши врешті вендету, ностальгійно зі¬тхнув:
І віскі смачнюще, і шашлики просто фентезі… От би ще самогоночки – пам’ятаєш, як звозили зві¬дусіль по канікулах рідну її та олімпіаду всеукра¬їнську проголошували?
Та ніяких проблем, – знизав плечима Олег, го¬товий заради гостей ще й не на такі подвиги. – До найближчого села кілометрів зо два.
І, заштовхавши в машину Степана, що спро¬соння бурчав та борсався, подалися у путь. На- півдорозі якось не вгадав Олег, недооцінив ка¬люжу, що ямищем виявилася – зависло авто безнадійно.
Тут камінцем до села докинути, – взявся Олег зажуру Грицька розвіювати. – Гайда пішака, ра¬зом тракторця прихопимо. А Степан не дівка, ніх¬то не вкраде.
За якийсь час Степан, спрагою вселенською мордований, розбурхався і отетеріло поводив до¬вкруг очима: де він сам оце опинився і де його кореші? Нараз набігла думка доволі таланови¬та – мабуть, він оце на машині від’їхав, доки не застряв, тільки пам’ятає поїздку смутно, тож вертатися слід назад; і він потелепав лісовою до¬рогою.
Наступна думка виявилася ще талановитішою: оскільки сутінки набігають, то вилізти слід на ви¬соке дерево: чи багаття з корешами він побачить, чи село яке недалеке; не ночувати ж йому в лісі.
І він, зібравшись з останніми силами, видряпався на розлогу сосну.
На той час Аполінарій якраз додому вертав¬ся і під тією самою сосною замочити удачу на¬думав: Степан, облизуючись, зачаровано тіль¬ки зирив, як унизу з’являлись наїдки та питво. Раптом, через порух один необачний, хоч як не скрадався та силився постерегтись, він зірвався і з тріском, з гілляки падаючи на гілляку, по¬летів униз і шваркнувся перед ошелешеними та нажаханими подорожніми.
Аполінарій лише перехреститися встиг: пе¬ред ним звалилася невідь-звідки нечиста сила, справжнісінька, натуральна, з лицем чорним і замазюканим, тільки білки очей фарами авто¬мобільними світилися в сутінках; сумнівів тут уже ніяких, бо на лобі в тої сили нечистої справ¬жні ріжки стирчать. І як тільки правець від¬ступив, у кілька стрибків опинився Аполінарій у машині, й так само супутник його з низького старту взяв.
Куд-куди?! – ще гукнув Степан було вслід по¬дивовано, та намарне.
Врешті він налив собі стопочку, з хряскотом від¬кусив шмат ковбаси і став чекати – мають же його шукати Олег із Грицьком.
Коли врешті справді вони під’їхали, Степан свої жалі виливати взявся:
Тут від мене чомусь втікали, мов я з рогами…
Потім у дзеркало глянеш.
А ще вони, перепуджені, якісь документи згу¬били.
Олег розгорнув згорток: рукопис, який він сам віддавав на переклад.
– Рукописи не горять, мовилося в давнину. А ще вони рук поганих не терплять…
Коли вкотре Орися потелефонувала Аполінарію і не змогла ваговитого «жучка» компромату на Де¬ниса назвати, то тільки почула, як у слухавці не- вдоволено селезнем крякнуло.
Наступного разу оповісти змогла лиш про спи¬сання товару передчасне й не виправдане – у слу¬хавці не втаїлося роздратоване: