Мисливці за маревом – Іван Корсак

Ми по життю всі однакові мисливці, – не стерпів історик, в якого на думці вививалося зле: «Кому нещасних, а кому дві зарплатні». – Але як вам так допекло, то забирайте той рукопис.

Вже додому з трофеєм вертаючись, смикнувся було раз і вдруге на сидінні Аполінарій, мов на цвяха ненароком натрапив:

Не замочити наш подвиг – гріх довічний, – кивнув на згорток із рукописом. – Ось тільки міс¬цину десь гарну виберемо…

…А Олег того дня з добра дива аж заїкатись по¬чав, коли на порозі своєму побачив корешів дав¬ніх, з одного курсу.

І… Гриць, і… Степан, – хоч яйцем переляк та подив викачуй; від обіймів тріщали ребра, бо деся¬ток літ не стрічалися.

Як заморили було черв’ячка та «чи пам’ятаєш?» вимовив кожен із десяток разів, не стерпів Олег:

На природу, панове! На шашлики – тут їх не- зрівняти з вашими, що в степах південних голих- голісіньких…

Чванько? – перепитав зажурено Гриць у Сте¬пана.

Зазнайко, – ще сумніше Степан уточнив.

Від лоскітливого духу рум’яного шашлику язик у шлунок втікав, порожні пляшки з-під віскі слухняно рядочком у траві шикувалися, і врешті Степан, повітрям п’янким, очевидячки, зморений, жалібно схлипнув і захропів. А Грицько з Олегом все ще змагалися:

А пам’ятаєш, – тицяв Грицько пальцем у ко¬реша, не кожного разу втрапляючи, – як хотіли за походеньки тебе покарати і підвісили над двери¬ма презерватив із водою? Натомість на комендан¬та добро те шухнуло, що на перевірку в пору таку пришвендяв…

А ти все божився, що вельми сторожко спиш, то Степан та друзяки разом із ліжком у туалет тебе винесли.

Ото переляк напав. Прокинувся, коли змерз, і втямити не можу: сперш подумав, що на тому сві¬ті вже, хіба ангелів тільки бракує. Але ж ні, ка¬хельні стіни, навіть рукою помацав, умивальник, усе земне й прозаїчне. Тоді, думаю, в морзі або в лі¬карні – так запах не той. Кривдно, що й досі Сте¬панові, зайді такому, не помстився. Хіба зараз хоч трішки?

І, вибравши вихололу вуглину, взявся розма¬льовувати обличчя Степана, що сном праведника заснув, хіба час від часу почмухував.

Зараз чортяку з нього вималюю, ось і ріжки на лобі ростуть…

А завершивши врешті вендету, ностальгійно зі¬тхнув:

І віскі смачнюще, і шашлики просто фентезі… От би ще самогоночки – пам’ятаєш, як звозили зві¬дусіль по канікулах рідну її та олімпіаду всеукра¬їнську проголошували?

Та ніяких проблем, – знизав плечима Олег, го¬товий заради гостей ще й не на такі подвиги. – До найближчого села кілометрів зо два.

І, заштовхавши в машину Степана, що спро¬соння бурчав та борсався, подалися у путь. На- півдорозі якось не вгадав Олег, недооцінив ка¬люжу, що ямищем виявилася – зависло авто безнадійно.

Тут камінцем до села докинути, – взявся Олег зажуру Грицька розвіювати. – Гайда пішака, ра¬зом тракторця прихопимо. А Степан не дівка, ніх¬то не вкраде.

За якийсь час Степан, спрагою вселенською мордований, розбурхався і отетеріло поводив до¬вкруг очима: де він сам оце опинився і де його кореші? Нараз набігла думка доволі таланови¬та – мабуть, він оце на машині від’їхав, доки не застряв, тільки пам’ятає поїздку смутно, тож вертатися слід назад; і він потелепав лісовою до¬рогою.

Наступна думка виявилася ще талановитішою: оскільки сутінки набігають, то вилізти слід на ви¬соке дерево: чи багаття з корешами він побачить, чи село яке недалеке; не ночувати ж йому в лісі.

І він, зібравшись з останніми силами, видряпався на розлогу сосну.

На той час Аполінарій якраз додому вертав¬ся і під тією самою сосною замочити удачу на¬думав: Степан, облизуючись, зачаровано тіль¬ки зирив, як унизу з’являлись наїдки та питво. Раптом, через порух один необачний, хоч як не скрадався та силився постерегтись, він зірвався і з тріском, з гілляки падаючи на гілляку, по¬летів униз і шваркнувся перед ошелешеними та нажаханими подорожніми.

Аполінарій лише перехреститися встиг: пе¬ред ним звалилася невідь-звідки нечиста сила, справжнісінька, натуральна, з лицем чорним і замазюканим, тільки білки очей фарами авто¬мобільними світилися в сутінках; сумнівів тут уже ніяких, бо на лобі в тої сили нечистої справ¬жні ріжки стирчать. І як тільки правець від¬ступив, у кілька стрибків опинився Аполінарій у машині, й так само супутник його з низького старту взяв.

Куд-куди?! – ще гукнув Степан було вслід по¬дивовано, та намарне.

Врешті він налив собі стопочку, з хряскотом від¬кусив шмат ковбаси і став чекати – мають же його шукати Олег із Грицьком.

Коли врешті справді вони під’їхали, Степан свої жалі виливати взявся:

Тут від мене чомусь втікали, мов я з рогами…

Потім у дзеркало глянеш.

А ще вони, перепуджені, якісь документи згу¬били.

Олег розгорнув згорток: рукопис, який він сам віддавав на переклад.

– Рукописи не горять, мовилося в давнину. А ще вони рук поганих не терплять…

Коли вкотре Орися потелефонувала Аполінарію і не змогла ваговитого «жучка» компромату на Де¬ниса назвати, то тільки почула, як у слухавці не- вдоволено селезнем крякнуло.

Наступного разу оповісти змогла лиш про спи¬сання товару передчасне й не виправдане – у слу¬хавці не втаїлося роздратоване:

Копати глибше!

А ще в наступну розмову телефон зашипів, мов на черінь розпечений кухоль води хлюпнули:

Ти на кого, шалава, працюєш? Де у них контрабандний товар? Де дівають неоприбуткова- не? Де все те, за що прищучити по-дорослому мож¬на?

В Орисі язик чесався матюка поверхів хіба в сім загнути, в тому ділі вона майстром вдатним була, траплялося, від її матюка-хмарочоса правець на¬віть пацанів бувалих хапав, але зараз стрималась через силу:

Парафінку гонити не буду. На фіг мені ще од¬ного ворога наживати?

Ще од-но-о-го? – як гуму, розтягувала слово подивована та обурена телефонна слухавка. – Тоді твою матір цього разу не поспішатимемо з петель¬ки виймати, як тоді, коли на власних панчохах вішалася… А за нововиявленими обставинами їй знову СІЗО засвітило.

Орися додому йшла вельми невпевненими нога¬ми, зовсім так, як вперше клею дали нанюхатися, коли світ починав ділитися, двоївся й троївся, і

множини його, накладаючись, творили суціль¬ну мліч. Боже, – набігала весь час одна й та сама думка, – нащо в світ отаких пускаєш, тож супроти них мохи та лишайники неспівмірно створіння до¬стойніші…

Вона боялася озватись до матері, не відала, як, якими словами про нову загрозу сказати, тим паче, видавалось Орисі, дивилася матір на неї якось не-звично.

І справді, матір озвалася першою:

– Я вже відвикла на цьому світі чомусь дивува¬тися. А тут, ні сіло, ні впало, розшукав мене в ін- тернеті вузівський одногрупник, перше захоплен¬ня молодості моєї. Овдовів він давно, заміж кличе мене і просить виїхати в його Закарпаття.

Орися нікому в житті не бажала зла, кривдників своїх зневажала швидше, а от кому насамперед до¬бро зичила, перш ніж навіть собі, то цій жінці, не по крові спорідненій, а долею, коли лукавою, коли милосердною, доволі часто її зигзагом вигадливим Орися, заплющивши очі, на шию матері плигну¬ла, аж та хитнулась та на ногах ледве встояла, об¬німати стала.

Орися інколи думала, що якби знала свою рідну, справжнісіньку матір, то не змогла б більше й міц¬ніше любити її, аніж оцю жінку, що знайшлася на її невеликому ще, але непростому шляху. Вона не зізнавалась ніколи, що з дитинства, заледве себе пам’ятає, малювала матір – диво дивнеє, кожного разу з-під олівця чи фломастера, з-під закарлюк дитячих невправних чи згодом з-під ліній чіткі¬ших проглядалось обличчя, схоже саме на жінку оцю, що вихопила Орисю з біди, в якій топилася підлітком – і в світі цілісінькому нікому, крім неї, діла ніякого не було до того потопельника…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: