Копати глибше!
А ще в наступну розмову телефон зашипів, мов на черінь розпечений кухоль води хлюпнули:
Ти на кого, шалава, працюєш? Де у них контрабандний товар? Де дівають неоприбуткова- не? Де все те, за що прищучити по-дорослому мож¬на?
В Орисі язик чесався матюка поверхів хіба в сім загнути, в тому ділі вона майстром вдатним була, траплялося, від її матюка-хмарочоса правець на¬віть пацанів бувалих хапав, але зараз стрималась через силу:
Парафінку гонити не буду. На фіг мені ще од¬ного ворога наживати?
Ще од-но-о-го? – як гуму, розтягувала слово подивована та обурена телефонна слухавка. – Тоді твою матір цього разу не поспішатимемо з петель¬ки виймати, як тоді, коли на власних панчохах вішалася… А за нововиявленими обставинами їй знову СІЗО засвітило.
Орися додому йшла вельми невпевненими нога¬ми, зовсім так, як вперше клею дали нанюхатися, коли світ починав ділитися, двоївся й троївся, і
множини його, накладаючись, творили суціль¬ну мліч. Боже, – набігала весь час одна й та сама думка, – нащо в світ отаких пускаєш, тож супроти них мохи та лишайники неспівмірно створіння до¬стойніші…
Вона боялася озватись до матері, не відала, як, якими словами про нову загрозу сказати, тим паче, видавалось Орисі, дивилася матір на неї якось не-звично.
І справді, матір озвалася першою:
– Я вже відвикла на цьому світі чомусь дивува¬тися. А тут, ні сіло, ні впало, розшукав мене в ін- тернеті вузівський одногрупник, перше захоплен¬ня молодості моєї. Овдовів він давно, заміж кличе мене і просить виїхати в його Закарпаття.
Орися нікому в житті не бажала зла, кривдників своїх зневажала швидше, а от кому насамперед до¬бро зичила, перш ніж навіть собі, то цій жінці, не по крові спорідненій, а долею, коли лукавою, коли милосердною, доволі часто її зигзагом вигадливим Орися, заплющивши очі, на шию матері плигну¬ла, аж та хитнулась та на ногах ледве встояла, об¬німати стала.
Орися інколи думала, що якби знала свою рідну, справжнісіньку матір, то не змогла б більше й міц¬ніше любити її, аніж оцю жінку, що знайшлася на її невеликому ще, але непростому шляху. Вона не зізнавалась ніколи, що з дитинства, заледве себе пам’ятає, малювала матір – диво дивнеє, кожного разу з-під олівця чи фломастера, з-під закарлюк дитячих невправних чи згодом з-під ліній чіткі¬ших проглядалось обличчя, схоже саме на жінку оцю, що вихопила Орисю з біди, в якій топилася підлітком – і в світі цілісінькому нікому, крім неї, діла ніякого не було до того потопельника…
Вона обнімала й обціловувала рідне обличчя.
Поїдемо разом, еге ж? – соромливо заглянула матір в очі дочці.
Їхати вам. Невідкладно. Навіть як щастя десь там, за горами.
А ти зі мною? Чого ж не відповіла?
Те заскочило Орисю зненацька, ніяких вагань не було б раніше, навіть місяців кілька тому, зараз же вона не могла відказати напевне і щиро, десь застрягала в дорозі відповідь, – на превеликий по¬див самої її.
Щось трапилося? Чи тобі тут хтось подобаєть¬ся? – і подивовано, і насторожено.
Не знаю, – по-дитячому поклала Орися матері голову на плече.
Марину електричний струм продовжував неми¬лосердно трясти, вона хотіла і не могла відірватися від здичавілої бетономішалки, вона навіть крик¬нути нездатна була, бо ні вдихнути, ні видихну¬ти – допоки найближчий із робітників, вмить усе зрозумівши, не рубонув сокирою по електричних дротах, що зі злістю іскрилися та сичали.
Уже в перші наступні дні Марина виявила за собою одну дивину: вона здатна була засвітити електролампочку навіть без вимикача, досить було лиш на неї подивитися пильно, хіба трішки напруживши зір; все яскравіше при бажанні та лампочка буде горіти, аж голубим світитиметься, а врешті, як постаратися, засяє електрозваркою та, з тріском розлітаючись дрібними осколками, лопне.
Іншою забавкою було з хвилину зосереджено подивитися на електролічильник – і той усе по¬вільніше починав обертатися, а врешті, смик¬нувшись кілька разів, і зовсім спинявся, доки новим зусиллям не змушувала його оживати знову.
Із часом Марина помічала в себе й інші дивні чи то вади якісь, чи переваги: могла, до слова, доло¬нею, наче магнітом, притягувати дрібні металеві предмети, і не лише залізні.
Антона вона поклялась сама собі забути, лай¬нувшись, «а щоб ти не розжився», і таки навчила¬ся відганяти найменшу думку чи згадку про хлоп¬ця, присипавши слід його в пам’яті, наче пісочком,
робочими клопотами та морокою буденною – при¬сипала ще й притоптала, мов присок отой неслух¬няний від згаслого вже багаття, з якого, однак, ще час від часу зривалися іскри.
Звісно, хвилі поговору людського прибивали до неї ті чи інші чутки. Балакали, що Антон вельми розжився, в митників став за рідного брата і вже дім у столиці вельми розкішний звів. Ті самі не¬всипущі хвилі не забарилися докотитися, коли Антона на контрабанді хапнули, дім конфіскува¬ли і тестеве лискуче авто заразом загребли; що¬правда, відкупитися пощастило, строк невеликий жихарити довелось. Але чорна смуга для нього на цьому чомусь обірватися не забажала: доки тю¬ремні харчі смакував, жінка в світи несподівано подалася з якимось жонглером із цирку заїжджо¬го; ледве волі понюхав після тюремного повітря прокислого, що довічно торішньою напівзогнилою капустою просякло, як в автоаварію втрапив жах¬ливу. Зібрали його по частинках, щоправда, сові¬сно, та все ж без ноги лишився і довго та мучено вчивсь на одній нозі стрибати, мов із рогатки під¬стрелений горобець.
Випадком Марина матір Антона якось зустріла, недалечко якраз від теперішнього обійстя їхнього, бо вимушено вернулись обоє вони із сином у село. Не забути ніколи їй зустрічі.
Пам’ятається, сталося те в неділю Прощену. Вони порівнялися, і не впізнала Марина жінку, висохлу і пожовклу, мов позаторішня залежана тараня: «Правду, напевне, плещуть, що рак її при¬хопив», – подумалось мимохіть.
Прости мене… якщо можеш, – приспинилась раптово жінка, наче спіткнулася, і так само у мові спотикалося слово.
Марині навіть поглядом важко було зустрітися з людиною, яка, за переказами людськими та пере-судами, інакше як «лярвою» ніколи її і не звала.
Та… спливло, – тільки й видушила із себе через силу, не маючи духу відказати тими звич¬ними, століттями вивіреними словами: «Хай Бог Вам прощає».
Марина мов на вододілі стояла, звідки річки в різні сторони потечуть, вона достеменно знала, як християнин чи християнка мають вчинити, де силу знайти через найбільший, навіть немисли¬мий біль переступити; вона шукала по закапелках своєї душі правильне слово та аргумент потрібний, та куди не пробувала б кинутися і в який куточок не тицьнулась би, скрізь порожнеча була і пустка, в якій хіба мстивість відлунювала.
«Куди ж ти намірилася, людино добра?» – пита¬ла сама себе Марина, знаючи, що вороття вже не буде, злість чи прошення як обере, досі не вигада¬но дороги третьої; у природі, напевне, її нема…
«Та гори воно все синім полум’ям», – вибрав¬ши врешті-таки дорогу свою, з серцем подумала мстиво, але якось мов чужою думкою і словом чужим.
У ту саму мить за спиною глухо бубухнуло, обоє жінок різко обернулись туди: на обійсті Антона та матері полум’я палахкотіло, дужчало на очах та наростало, тільки незвичне якесь, чомусь синю¬вате. «Антон же спиртом балувався, з митниками
разом, подейкували, продовжував заробляти», – ще встиг промайнути здогад.
Матір зойкнула, мов підстрелена, і метнулася до біди своєї вогненної, а Марина ще довго стоя¬ла і втішено у той бік вглядалася, де звивалися в небо вогненні змії, де бухали, лунко рвучись, час від часу спиртові каністри і де на очах із димом та полум’ям ішов останній прихисток сім’ї, в яку їй не судилося влитися. «Так їм і треба», – аж за- шкварчали очі.
Досі легенький вітер раптом дужчати став і, закручуючись, у вихор перероджувався; пориви його з розбійницьким висвистом знімали куряву, стовпи її, пританцьовуючи та засліплюючи пере¬хожих, ішли дорогою, а на обійсті роздмухували зле полум’я, яке розросталося і вже сусідським бу¬дівлям загрожувало, воно зі мстивою втіхою гого¬тіло, росло на очах і торжествувало.