Мисливці за маревом – Іван Корсак

Вона обнімала й обціловувала рідне обличчя.

Поїдемо разом, еге ж? – соромливо заглянула матір в очі дочці.

Їхати вам. Невідкладно. Навіть як щастя десь там, за горами.

А ти зі мною? Чого ж не відповіла?

Те заскочило Орисю зненацька, ніяких вагань не було б раніше, навіть місяців кілька тому, зараз же вона не могла відказати напевне і щиро, десь застрягала в дорозі відповідь, – на превеликий по¬див самої її.

Щось трапилося? Чи тобі тут хтось подобаєть¬ся? – і подивовано, і насторожено.

Не знаю, – по-дитячому поклала Орися матері голову на плече.

Марину електричний струм продовжував неми¬лосердно трясти, вона хотіла і не могла відірватися від здичавілої бетономішалки, вона навіть крик¬нути нездатна була, бо ні вдихнути, ні видихну¬ти – допоки найближчий із робітників, вмить усе зрозумівши, не рубонув сокирою по електричних дротах, що зі злістю іскрилися та сичали.

Уже в перші наступні дні Марина виявила за собою одну дивину: вона здатна була засвітити електролампочку навіть без вимикача, досить було лиш на неї подивитися пильно, хіба трішки напруживши зір; все яскравіше при бажанні та лампочка буде горіти, аж голубим світитиметься, а врешті, як постаратися, засяє електрозваркою та, з тріском розлітаючись дрібними осколками, лопне.

Іншою забавкою було з хвилину зосереджено подивитися на електролічильник – і той усе по¬вільніше починав обертатися, а врешті, смик¬нувшись кілька разів, і зовсім спинявся, доки новим зусиллям не змушувала його оживати знову.

Із часом Марина помічала в себе й інші дивні чи то вади якісь, чи переваги: могла, до слова, доло¬нею, наче магнітом, притягувати дрібні металеві предмети, і не лише залізні.

Антона вона поклялась сама собі забути, лай¬нувшись, «а щоб ти не розжився», і таки навчила¬ся відганяти найменшу думку чи згадку про хлоп¬ця, присипавши слід його в пам’яті, наче пісочком,

робочими клопотами та морокою буденною – при¬сипала ще й притоптала, мов присок отой неслух¬няний від згаслого вже багаття, з якого, однак, ще час від часу зривалися іскри.

Звісно, хвилі поговору людського прибивали до неї ті чи інші чутки. Балакали, що Антон вельми розжився, в митників став за рідного брата і вже дім у столиці вельми розкішний звів. Ті самі не¬всипущі хвилі не забарилися докотитися, коли Антона на контрабанді хапнули, дім конфіскува¬ли і тестеве лискуче авто заразом загребли; що¬правда, відкупитися пощастило, строк невеликий жихарити довелось. Але чорна смуга для нього на цьому чомусь обірватися не забажала: доки тю¬ремні харчі смакував, жінка в світи несподівано подалася з якимось жонглером із цирку заїжджо¬го; ледве волі понюхав після тюремного повітря прокислого, що довічно торішньою напівзогнилою капустою просякло, як в автоаварію втрапив жах¬ливу. Зібрали його по частинках, щоправда, сові¬сно, та все ж без ноги лишився і довго та мучено вчивсь на одній нозі стрибати, мов із рогатки під¬стрелений горобець.

Випадком Марина матір Антона якось зустріла, недалечко якраз від теперішнього обійстя їхнього, бо вимушено вернулись обоє вони із сином у село. Не забути ніколи їй зустрічі.

Пам’ятається, сталося те в неділю Прощену. Вони порівнялися, і не впізнала Марина жінку, висохлу і пожовклу, мов позаторішня залежана тараня: «Правду, напевне, плещуть, що рак її при¬хопив», – подумалось мимохіть.

Прости мене… якщо можеш, – приспинилась раптово жінка, наче спіткнулася, і так само у мові спотикалося слово.

Марині навіть поглядом важко було зустрітися з людиною, яка, за переказами людськими та пере-судами, інакше як «лярвою» ніколи її і не звала.

Та… спливло, – тільки й видушила із себе через силу, не маючи духу відказати тими звич¬ними, століттями вивіреними словами: «Хай Бог Вам прощає».

Марина мов на вододілі стояла, звідки річки в різні сторони потечуть, вона достеменно знала, як християнин чи християнка мають вчинити, де силу знайти через найбільший, навіть немисли¬мий біль переступити; вона шукала по закапелках своєї душі правильне слово та аргумент потрібний, та куди не пробувала б кинутися і в який куточок не тицьнулась би, скрізь порожнеча була і пустка, в якій хіба мстивість відлунювала.

«Куди ж ти намірилася, людино добра?» – пита¬ла сама себе Марина, знаючи, що вороття вже не буде, злість чи прошення як обере, досі не вигада¬но дороги третьої; у природі, напевне, її нема…

«Та гори воно все синім полум’ям», – вибрав¬ши врешті-таки дорогу свою, з серцем подумала мстиво, але якось мов чужою думкою і словом чужим.

У ту саму мить за спиною глухо бубухнуло, обоє жінок різко обернулись туди: на обійсті Антона та матері полум’я палахкотіло, дужчало на очах та наростало, тільки незвичне якесь, чомусь синю¬вате. «Антон же спиртом балувався, з митниками

разом, подейкували, продовжував заробляти», – ще встиг промайнути здогад.

Матір зойкнула, мов підстрелена, і метнулася до біди своєї вогненної, а Марина ще довго стоя¬ла і втішено у той бік вглядалася, де звивалися в небо вогненні змії, де бухали, лунко рвучись, час від часу спиртові каністри і де на очах із димом та полум’ям ішов останній прихисток сім’ї, в яку їй не судилося влитися. «Так їм і треба», – аж за- шкварчали очі.

Досі легенький вітер раптом дужчати став і, закручуючись, у вихор перероджувався; пориви його з розбійницьким висвистом знімали куряву, стовпи її, пританцьовуючи та засліплюючи пере¬хожих, ішли дорогою, а на обійсті роздмухували зле полум’я, яке розросталося і вже сусідським бу¬дівлям загрожувало, воно зі мстивою втіхою гого¬тіло, росло на очах і торжествувало.

Як зайшов Денис на склад, то не міг не поміти¬ти куди жвавішу за звичне Орисю, що присмерко¬вою ластівкою вививалась поміж стелажів, а очі її наче самі балакали. Він навмисне не став звертати уваги, нехай покортить, якщо чимось поділитися хоче, згодом буде навіть смачніше… Врешті тер¬пець той, що закипав у неї під щільно закритою кришкою, не витримав, і кришку зірвало:

А в нас знову перевірка була.

Денис кивнув так, мов воду з мокрої голови струшував.

То я торбу їм спакувала.

Денис знову воду з чуприни струсив.

І ще рахунки клієнтам переписала, задула су¬проти угоди так, що не помітять – хоч тисячу-дру- гу яку на халяву матимемо.

І вона кинула на нього торжествуючий, трішки кокетливий погляд, – їй так запраглося, щоб він не пропустив повз увагу її старання та оцінив до¬стойно. Орисі хотілося, щоб тут не мали її за чу¬жака, ще й закинутого невідь для чого; з подивом вона відчувала, що хоче бути потрібною комусь не задля тілесної втіхи, як колись, от собі вдоволь¬нив хтось ту втіху і захропів; вона хотіла, аби по¬бачили в ній просто людину, чимось вартісну для свого гурту; водночас сама собі не сміла зізнатися, що насамперед сподівалася, аби помітив її та якось вирізнив серед інших Денис.

Досі Орися чоловіків здебільшого зневажала, навіть бридилася переважно ними, а вельми – не-

чупарами, яких не бракувало серед шоферів-да- лекобійників – для них звичайнісінький душ не¬рідко був за проблему. Найбільше її дратували підстаркуваті, що півнями хорохорилися, та вже за кілька хвилин захекувалися, мало того, ще й, не почистивши своїх залізних зубів, цілуватися лізли; вона, задихаючись, крутила лише головою безтямно. Диво дивнеє, ці гіркі спомини, від яких інколи навіть серед ночі здригалася, не переноси¬лися на Дениса, він їй з першої зустрічі видавався якимось іншим, не з того немитого, брудного і бру¬тального світу…

Денис тільки крякнув, мов кавалком замаш¬ним подавився: «Щоб тебе понесло поза вітряка¬ми. Цього ще тут бракувало».

– Гадаєш, добре вчинила?

Вона лише подивовано очима стрельнула: чого він, лазурик такий, дзвякало розкриває, ліпить горбатого та локшину вішає, вона не для себе ста¬ралася, для фірми ж вигода, нічого тут цвірінь- чати. Тут і ховатись не треба, на невелике відхи¬лення не звернуть навіть уваги, а, зрештою, як і впіймає хто, то пудритися нескладно – мовляв, по- милочка вийшла, пардон, панове, все невідкладно виправимо.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: