Як зайшов Денис на склад, то не міг не поміти¬ти куди жвавішу за звичне Орисю, що присмерко¬вою ластівкою вививалась поміж стелажів, а очі її наче самі балакали. Він навмисне не став звертати уваги, нехай покортить, якщо чимось поділитися хоче, згодом буде навіть смачніше… Врешті тер¬пець той, що закипав у неї під щільно закритою кришкою, не витримав, і кришку зірвало:
А в нас знову перевірка була.
Денис кивнув так, мов воду з мокрої голови струшував.
То я торбу їм спакувала.
Денис знову воду з чуприни струсив.
І ще рахунки клієнтам переписала, задула су¬проти угоди так, що не помітять – хоч тисячу-дру- гу яку на халяву матимемо.
І вона кинула на нього торжествуючий, трішки кокетливий погляд, – їй так запраглося, щоб він не пропустив повз увагу її старання та оцінив до¬стойно. Орисі хотілося, щоб тут не мали її за чу¬жака, ще й закинутого невідь для чого; з подивом вона відчувала, що хоче бути потрібною комусь не задля тілесної втіхи, як колись, от собі вдоволь¬нив хтось ту втіху і захропів; вона хотіла, аби по¬бачили в ній просто людину, чимось вартісну для свого гурту; водночас сама собі не сміла зізнатися, що насамперед сподівалася, аби помітив її та якось вирізнив серед інших Денис.
Досі Орися чоловіків здебільшого зневажала, навіть бридилася переважно ними, а вельми – не-
чупарами, яких не бракувало серед шоферів-да- лекобійників – для них звичайнісінький душ не¬рідко був за проблему. Найбільше її дратували підстаркуваті, що півнями хорохорилися, та вже за кілька хвилин захекувалися, мало того, ще й, не почистивши своїх залізних зубів, цілуватися лізли; вона, задихаючись, крутила лише головою безтямно. Диво дивнеє, ці гіркі спомини, від яких інколи навіть серед ночі здригалася, не переноси¬лися на Дениса, він їй з першої зустрічі видавався якимось іншим, не з того немитого, брудного і бру¬тального світу…
Денис тільки крякнув, мов кавалком замаш¬ним подавився: «Щоб тебе понесло поза вітряка¬ми. Цього ще тут бракувало».
– Гадаєш, добре вчинила?
Вона лише подивовано очима стрельнула: чого він, лазурик такий, дзвякало розкриває, ліпить горбатого та локшину вішає, вона не для себе ста¬ралася, для фірми ж вигода, нічого тут цвірінь- чати. Тут і ховатись не треба, на невелике відхи¬лення не звернуть навіть уваги, а, зрештою, як і впіймає хто, то пудритися нескладно – мовляв, по- милочка вийшла, пардон, панове, все невідкладно виправимо.
Денис із того зло набурмосився, аж вуха завору¬шилися: е, ні, громадянко, тобі не слід туди рачки лазити, де зозуля кує, твою махінацію, звісно, в два скоки виловлять. Та петрушка тут інша, лю¬дино добра, не зможе навіть примітивна наївність твоя на таке мене спокусити. Він би за витребень¬ки схожі не тільки перестав себе поважати, він ще
й на власному досвіді впевнився: в діловому світі непорядному чи, тим більше, шахраюватому ніко¬ли і нічогісінько не засвітить. Його самого десятки разів «кидав» дрібний підприємницький люд, яко¬го спокуси на позірний погляд легких заробітків у бізнес занесли, але диво дивнеє, жоден із «кида- лів» тих не зміг розжитися та розкрутитися, хоча б як виняток із правила, хоч би жоднісінький…
– У такі хованки гратись ніколи не будемо, – зимним холодом потягнуло від Денисових слів. – Усе виправити та вибачитися.
Якби кому іншому, вона покрутила би просто пальцями біля скроні, але зараз лише на нього подивилася отетеріло, як на заморське диво: як таке може бути, що за якісь поняття, абстрактні й необов’язкові, людина сама відмовляється від власної вигоди, хіба буває таке у світі?
Досвітковий туман, досі білий з легкою жов¬тизною, мов незбиране молоко,потрошки рідшати починав, наче те молоко хтось розбавляв водою. Шлях попереду вже на десяток кроків під ногами виднівся, – помагали, напевне, й містечкові вогні, що небо злегка підсвічували над Оликою, точніше, не так містечкові, як замка, що належав упродовж багатьох поколінь Радзивілам, а оце літ із півтора десятка до князів есвізьких перейшов. Братков- ський, вертаючись до Львова з Батурина, остерігся узвичаєної дороги, звертав на шляхи бокові, мен¬шого ризику, тож вибрав собі саме олицький пу¬тівець.
Він вертався з душею порожньою і сумною, як хата, в якій десятки літ не живуть та з якої все ви¬несене, де оку немає на чому спинитися, хіба за¬ворушиться павутиння по закутках, відлунням голосу потривожене. Не чекати його людові від гетьмана помочі, не перейнявся ясновельможний болем краю… Що вже казати про постійні здирства, польському війську достатньо пройти землями ру¬синськими, як слід гіркий по собі воно залишить. Про це навіть вірша свого з книги «Світ, по части¬нах розглянутий» Братковський читав Мазепі:
Поки мазур пройде, не покине
Ні волосини у тебе, русине!..
Звісно, чого там лукавити, боїться Мазепа слави Палія Семена. Але є й інше, на яке теж належить
не замружувати очі: багато чого не під силу геть¬ману. В самого Івана Мазепи на очах землі немало перебирають польські осадники, а він нічого зро¬бити не ладен, безправним будучи, хіба слізні лис¬ти писати ген-ген у Москву, Головіну – тільки той має право у зносинах міждержавних. Іван Степа¬нович показував Братковському, яка відповідь на¬дійшла від коронного гетьмана.
«Вельможний милостивий пане гетьмане військ Запорозьких
його пресвітлої та державної царської величнос¬ті,
до мене вельми милостивий пане і приятелю!
Привіз мені тут пан Карпо Яськевич, басан- ський сотник і посол вашої милості пана, лист від ясновельможного його милості пана Феодора Олексійовича Головіна, великого господаря його пресвітлої державної царської величності, ближ¬нього боярина, кавалера, генерала і намісника сибірського про те саме, що й до вашої милості пана. Начебто якісь панове з нашого боку мали осадити на тих місцях слободи, в яких забороне¬но селитися через останній трактат і залише¬них до подальшого розпорядження його королів¬ської милості з Річчю Посполитою і його царської величності. Добре було б, коли б був ваша милість пан ознайомив, хто це і які місця осаджує, то б і я сам не схвалив цього, оскільки високо шаную приязнь його царської величності з його милістю королем та Річчю Посполитою. Пише, ваша ми¬лість пан, і про те, що купцям та підданим його
царської величності діються в наших краях ошу¬канства та неслушні утяження, в тому буде на¬лежна сатисфакція, коли хто укривджений обі¬зветься тут зі своїми претензіями. Я в таких справах мушу знестися з його милістю королем і радою, що є при його боці, а це швидко бути не може, бо король, його милість, від’їхав до Прусе. Отож, як тільки від його милості короля я від-беру щодо того декларацію, пошлю, щоб звідоми- ти про те, мого спеціального посланця до вашої милості пана. Зараз же посилаю мої універсали в Україну із засторогою, щоб ніхто не важився супроти заборони останнього трактату оса¬джуватись у тих місцях, котрі залишені до по¬дальшого рішення. Маю ту надію, що так і з боку його царської величності таких слобід на тих ґрунтах дозволяти й допускати не будуть. Себе ж самого віддаю звиклій вашої милості пана при¬язні і зичу від пана Бога всякого щастя.
Вашій милості завжди зичливий приятель та слуга
Станіслав Яблоновський, каштелян краків¬ський,
гетьман великий коронний».
– Хитрує коронний, – Мазепа силився не ви¬казати на лиці того, що коїлося в душі, тамував схоже так, як біль тамують зубний. – Вишиває язиком він вправніше мазурської рукодільниці та
сліпця видає з себе, що нічого не відає… А у висліді обидві ці сторони сукровицю нашу смакують.
.Досвітковий тумане, обачного подорожньо¬го брат. Світанкова пора та ця молочна завіса Братковського надією тішила, що й Олику щас¬ливо мине, як досі велося. Та раптом з імли при¬марами мерехтливими двоє вершників заявило¬ся, щоб за хвильку дійсною сторожею постати:
Стій! Хто такий будеш?
Він не розгубився, лишень думки швиденько перекидав, як гарячу картоплину з долоні в доло¬ню; зрештою, і відповідати не потребувалося, бо передній вершник, заглянувши в лице, здивовано вигукнув: