Мисливці за маревом – Іван Корсак

Денис із того зло набурмосився, аж вуха завору¬шилися: е, ні, громадянко, тобі не слід туди рачки лазити, де зозуля кує, твою махінацію, звісно, в два скоки виловлять. Та петрушка тут інша, лю¬дино добра, не зможе навіть примітивна наївність твоя на таке мене спокусити. Він би за витребень¬ки схожі не тільки перестав себе поважати, він ще

й на власному досвіді впевнився: в діловому світі непорядному чи, тим більше, шахраюватому ніко¬ли і нічогісінько не засвітить. Його самого десятки разів «кидав» дрібний підприємницький люд, яко¬го спокуси на позірний погляд легких заробітків у бізнес занесли, але диво дивнеє, жоден із «кида- лів» тих не зміг розжитися та розкрутитися, хоча б як виняток із правила, хоч би жоднісінький…

– У такі хованки гратись ніколи не будемо, – зимним холодом потягнуло від Денисових слів. – Усе виправити та вибачитися.

Якби кому іншому, вона покрутила би просто пальцями біля скроні, але зараз лише на нього подивилася отетеріло, як на заморське диво: як таке може бути, що за якісь поняття, абстрактні й необов’язкові, людина сама відмовляється від власної вигоди, хіба буває таке у світі?

Досвітковий туман, досі білий з легкою жов¬тизною, мов незбиране молоко,потрошки рідшати починав, наче те молоко хтось розбавляв водою. Шлях попереду вже на десяток кроків під ногами виднівся, – помагали, напевне, й містечкові вогні, що небо злегка підсвічували над Оликою, точніше, не так містечкові, як замка, що належав упродовж багатьох поколінь Радзивілам, а оце літ із півтора десятка до князів есвізьких перейшов. Братков- ський, вертаючись до Львова з Батурина, остерігся узвичаєної дороги, звертав на шляхи бокові, мен¬шого ризику, тож вибрав собі саме олицький пу¬тівець.

Він вертався з душею порожньою і сумною, як хата, в якій десятки літ не живуть та з якої все ви¬несене, де оку немає на чому спинитися, хіба за¬ворушиться павутиння по закутках, відлунням голосу потривожене. Не чекати його людові від гетьмана помочі, не перейнявся ясновельможний болем краю… Що вже казати про постійні здирства, польському війську достатньо пройти землями ру¬синськими, як слід гіркий по собі воно залишить. Про це навіть вірша свого з книги «Світ, по части¬нах розглянутий» Братковський читав Мазепі:

Поки мазур пройде, не покине

Ні волосини у тебе, русине!..

Звісно, чого там лукавити, боїться Мазепа слави Палія Семена. Але є й інше, на яке теж належить

не замружувати очі: багато чого не під силу геть¬ману. В самого Івана Мазепи на очах землі немало перебирають польські осадники, а він нічого зро¬бити не ладен, безправним будучи, хіба слізні лис¬ти писати ген-ген у Москву, Головіну – тільки той має право у зносинах міждержавних. Іван Степа¬нович показував Братковському, яка відповідь на¬дійшла від коронного гетьмана.

«Вельможний милостивий пане гетьмане військ Запорозьких

його пресвітлої та державної царської величнос¬ті,

до мене вельми милостивий пане і приятелю!

Привіз мені тут пан Карпо Яськевич, басан- ський сотник і посол вашої милості пана, лист від ясновельможного його милості пана Феодора Олексійовича Головіна, великого господаря його пресвітлої державної царської величності, ближ¬нього боярина, кавалера, генерала і намісника сибірського про те саме, що й до вашої милості пана. Начебто якісь панове з нашого боку мали осадити на тих місцях слободи, в яких забороне¬но селитися через останній трактат і залише¬них до подальшого розпорядження його королів¬ської милості з Річчю Посполитою і його царської величності. Добре було б, коли б був ваша милість пан ознайомив, хто це і які місця осаджує, то б і я сам не схвалив цього, оскільки високо шаную приязнь його царської величності з його милістю королем та Річчю Посполитою. Пише, ваша ми¬лість пан, і про те, що купцям та підданим його

царської величності діються в наших краях ошу¬канства та неслушні утяження, в тому буде на¬лежна сатисфакція, коли хто укривджений обі¬зветься тут зі своїми претензіями. Я в таких справах мушу знестися з його милістю королем і радою, що є при його боці, а це швидко бути не може, бо король, його милість, від’їхав до Прусе. Отож, як тільки від його милості короля я від-беру щодо того декларацію, пошлю, щоб звідоми- ти про те, мого спеціального посланця до вашої милості пана. Зараз же посилаю мої універсали в Україну із засторогою, щоб ніхто не важився супроти заборони останнього трактату оса¬джуватись у тих місцях, котрі залишені до по¬дальшого рішення. Маю ту надію, що так і з боку його царської величності таких слобід на тих ґрунтах дозволяти й допускати не будуть. Себе ж самого віддаю звиклій вашої милості пана при¬язні і зичу від пана Бога всякого щастя.

Вашій милості завжди зичливий приятель та слуга

Станіслав Яблоновський, каштелян краків¬ський,

гетьман великий коронний».

– Хитрує коронний, – Мазепа силився не ви¬казати на лиці того, що коїлося в душі, тамував схоже так, як біль тамують зубний. – Вишиває язиком він вправніше мазурської рукодільниці та

сліпця видає з себе, що нічого не відає… А у висліді обидві ці сторони сукровицю нашу смакують.

.Досвітковий тумане, обачного подорожньо¬го брат. Світанкова пора та ця молочна завіса Братковського надією тішила, що й Олику щас¬ливо мине, як досі велося. Та раптом з імли при¬марами мерехтливими двоє вершників заявило¬ся, щоб за хвильку дійсною сторожею постати:

Стій! Хто такий будеш?

Він не розгубився, лишень думки швиденько перекидав, як гарячу картоплину з долоні в доло¬ню; зрештою, і відповідати не потребувалося, бо передній вершник, заглянувши в лице, здивовано вигукнув:

О, пан Братковський! А ми вас зачекалися!

Данило знав, що його розшукують по всьому

Правобережжю, і те, що його випадком обізнано – гостинець абиякий.

Ви затримані, пане Братковський. Маємо в за¬мок проїхати.

«З шаблею проти двох? Чи викручуватися ін¬шим якимось рипом?» – немов перекидав ту гаря¬чу картоплину з руки в руку:

Ви гайнуєте час. У замку, у всій родині князів Несвізьких до мене прихильні.

Сторожа з ваганням перезирнулась було, а Да¬нило не дав спам’ятатися:

І взагалі, з мене тридцять золотих – на овес вашим коням.

Запала мовчанка, і Братковський аж подих було затаїв: клюнуло чи відлуп скуштує?

Мій кінь більше вівса з’їдає, – розсміявся пе¬редній із сторожі.

Данило мовчки передав ваговитого капшука і, злегка вклонившись, пришпорив коня.

Та не випало від’їхати йому далеко, як із клубів туману, наче з марева, виринули знову вершники, цього разу троє.

Спинитися! Стояти!

Чи втомлена була ця трійка з роз’їзду військо¬вого, чи з невідомої іншої притичини, тільки не склалася з ними мова:

Маємо наказ затримати до перевірки.

Не зогледівся, як за півгодини вже був у в’язниці – мов сніг на голову, гірка пригода; зну¬щально скрипіли за ним оковані важкі в’язничні двері.

…Тиша настала, вселенська тиша. Чи буде десь там, за товстими стінами кам’яниці, метушитись та чубитись люд, чи сумирні прийдуть часи, тут однаково довічний спокій, хіба інколи шкрябне миша, добровільний тутешній в’язень, у марних пошуках крихти якої поживи. Братковський було відігнав першу хвилю набіглої гіркоти, що не вда¬лося навіть бічними якимись дорогами та стежка¬ми проїхати, та заледь відігнав ту хвилю, як нако¬тилася друга, з гребенем куди вищим…

І нащо воно все йому? Сидів би в своєму Свищо- ві, не які там маєтки, але на прожиток стачить, і на навчання в Італії також було; тож сидів би собі безклопітно, забавку винайшов яку-небудь, хоча б полювання, – мчать снігами хорти, поземкою сте¬ляться, мчав би за ними сам, аж подих нараз пере¬хоплювало; і ніяких загроз, кам’яниць чи марних дискусій із вельможними і ясновельможними.

Але хвиля гірка надходила і, як належало хви¬лі, падала, хіба з гребенів піна лишалася, інша на¬томість з’являлася згадка. Вдома в нього лежить список із давнього документа, мало не столітньої давнини. То лист волинської шляхти до луцьких міщан у справі Луцького братства від 1 вересня року 1619-го.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: