О, пан Братковський! А ми вас зачекалися!
Данило знав, що його розшукують по всьому
Правобережжю, і те, що його випадком обізнано – гостинець абиякий.
Ви затримані, пане Братковський. Маємо в за¬мок проїхати.
«З шаблею проти двох? Чи викручуватися ін¬шим якимось рипом?» – немов перекидав ту гаря¬чу картоплину з руки в руку:
Ви гайнуєте час. У замку, у всій родині князів Несвізьких до мене прихильні.
Сторожа з ваганням перезирнулась було, а Да¬нило не дав спам’ятатися:
І взагалі, з мене тридцять золотих – на овес вашим коням.
Запала мовчанка, і Братковський аж подих було затаїв: клюнуло чи відлуп скуштує?
Мій кінь більше вівса з’їдає, – розсміявся пе¬редній із сторожі.
Данило мовчки передав ваговитого капшука і, злегка вклонившись, пришпорив коня.
Та не випало від’їхати йому далеко, як із клубів туману, наче з марева, виринули знову вершники, цього разу троє.
Спинитися! Стояти!
Чи втомлена була ця трійка з роз’їзду військо¬вого, чи з невідомої іншої притичини, тільки не склалася з ними мова:
Маємо наказ затримати до перевірки.
Не зогледівся, як за півгодини вже був у в’язниці – мов сніг на голову, гірка пригода; зну¬щально скрипіли за ним оковані важкі в’язничні двері.
…Тиша настала, вселенська тиша. Чи буде десь там, за товстими стінами кам’яниці, метушитись та чубитись люд, чи сумирні прийдуть часи, тут однаково довічний спокій, хіба інколи шкрябне миша, добровільний тутешній в’язень, у марних пошуках крихти якої поживи. Братковський було відігнав першу хвилю набіглої гіркоти, що не вда¬лося навіть бічними якимись дорогами та стежка¬ми проїхати, та заледь відігнав ту хвилю, як нако¬тилася друга, з гребенем куди вищим…
І нащо воно все йому? Сидів би в своєму Свищо- ві, не які там маєтки, але на прожиток стачить, і на навчання в Італії також було; тож сидів би собі безклопітно, забавку винайшов яку-небудь, хоча б полювання, – мчать снігами хорти, поземкою сте¬ляться, мчав би за ними сам, аж подих нараз пере¬хоплювало; і ніяких загроз, кам’яниць чи марних дискусій із вельможними і ясновельможними.
Але хвиля гірка надходила і, як належало хви¬лі, падала, хіба з гребенів піна лишалася, інша на¬томість з’являлася згадка. Вдома в нього лежить список із давнього документа, мало не столітньої давнини. То лист волинської шляхти до луцьких міщан у справі Луцького братства від 1 вересня року 1619-го.
«Ми всі, нижче підписані особи релігії старо¬житньої грецької східного православ’я, обивателі воєводства Волинського, котрі тут часто буває¬мо і справи свої маємо, де прав та вольностей на¬ших перестерігаємо. А місця на те особливого не
маючи, де б набоженство своє, відповідно до старо-житності предків наших, відправлялося б, з тієї міри поглядаючи на інші міста, де братства ма¬ють свої фундації та порядки, так само й ми, іду¬чи за патріаршим благословенням і за привілеєм короля, його милості, спершу заклавши Братство милосердя, котре за собою тягне всі добрі вчинки, хочемо старатися, аби хвала Божа в його церкві була відправлена і аби також шпитальне убозт¬во слушне виховання мати могло. Тобто догляну¬ли собі на те особливе місце, де б церкву, і школу, і шпиталь, відповідно до можливостей наших, по¬будувати, уфундувати і всілякою оздобою прикра-сити. А що самі в тім місті зараз не мешкаємо і через віддаленість нечасто буваємо, то доручає¬мо той догляд і працю та й покладаємо на мен¬ших панів братії нашої, панів міщан луцьких, аби вони, як до того належні, на місці нашому працю та всілякий нагляд чинили й урядження всіляко¬го доглядали і нами, як старшими, покликалися. А ми також при них, як старші молодших, повинні згадувати, заступати й боронити на кожному місці і в кожній справі. На що й руки наші підпису¬ємо, і печатки свої прикладаємо.
Діялось у замку Луцькому, місяця вересня, 1 дня, літа після народження Ісуса Христа, Сина Божого, 1619-го.
Димитрій Балабан; Юрій зі Збаража Воронець- кий; Олександр Зубчевський, мостовничий луць¬кий; Єзекиїл Курцевич, архімандрит трахтеми- рівський; смиренний ієромонах Ісакій; Григорій Ушак Куликівський, підсудок кременецький; Кос-
тянтин Хорошко; Криштоф Єловицький; підсто- лій землі Волинської; Філон Єловицький; Іван Мар- ковський; Іван Виговський; Олександр Пузина; Юрій Пузина; Лаврентій Деревинський, чашник волинський; Абрам Грабовецький; Михайло Гуле¬вич Воютинський, підсудок луцький; Криштоф Кольчицький, скарбник воєводства Чернігівського; Юрт Кульчицький; Павло Вишборський; Павло Друцький Любецький, суддя гродський луцький; Тома Гуляницький; Іван Ісайковський; Яцько Гу¬левич Воютинський; Іван Банковський; Микола Нападовський; Олександр Немирич з воєводства Київського; Олександр Волковський; Семен Гуле¬вич Воютинський; Іван Гулевич; Федір Гулевич Воютинський; Іван Волковський, підчесник; Гри¬горій Черняк, коморник; Роман Гулевич; Петро Гулевич; Григорій Баковецький; Михайло Мишка Холоневський; Григорій Жабокрицький; Адам Сві- щовський; Петро Сурин; Михайло Садимонтович Кропивницький, підсудок; Павло Щольген; Богдан Братковський; Андрій Саватський; Григорій Сен- ницькип; Федір Кузьмич».
Луцьких братчиків доля розносила по світах, але вони люду свого і своєї землі не цуралися, з роду Гулевичів славна Галшка Києво-Могилян- ський колегіум фундуватиме, шлях славетний та водночас тернистий, шлях трагічний в Івана Ви- говського, справ ваговитих немало в братчиків ін¬ших, при тім числі в предка його Богдана Братков- ського. Ці люди з пліч не скидали невдячний тягар відповідальності: щоби дозвіл мати на будівництво храму, оповідали братчики, до яких сам належав, мусили хабарі возити і королю у Варшаву, і патрі¬архові вселенському – хіба надією себе тішили, що Всевишній простить їм мимовільний цей прогріх.
…Тиша у кам’яниці, вселенська тиша і, вида¬ється, всі пригоди уже позаду, лиш очікування тривожне перед собою. Але якось дивно з ним по¬велися, допитували для годиться швидше, а далі тижнями чогось чекали, найімовірніше, гадав Братковський, рішення з неблизької Варшави.
Аж одного дня скрипнули двері й на порозі по¬став вартовий над ним:
Ви не впізнали мене, пане Братковський? – пе¬репитав напівголосом, якось, видавалося, винува¬то.
Братковський обличчя це бачив колись, він си¬лився і не міг пригадати, тим паче, непросто роз¬гледіти в напівсутінках підземельних.
Ви мене, якщо пам’ятаєте, зі скрути виручи¬ли, – мовив притишено вартовий. – Тепер я виручу вас.
Село Свищів, частиною якого володів Братков¬ський, недалечко було від Олики, і до нього різний люд із сусідніх сіл за поміччю інколи йшов – він згадав цього чоловіка врешті.
А ще за півгодинки Братковський був уже в сід¬лі й, подумки проказавши вдячну молитву, завер¬шив її неспростовним та віковічно чинним: «Не- сповідимі шляхи твої, Господи…»
Вже за версту, коли й Олика ледве видніла- ся, промайнула у думці перша олицька пригода, коли за хабар у сторожі пильної сам себе викупив: «Знатно склалося, пане Братковський. Вельми
пікантно після диспуту із Мазепою, коли ти про-повідував неморальність лапувки. Зрештою, тепер хоч знаєш напевне, скільки вартує присяга його милості польському королю…»
Біда біду знайде, коли й сонце зайде, – не марне мовиться, таки не сховаєшся від набридливої, хоч у піч замажся.
Заледве Денис з Олегом поповнили склад, як погостювали так розкішно в них міліційні маски- шоу та погромники, коли ж знову поцілило життя під дихавку – на складі нестача.
Очі в Олега іскрами сипали, мов від точила, коли гострять сокиру:
Здаваймо завскладом Петрівну ментам. Не бу¬ває помилок такого обсягу.
Нагодилась на ту мову Орися, що привидом у дверях замерехтіла:
Вона прийде сама попроситися… Не чіпайте зараз її, якщо можна. Думала вона крадене плат¬нею своєю до ревізії якось залатати.
Денис тільки скрива поглядом низонув, наче швайкою:
Захисниця, нівроку. Забула вже, як Петрівна до тебе все чіплялася, стукала та наговорювала?
Те Орися пропустила повз вуха, наче заблука- лу осу, яку не дражнити ліпше. Натомість пере¬казала від самої Петрівни почуте, коли та з добра дива розревілася зранку, без видимої якоїсь на те притичини, ревнула з нутряним та щемливим ви¬дихом, як з великого болю здатна хіба скривджена звірина.