Семирічний син її Данилко одного дня раптом затемпературив, скаржився на животика: гаятися мама не стала, відразу в лікарню. Лікар десь ви-
йшов на хвильку із кабінету, та медсестра заспо¬коїла:
Зараз за лікаря його халат. Он він у кутку ви¬сить.
Петрівні не треба було повторювати, і вона, зов¬сім не криючись, шихнула в кишеньку халата па¬рочку сотенних.
Оглянувши Данилка, прослухавши серце та животика прощупавши, лікар узявся рвучко пи¬сати, і Петрівна ніяк не могла вгадати, чи латиною він оце користується, чи якоюсь іншою, досі не знаною ще в тутешніх краях загадковою мовою.
Харчове отруєння. Ось рецепт, на аналізи на-правлення, а вдома зробите клізму.
Вона заїкнулася було про лімфовузли малого, які її непокоїли, та лікар мовчки зробив жест обо¬ма долонями, наче котив щось перед собою, дово¬лі важке та незграбне, і тоді якась невидима сила стала підштовхувати її до дверей і врешті зовсім за поріг нахабно виштовхнула.
Вдома Данилкові стало легше, навіть м’яча ганяв, але вже під вечір знову рум’янець від температури на щоках шарів, а лімфовузли ще загрозливіше видніли- ся. Петрівна спитала своєї бабусі, що фельдшерувала піввіку, чи не може то бути бідою, про яку їй думати навіть моторошно. Бабуся, ховаючи очі, не стала пере-чити, тільки силилася заспокоїти, що схоже в хлоп¬чака може трапитися навіть від звичайного протягу.
Чорний здогад нічний сон виштовхав так, як лікар із кабінету матір, і вже наступного ранку, хоч була неділя, погнав Петрівну з малим знову в лікарню. Чергового лікаря десь вхопило, та сотен¬ний папірець враз його повернув. Відвертаючись, аби не так чутно було, чим закусював, спитав, чи робили малому клізму.
Треба ще зробити кілька разів, – радив пова¬гом, облизуючи пересохлі вуста.
Покласти в лікарню Данилка, на жаль, не вда¬лося:
Не кровить, своїми ногами прийшов, чого ж тут…
Зате видерти, шихнувши ще асигнацію, вдало¬ся направлення на нові аналізи.
У понеділок Петрівна насамперед кинулася до дільничного педіатра, та тут чекала невдача:
А ви без талончика.
Зате в дитячому відділенні лікарні образилися на неоковирну спробу шихнути в халат чергову сотню і невідкладно виписали направлення в об¬ласну лікарню.
Малого завезли тиждень тому, але було вже запізно, – Орися чомусь до вікна відвернулася. – Зранку потелефонували, що хлопчик помер. На довершення, ще й без перепустки на той світ не по¬трапити – за нормальне місце на кладовищі чима¬лий хабар ниньки належить.
Ураз запала цілковита тиша, глухоніма, тя¬гуча й густа, тільки десь за стіною підвискувало свердло ремонтників.
Ось так у житті трапляється, – думав Денис, – справедливо вчинити в таких трапунках під силу хіба Соломонові, та й то ранньому, ще не осінніх літ, коли будувати жертовник язичниць¬кий жіночі спокуси звабили.
Тільки тепер йому, замороченому, нарешті ді¬йшло, чого забігала почорніла Петрівна, просила вона авансу та все балакала про землицю, що в за¬тишку отам, під явором, – папірець, у голові своє колупаючи, підписав Денис, не чуючи та не заду¬муючись.
Ще подумав було про Орисю: напівусохла душа її, життям обморожена, відновлюється начебто, затягує молода кора болісні тріщини; може, якраз ожити їй суджено.
Не міг Братковський довго всидіти вдома – злі вітри знімались над його краєм, сеймова постано¬ва року тисяча шістсот дев’яносто дев’ятого злікві¬дувала козацтво, бо як оберег від турків, мовляв, тепер уже воно не потребуватиметься; ще й віру споконвічну карнали та люд землі позбавляли прадавньої…
І заклекотіли вози Правобережжям, із сім’ями їхали, із худобою зі всіх країв, направлялись ці¬лісінькими валками до Семена Палія – того са¬мого заступника скривджених, характерника ко¬зацького, полковника, що уславився під Віднем і Ясами, Кази-Керменом і Дубосарами, на землях словацьких, турецьких, угорських, того самого Палія, що польським нахабним комісарам дав від- коша:
«Я народився у вільній козацькій Україні, на яку нема прав у Речі Посполитої, тільки я – прав¬дивий козак і гетьман мого народу…»
Бувало, Данило засне, а тоді, задовго до виспі¬вів півнячих, невидима сила розбудить – і вже годі зімкнути повіки: думка гнатиме думку, і тим забігам наввипередки не буде і до світанку кінця. Деколи набігали рядки зі своїх же поезій, тільки писані низку вже літ тому, рядки про цей химер¬ний світ:
Одним недоля, іншим щастя плужить,
Своєму брату брат, буває, служить.
Одна хоч мати, не одної долі:
Цей син веселий, тому тяжкі болі.
О світе, світе, що ти за особа:
Цьому зневага, іншому оздоба…
Так уже льос випадав, що зневага й тяжкі болі діставалися тим, хто упродовж віків на цій землі порядкував, чиє коріння куди далі пішло углиб, аніж у гінких тополь уздовж найбільших шляхів.
Але що вдіяти зможе він? Підняти тутешній люд – не вартує себе жданиками втішати, ще спо¬мини ятряться, коли тільки п’ятдесят чотири під¬писи вдалося зібрати, аби покарати зрадливих послів у сейм. Виглядати, долоню до брів прикла¬даючи, помочі якоїсь від гетьмана Івана Мазепи? А хіба то не він їздив до ясновельможного та на власні очі міг переконатися, що в того руки кріпко московитом пов’язані?
Данило наче із затуленими очима никав зачине¬ною кімнатою, спотикався і перечіплювався, нати¬кався на стіни – і не було кому погукати «Тепло!», «Холодно!» або «Тепліше»…
Він повинен таки поїхати до Палія, якщо себе поважає, якщо червоніти не хоче й на тому світі, коли судить зустрітися з предком славним сво¬їм Богданом Братковським. І так само чесно має вчинити щодо сім’ї своєї, бо недруги, заледве він за поріг, вже наступного дня все за вітром пус¬тять та розграбують. Найперш на синів, Івана та Олександра, має переписати належну йому части¬ну Свищова, іншим майном розпорядитися, – у ве¬лику бучу доведеться встрявати, і ні з якого боку не повинен ніхто його вкусити…
І коли зважився, то душа його почувалася, як ріка по скреслій нарешті кризі, вперше за остан¬ні місяці він спав, мов немовля безтурботне, що всмак підвечеряло грудьми материнськими, і те¬пер всі клопоти світу далеко десь…
Попервах усе складалося легко і вправно, мов пісня співалася. Данилів невеличкий маєток, частина села Свищова, був під заставою, тож на- шкребти необхідні кошти, аби викупити те все, вдалось напрочуд легко, без напруги особливої; навіть дарові грамоти дітям були засвідчені.
Вже як повернувся Братковський із доріг не¬близьких, старший син його Іван два документи показував. Перший із них був Іваном писаний:
«Року одна тисяча сімсот першого, у місяці квітні п’ятого дня.
На уряді гродському, в замку Луцькому його коро-лівської величності, переді мною, Адамом Немиров- ським, намісником бурграфства замку Луцького ви-ступав особисто його мосць пан Іван Братковський, син його мосці Данила Братковського, підчашія вен- денського, та від імені його мосці пана Олександра Братковського, брата його рідного молодшого, який хворіє вже 12 тижнів і не може прийти особисто, виступав проти його мосці пана Миколи Семихов- ського і скаржився на те, що: вищезгаданий його мосць пан Семиховський, отримавши певну час¬тину Свищіва від згаданого раніше його мосці пана подчашія венденського під заставу, цю частину за тих та інших обставин руйнував…»
Боже, відклав документа Братковський, та чо¬ловік мав би подякувати, що стільки часу одержу¬вав зиск від маєтку, заставу йому повернуто в пов¬ному обсязі – які там претензії?
Натомість, читав далі Данило синову скаргу, «… кіньми, худобою, свинями наше жито, у дворі за¬сіяне, Семиховський повністю знищує, огорожі ви¬палює, пасовища спустошує та інше, під час свого нетривалого управління даним майном, речі під¬даних не повертає…
Іван Братковський, своїм іменем та іменем бра¬та мого Олександра Братковського».
Тут щось не те, думалося Данилові, тут до втра¬ченої вигоди домішується, напевне, ота зненависть до «зрадника-шляхтича», що посмів за безборон¬ного хлопа перед сильними світу сього заступа¬тися та віру, в якій хрестився, відстоювати. Те ще більше поміж рядків проступало у скарзі самого Миколи Семиховського, скарзі, писаній, заледве в синовому документі чорнила висохли.