«Року одна тисяча сімсот першого, у місяці квітні шостого дня.
На уряді гродському, в замку Луцькому його королівської величності, переді мною, Адамом Немировським, намісником бурграфства зам¬ку Луцького, виступав особисто пан Мико¬ла Семиховський від свого імені та імені пані Мар’яни Вольської-Семиховської, своєї дружини, скаржився та маніфестував проти його мосці пана Данила Братковського, венденського под- чашія, власника частини маєтку Свищіва, в такий спосіб і про таке: що його мосць пан вен- денський подчашій порушив підписану ним уго¬ду, засвідчену його мосцю паном Томашем Хула- ницьким, писарем гродським генеральної ради воєводства київського, на суму дві тисячі поль¬ських злотих, заставним способом передавши право власності на частину маєтку села Сви¬щів маніфестанту і її мосці пані дружині його, а також надавши свою гарантію в Луцьку дня чотирнадцятого місяця лютого року одна ти¬сяча сімсот першого…»
Знов по рибу гроші – вже не дивувався і не сер¬дився Братковський, просто втомленим поглядом біг рядками:
«…На противагу викладеному вище, так ба¬гато раз будучи прошеним маніфестантами, за будівництво нового двору, що побудований за власний кошт маніфестанта, не дав ніякої вина¬городи, оплачені маніфестантами в такі тяжкі часи податки, що належали за підданих, не повер¬нув, великі кошти за підданих, маніфестантами заново надбаних, ніяк не задовольнив, і усім цим суперечив своєму запису та асекурації, маніфес¬тантів з їх власного будинку викинув, до Палія поїхав, кому іншому майно передав…»
Грішне й праведне ти, чоловіче, тут намішав, не стримався від усмішки врешті Братковський. Ремонтувати й утримувати належно приміщення угода за тобою передбачала, і так само ніхто за тебе права не має платити податки… Делікатно мовле¬но «кому іншому майно передав», тож не віриться, що не знав: синам своїм передав. Але шило таки вилізло з мішка – «до Палія поїхав».
То був донос звичайнісінький, і Данило його ще не раз на собі відчує.
Оповідав Братковському син Іван, щосидів на суді він так, мов під ним була не звичайна лава, а черінь розпечений. Мордувань душі додавали також розмови напівпошепки знаючого люду пе¬ред процесом, що окрім обурення та поширення чуток, правдивих і не зовсім, завбачливий Семи- ховський ще й долоні не забув суддям поважним позолотити.
То чого ж тепер має очікувати він незабаром в тяганині судовій?
Не завертало на ліпше здоров’я Баксютенкової матері, шкіра на лиці її збігалася у зморшки, мов поношена халява на вифарбуваному колись у жов¬те чоботі, а з грудей, на скіпку висхлих, виривався гугнявий, якийсь глибинний кашель, наче доли¬нав з дна доволі глибокого колодязя.
Як по правді, давно тебе виглядають у лікар¬ні. Менше б я дослухався твоїх витребеньок, – до¬рікнув було син, хоч не вельми впевнено, за вперту нехіть материну до медиків звертатися.
По правді?! – пискнула вона пересохлою гор¬лянкою. – І це ти кажеш? І то її тобі треба?
Треба, треба, – крутнувся і геть подався з кім¬нати, аби не вгрузнути в бабську балачку.
Ну, якщо так… – і з трудом порепана шкіра її обличчя почала розсуватися в посмішці, кривій, незугарній, навіть мстивій якійсь.
.Тої ночі ні з сього, ні з того зірвалася буря, злива вщухати не мала бажання аж до світанку, і то лило, наче з потужного рукава пожежного, аж земля стугоніла; на довершення гроза розгуляла¬ся, черкаючи небо блискавицями від краю до краю, навдивовижу запізніла для цієї пори гроза. В один момент, видавалося, пересичена блискавицями хмара над містом спинилася, раз по разу грім роз¬дирав небо, а стріли вогненні кресали об землю; відразу в кількох місцях спалахнули пожежі.
А ранком усе місто тільки й балакало, що то якась незвичайна гроза ніччю пройшла, і злива була особливою. Диво дивнеє, але з простолюду
біда майже нікого не зачепила, натомість навпро¬ти прокурорської вілли річка геть береги порвала, землю розмила, і тепер та вілла стоїть перекосо- бочена, загрозливо нахилилася, і дах у неї, наче хвацька шапка, стирчить набакир; прокурор, ка¬зали, довго подивовано чухав потилицю:
– Пізанська вежа, та й годі… Хоч квитки любу¬ватися нею тепер продавай.
Крутили подивовано головами пожежники, як триповерховий дім головного архітектора блиска¬виця змогла пробити донизу і нічого не накоїти, проте в пень спалила джипа в цокольному поверсі, що за гараж слугував. А от директорові лісгоспу набагато менше пощастило: ще й місяць часу не сплив, як перебрався він у дім з бруса-кругляка, що й досі ще пахнув живицею, той дім свічею веле¬тенською чи не першим у місті зайнявся і до ранку навіть попіл безумна злива розмила.
Людські пересуди йшли не тільки про тих, кого нетрудного вогонь і вода тої ночі мітили, пересуди точилися про дива, які на цьому не закінчилися. В автоінспекторів, чого досі не знали, раптом ви¬сипка по руках пішла, геть обкидало, мов просом обсипало, так що не тільки свою смугасту палицю не могли тепер утримати, а й ложку в руки взяти. Жінки ж запідозрили інше і рейвах влаштували поважний: то вешталися, мовляв, їхні чоловіки десь по чужих молодицях, і тепер болячки в домів¬ки свої принесли; ще дітей чим набавлять – до роз¬лучення в декого справа хилилась.
У заскленому балконі судді раптова буря навіть не розбила, а, швидше, живцем вирвала кілька шиб: та це ще дрібниця, згодом нові вставити мож¬на, гірше, що, закручуючи та завиваючи, вітрись¬ко підхопив повішену на балконі суддівську ман¬тію, здійняв її стрімко угору і поніс над містечком. Та чорна мантія лопотіла полами, наче крилами, вирізьблювалася зловісно на тлі яскраво освітле¬ного час від часу блискавицями неба і жахала ту¬тешній люд, який, нічого не відаючи, сприймав її за лиховісну птаху, яка дивом вирвалася з прадав¬ніх призабутих уже легенд і переказів. Суддя дов¬го біг навздогін, марно знімаючи руки до неба, мов сподівався дивом яким схопити втікачку; як же йому тепер судити-рядити без мантії, принаймні, допоки нову пошиють?
У будинку, в самісінькому центрі міста, раптом трупний запах через тиждень який по грозі пішов, ніяк з’ясувати не вдавалося, що то і звідки; вже ду¬мали, що одинока бабуся, глуха Степанида, помер¬ла, царство їй небеснеє; коли ж не достукалися, то комунгоспівці двері зламали – аж ні, сидить собі в кріслі жива бабуся, під вікном дрімає. Заледве на котрий день кінці половили: в час грози у санітар¬ного лікаря камера морозильна згоріла, яку в під¬валі тримав, м’ясо та інший продукт, що в дарунок від щирого серця зносили підприємці, гнити вже почали.
Що все мало б значити? – розмірковували не тільки сиві пенсіонерки на лавочках у двориках, а й чухали за вухом поважні чини, і не важило, за¬чепила їхні обійстя загадкова нічна гроза чи ні.
На суді Семиховський аж рота розкрив, мов хо¬тів позіхнути, та від почутого заціпенів раптово: суд монотонно й занудно виголошував ухвалу, що право на боці Братковського. Не вдалося заставни¬кові цього разу купити суддівські душі…
Заледве зашелестів у руках Данила цупкий па¬пір дарчих грамот синам на маєток, як узявся він пакуватися в неблизьку дорогу, у Фастів до Палія. Не для поспіху ранньо весняна дорога, не один брід долати судилося та сотні верст чорноземи на¬кислі місити, але шлях минав так прудко, мов по висипаній пісочком рівненькій алеї парковій.
А в Семена Палія велика гостина. Бо не міг і не хотів більше Палій зі справою великою зволіка¬ти – він втомився помочі виглядати від Івана Мазе¬пи, тим паче, від можновладців московських. Уже доходило до того в один час, що зневірений у по¬мочі близькій, ставив питання під турецько-татар¬ську зверхність піддатися. Напуджений гетьман терміново листа посилав урядовцям московським: «Лучше малую искру загасить, чем большой огонь тушить». Тож велика-таки гостина у Палія Се¬мена: козаки звідусіль з’їхалися, городяни при-були, духовенство православне та православна шляхта, очільники полків правобережних пол¬ковники Захар Іскра та Андрій Абазин, гетьман наказний Самійло Самусь.