Мисливці за маревом – Іван Корсак

Не завертало на ліпше здоров’я Баксютенкової матері, шкіра на лиці її збігалася у зморшки, мов поношена халява на вифарбуваному колись у жов¬те чоботі, а з грудей, на скіпку висхлих, виривався гугнявий, якийсь глибинний кашель, наче доли¬нав з дна доволі глибокого колодязя.

Як по правді, давно тебе виглядають у лікар¬ні. Менше б я дослухався твоїх витребеньок, – до¬рікнув було син, хоч не вельми впевнено, за вперту нехіть материну до медиків звертатися.

По правді?! – пискнула вона пересохлою гор¬лянкою. – І це ти кажеш? І то її тобі треба?

Треба, треба, – крутнувся і геть подався з кім¬нати, аби не вгрузнути в бабську балачку.

Ну, якщо так… – і з трудом порепана шкіра її обличчя почала розсуватися в посмішці, кривій, незугарній, навіть мстивій якійсь.

.Тої ночі ні з сього, ні з того зірвалася буря, злива вщухати не мала бажання аж до світанку, і то лило, наче з потужного рукава пожежного, аж земля стугоніла; на довершення гроза розгуляла¬ся, черкаючи небо блискавицями від краю до краю, навдивовижу запізніла для цієї пори гроза. В один момент, видавалося, пересичена блискавицями хмара над містом спинилася, раз по разу грім роз¬дирав небо, а стріли вогненні кресали об землю; відразу в кількох місцях спалахнули пожежі.

А ранком усе місто тільки й балакало, що то якась незвичайна гроза ніччю пройшла, і злива була особливою. Диво дивнеє, але з простолюду

біда майже нікого не зачепила, натомість навпро¬ти прокурорської вілли річка геть береги порвала, землю розмила, і тепер та вілла стоїть перекосо- бочена, загрозливо нахилилася, і дах у неї, наче хвацька шапка, стирчить набакир; прокурор, ка¬зали, довго подивовано чухав потилицю:

– Пізанська вежа, та й годі… Хоч квитки любу¬ватися нею тепер продавай.

Крутили подивовано головами пожежники, як триповерховий дім головного архітектора блиска¬виця змогла пробити донизу і нічого не накоїти, проте в пень спалила джипа в цокольному поверсі, що за гараж слугував. А от директорові лісгоспу набагато менше пощастило: ще й місяць часу не сплив, як перебрався він у дім з бруса-кругляка, що й досі ще пахнув живицею, той дім свічею веле¬тенською чи не першим у місті зайнявся і до ранку навіть попіл безумна злива розмила.

Людські пересуди йшли не тільки про тих, кого нетрудного вогонь і вода тої ночі мітили, пересуди точилися про дива, які на цьому не закінчилися. В автоінспекторів, чого досі не знали, раптом ви¬сипка по руках пішла, геть обкидало, мов просом обсипало, так що не тільки свою смугасту палицю не могли тепер утримати, а й ложку в руки взяти. Жінки ж запідозрили інше і рейвах влаштували поважний: то вешталися, мовляв, їхні чоловіки десь по чужих молодицях, і тепер болячки в домів¬ки свої принесли; ще дітей чим набавлять – до роз¬лучення в декого справа хилилась.

У заскленому балконі судді раптова буря навіть не розбила, а, швидше, живцем вирвала кілька шиб: та це ще дрібниця, згодом нові вставити мож¬на, гірше, що, закручуючи та завиваючи, вітрись¬ко підхопив повішену на балконі суддівську ман¬тію, здійняв її стрімко угору і поніс над містечком. Та чорна мантія лопотіла полами, наче крилами, вирізьблювалася зловісно на тлі яскраво освітле¬ного час від часу блискавицями неба і жахала ту¬тешній люд, який, нічого не відаючи, сприймав її за лиховісну птаху, яка дивом вирвалася з прадав¬ніх призабутих уже легенд і переказів. Суддя дов¬го біг навздогін, марно знімаючи руки до неба, мов сподівався дивом яким схопити втікачку; як же йому тепер судити-рядити без мантії, принаймні, допоки нову пошиють?

У будинку, в самісінькому центрі міста, раптом трупний запах через тиждень який по грозі пішов, ніяк з’ясувати не вдавалося, що то і звідки; вже ду¬мали, що одинока бабуся, глуха Степанида, помер¬ла, царство їй небеснеє; коли ж не достукалися, то комунгоспівці двері зламали – аж ні, сидить собі в кріслі жива бабуся, під вікном дрімає. Заледве на котрий день кінці половили: в час грози у санітар¬ного лікаря камера морозильна згоріла, яку в під¬валі тримав, м’ясо та інший продукт, що в дарунок від щирого серця зносили підприємці, гнити вже почали.

Що все мало б значити? – розмірковували не тільки сиві пенсіонерки на лавочках у двориках, а й чухали за вухом поважні чини, і не важило, за¬чепила їхні обійстя загадкова нічна гроза чи ні.

На суді Семиховський аж рота розкрив, мов хо¬тів позіхнути, та від почутого заціпенів раптово: суд монотонно й занудно виголошував ухвалу, що право на боці Братковського. Не вдалося заставни¬кові цього разу купити суддівські душі…

Заледве зашелестів у руках Данила цупкий па¬пір дарчих грамот синам на маєток, як узявся він пакуватися в неблизьку дорогу, у Фастів до Палія. Не для поспіху ранньо весняна дорога, не один брід долати судилося та сотні верст чорноземи на¬кислі місити, але шлях минав так прудко, мов по висипаній пісочком рівненькій алеї парковій.

А в Семена Палія велика гостина. Бо не міг і не хотів більше Палій зі справою великою зволіка¬ти – він втомився помочі виглядати від Івана Мазе¬пи, тим паче, від можновладців московських. Уже доходило до того в один час, що зневірений у по¬мочі близькій, ставив питання під турецько-татар¬ську зверхність піддатися. Напуджений гетьман терміново листа посилав урядовцям московським: «Лучше малую искру загасить, чем большой огонь тушить». Тож велика-таки гостина у Палія Се¬мена: козаки звідусіль з’їхалися, городяни при-були, духовенство православне та православна шляхта, очільники полків правобережних пол¬ковники Захар Іскра та Андрій Абазин, гетьман наказний Самійло Самусь.

Гучних слів на тій раді у Фастові не довелося Да¬нилові чути, але мова, переконлива та розсудлива, закінчувалася здебільшого вислідом незмінним:

Повстання!

І те слово промовець кожен беріг чомусь наоста- нок:

Повстання!

Як при господарській гуторці, розбирали не¬спішно, хто і в яких краях побуває та де люд підніматиме. Подумки прикидав Братковський, як балакатиме він з кременецьким своїм знайо¬мим Мацієвським, що казатиме брацлавському шляхтичеві Квінтинському, який уже до цього порох, свинець та селітру потихенечку заготов¬ляв, мізкував, коли до війта у Меджибожі наві¬дається.

А вже наприкінці полковник Палій немов від товариства всього звернувся:

Треба відозву до люду нам скласти. Просити¬мемо вас її написати, пане Братковський.

Ніхто, звісно, не міг напевне на тій раді сказа¬ти, скільки вояків кожному вдасться зібрати, але Братковський, перебираючи знайомих та просто вдумливих шляхтичів, тисяч десять різного люду під повстанський прапор сподівався таки постави¬ти.

Правду здавна казали, що кінь завше додому прудкіше біжить, шпарка хода у Данилового коня і цього разу була, от тільки до домівки ще так да¬леченько… Одні зі знайомих вісточку про повстан¬ня сприймали з душею, інші злякано озиралися, чи людина стороння яка на цю мову часом не під¬ставила вухо, а ще треті вагалися, мов на кладці якій вузенькій стояли та помахом рук рівновагу шукали.

– Велику цю справу почнемо, – казав знайомим Братковський, – як по королівському універсалові шляхта Київського та Волинського воєводств пос-политим рушенням під Сандомир направиться, проти шведа піде.

І справді, як тільки польське ополчення руши¬ло супроти шведського війська, ослабивши власні залоги, козацькі загони під зверхністю Палія на Корсунь і Богуслав рушили, на Білу Церкву, роз¬шматовуючи польські коругви. Наче верхова лісо¬ва пожежа, ширилися чутки про козацький успіх, на Поділлі й Брацлавщині, хто й не був козаком, то йменувати ним себе починав, доєднувався до повстанців та йшов громити ненависні панські са¬диби.

А наказний гетьман Самійло Самусь тим часом, оповістивши селянам волю довічну, направлявся в лісисту частину північної Київщини, де досі не прижилися ще козацькі поселення, але й там бай¬дужим люд не лишався.

Посполите рушення з того всього завернуло на¬зад з дороги на Сандомир і, підкріплене регуляр¬ним військом Потоцьких, на південний схід шви¬денько пішло.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: