Гучних слів на тій раді у Фастові не довелося Да¬нилові чути, але мова, переконлива та розсудлива, закінчувалася здебільшого вислідом незмінним:
Повстання!
І те слово промовець кожен беріг чомусь наоста- нок:
Повстання!
Як при господарській гуторці, розбирали не¬спішно, хто і в яких краях побуває та де люд підніматиме. Подумки прикидав Братковський, як балакатиме він з кременецьким своїм знайо¬мим Мацієвським, що казатиме брацлавському шляхтичеві Квінтинському, який уже до цього порох, свинець та селітру потихенечку заготов¬ляв, мізкував, коли до війта у Меджибожі наві¬дається.
А вже наприкінці полковник Палій немов від товариства всього звернувся:
Треба відозву до люду нам скласти. Просити¬мемо вас її написати, пане Братковський.
Ніхто, звісно, не міг напевне на тій раді сказа¬ти, скільки вояків кожному вдасться зібрати, але Братковський, перебираючи знайомих та просто вдумливих шляхтичів, тисяч десять різного люду під повстанський прапор сподівався таки постави¬ти.
Правду здавна казали, що кінь завше додому прудкіше біжить, шпарка хода у Данилового коня і цього разу була, от тільки до домівки ще так да¬леченько… Одні зі знайомих вісточку про повстан¬ня сприймали з душею, інші злякано озиралися, чи людина стороння яка на цю мову часом не під¬ставила вухо, а ще треті вагалися, мов на кладці якій вузенькій стояли та помахом рук рівновагу шукали.
– Велику цю справу почнемо, – казав знайомим Братковський, – як по королівському універсалові шляхта Київського та Волинського воєводств пос-политим рушенням під Сандомир направиться, проти шведа піде.
І справді, як тільки польське ополчення руши¬ло супроти шведського війська, ослабивши власні залоги, козацькі загони під зверхністю Палія на Корсунь і Богуслав рушили, на Білу Церкву, роз¬шматовуючи польські коругви. Наче верхова лісо¬ва пожежа, ширилися чутки про козацький успіх, на Поділлі й Брацлавщині, хто й не був козаком, то йменувати ним себе починав, доєднувався до повстанців та йшов громити ненависні панські са¬диби.
А наказний гетьман Самійло Самусь тим часом, оповістивши селянам волю довічну, направлявся в лісисту частину північної Київщини, де досі не прижилися ще козацькі поселення, але й там бай¬дужим люд не лишався.
Посполите рушення з того всього завернуло на¬зад з дороги на Сандомир і, підкріплене регуляр¬ним військом Потоцьких, на південний схід шви¬денько пішло.
Із кожним днем все важче ставало Данилові нести той тягар, який з власної волі на свої пле¬чі поклав, – довелося навіть, аби не розпізнали, скинути свій шляхетський кунтуш та селянською свиткою не погребувати. Регіментар Ледухов- ський, мов сітку рибальську, загороджувальні по¬сти повсюдно повиставляв, трясти почали кожно¬го стрічного на великих і малих путівцях.
Під Заславом на Поділлі польський роз’їзд мов з-під землі випірнув, Данила перепинили і трус по¬чали – та так ретельненько, наче щойно він украв якусь річ і її напевно повинні знайти.
І таки знайшли – писані ним власноруч до пов¬стання відозви та листи до знайомих, листи, від змісту яких не один недруг мав вдоволено потира¬ти руки…
– Та це ж Братковський! – раптом вигукнув один із сторожі. – Він нам якраз і потрібен!
Не було ні страху, ані замішання, хіба думка хо¬лодна змайнула: «Чи судить Господь милостивий ще визволитися?»
Баксютенко готувався до колегії адміністрації з ретельністю бувалої дівки, що гадає обхитрити недалекого нареченого в час першої шлюбної ночі.
Він таки знався на сесіях, колегіях і нарадах, зборах і конференціях. Бо то мають бути не прос¬то збіговиська ППР – посиділи, потринділи й роз¬біглися, – то має щоразу бути щось незабутнє, як великодня відправа у церкві, де урочисто хори звучать чи потужна мелодія органу знімається ген¬ген під склепіння храму; принаймні це могло бути схоже хоча б на дійство, яке там десь, за поляр¬ним колом, де потріскує гілля в багатті, тривож¬но б’ють бубни, крик віщуна раптово зривається і перекочується безкінечною сніговою пустелею, наполохавши заблукалого сторожкого песця; три¬вожне звучання бубнів, крик той таємничий і чари багаття щось незвідане мимоволі людині переда¬ють – і від того стає вона іншою, незалежно, чи ві¬рить у дійство, чи ні.
Він має сьогодні підлеглим якось роз’яснити, втлумачити і втокмачити, очі відкрити на одну кривду людську: чому і звідки до слова «хабар» така зневага? Дивно якось між людей складаєть¬ся… Адвокату те слово переінакшили на «гоно¬рар», і журналістові чи письменникові також, а от лікареві та сотня гривень вже зветься чомусь ха- барем, ще й сторожко брати потрібно, бо схопить, чого доброго, прокурор. Певне, з часом первісний смисл того чи іншого слова стирається, жмакаєть¬ся і втрачає кольори, як стара асигнація; первісне
ж значення слова «хабар» цілком безневинне, його перекласти можна як «вістка», «новина», а ще до нього близьке «ахбарат» – «інформація»… Інфор¬мація про добре діяння, оцінене в грошах і визна¬не.
В історію теж не гріх заглянути. Було ж у давні віки, що державні посади службовцям чи навіть цілі краї нащадкам князів «на кормління» дава¬ли. Може, варто над цим замислитися: чи не від¬новити колишнє, вельми слушне сьогодні, коли казна худізною стала, немов донкіхотівська шка¬па…
Є й інший бік умовності людської, до якої зви¬кають, мов до капців домашніх. То неправда, що як назвеш корабель, то так і пливти він буде. Сло¬во «любов» одні геть у немислиму вульгарність перетворили, в туалетах казна-як малюють її, найбрудніша брутальність звучить у матюках. І водночас поети впродовж віків цілісінькі бібліо¬теки витворили, де це слово чисте і світле, підні-має людину і різнить її від худобини, недарма ж писав класик, що в усі часи «любов і голод прав¬лять світом».
Час іншими очима подивитися на слово «хабар». І хтось починати має таку непересічну справу, – а чом би й не він? Якщо ж до слова прилипло щось вельми недобре, як до «любові», то теж не пробле¬ма, можемо трішки переінакшити, хабар називати надалі, скажімо, «дар милосердя», а ще краще – скорочено «дармил». Наразі такої валюти у світі нема, то й податкова обкладати за дармил не по¬винна, а фінансові органи шкалу спеціальну роз¬роблять – за довідочку нещасну невеликий дармил належить, а за вагоме – то й плата вагома. Волали ж недавно усі: хочемо в ринок; тож як ринок, так скрізь, а не латками.
Недалекі люди природну потребу вдячності по-йменували чужинецьким і кострубатим слівцем «корупція», себто з латини «порча» чи «підкуп», і тепер упродовж тисячоліть роблять поважний вигляд, що борються з нею. Ще шумерський цар Урукагином у середині третього тисячоліття до нашої ери заходився було її здолати – і що?.. В «Артхашастра», древньоіндійському трактаті, за чотири тисячоліття до Христа перераховувалося сорок способів казнокрадства і стільки ж корупції: «Простіше вгадати шлях птахів у небесах, аніж виверти та викрутаси хитромудрих чиновників. Як неможливо розпізнати, чи п’є воду риба, яка плаває в ній, так немислимо визначити і довести, чи присвоює чуже службовець, якому справу дові¬рили».
Древній Рим навіть на вершечку могутності не гребував своїх ворогів підкупляти. Торохтіли вози та мерехтіли спиці прудких колісниць, що готам, вандалам і гунам, себто варварам, везли чималі дари. І ті варвари справді дали римлянам мож¬ливість розвою, плоди якого ще й досі у вжитку. І навпаки, лави варварів, для яких забракло грошей та дарунків, накинулися і розтерзали, потоптали і в попіл перевели наймогутнішу тодішню державу.
Треба віче народне про це провести, роз’яснити народові недалекому, що і до чого, а ще можна сло¬ва іншого класика нагадати:
Зроста від Ноя часу вище й вище
Його Величність Хабарище.
І пам’ятник достойний його величності, певне, вартує поставити, перед тим творчий конкурс ого¬лосивши, аби не просто якусь лапату долоню в ка¬мені запропонували. Тільки так можна вибудувати суспільство чесне, справедливе і, як не дивно, мо¬ральне: он там, у краях неблизьких таїландських, їхня філософія східна понукає людину робити до¬бро, десь там, на світі тамтому, їм зарахується, – бали, напевне, якісь додаткові запишуться; в нас буде навіть ще досконаліше, бо вже на цьому світі зникне балачка зайва: в кого більше дармилів, той і значнішим вважатиметься.