Із часом це має ввійти у звичку, одні зі страху платитимуть, іншим просто по барабану, аби спра¬ву зробити – тих барабанщиків поміж люду ста¬тистично найбільше. Щоправда, знайдуться, хоч буде їх мізер, отакі, як Денис Поліщук, що з див¬ною впертістю відмовлятимуться платити – та їм нескладно буде показати, де і як козам роги в наш час можуть правити. Податкова інспекція і подат¬кова міліція, інспекція цін і товариство захисту споживачів, насправді мойого захисту, – мізку¬вав Баксютенко, – бо на кого тільки пальчиком тицьну «фас», того невідкладно кусатимуть чи й зовсім кавалками рватимуть; а ще прокуратура й міліція, правильний суд та відділ юстиції, ветери¬нарні служби й антимонопольний комітет, який, коли підморгнеш заледве, як уже здогадується, яку монополію хочуть. І несть числа їм, а кому заманеться те число встановити, то небавом пере¬конається, що насправді буде число легіон: варто лише впівнатяк кивнути, і вони, вірні й покірні пси троєкуровські, дзвінким заливаючись гавкан¬ням, рвонуться в ту саму мить по сліду – не під¬веде їх роками муштрований нюх, гнатися будуть видолинками і перелісками, лісами та долами, із засапаними боками та висунутими рожевими язи¬ками, і хай навіть ріки траплятимуться на путі, їх однаково рвійно здолають, і таки ослушника на-здоженуть…
Зрештою, цей проект, задуманий ним, Авені- ром Баксютенком, на будь-який глузд не є про¬жектерським: якщо зуміли побудувати соціалізм в одній окремо взятій країні, то чому неможливо, хіба не простіше вибудувати Суспільство Спра¬ведливості в набагато менших масштабах, у меж¬ах одного району? А тоді вже до цілісінької дер¬жави перейти…
І цій справі великій він присвятити повинен усе життя – навіть якщо забракне одного віку люд¬ського, то має клонувати себе; в нього вистачить доларів, аби заплатити належне найкращому до¬слідному інститутові. Згодом клон може бути від клону, і наступний також – навіть нескладно об¬ставити тут легендарного Ноя, бо з грішми таки¬ми безсмертя у нього в кишені. А якщо неповорот¬ка й ледача біологічна наука ще не встигатиме, то більша надія на Рея Курцвейла з Бостона. Він га¬дає, що до 2019 року персональний комп’ютер за тисячу баксів матиме стільки ж потужності, як і людський мозок, а ще за десяток літ по тому буде в тисячу разів за нього дужчим. Тоді мікроробо-
ти, запущені в людський організм, зможуть чис¬тити й ремонтувати його – життя стане настільки довгим, що майже рівнятиметься вічності.
Та й то не єдиний вихід. Однокласник Баксю- тенка, що в науку високу пішов і якого випадком зустрів у столиці, оповідав, як трапилося йому по¬бувати у Вейк-Форестському університеті в Пів¬нічній Кароліні. В лабораторії Ентоні Атали в ко¬реша очі квадратовими від побаченого ставали: він ішов лабораторією, наче крамницею з живими людськими органами. Ось штучно вирощені кро¬воносні судини та сечові міхури, а тут, будь ласка, серцеві клапани, що постійно відкривалися і за¬кривалися, бо рідина якась по них помпувалася… Вже вирощують у лабораторії шкіру людську і хрящі, носи, вуха й кістки. Ще казав, що печін¬ку синтезують небавом (на радість найперш алко¬голікам), не така вже складна вона, виявляється. З мозком, журивсь однокласник, мороки більше, але теж можливо ввести молоді клітини, аби при¬йняв той у свою нейронну мережу – може, якраз інтегрує.
Щодо Дениса Поліщука, роздумував і зважу¬вався голова адміністрації, то досі була лиш роз- миночка, полоскотали тільки злегенька, аби зрозумів чоловік; та він і досі ні біса не втямив, сьогодні ж Баксютенко по колегії розпорядиться, що час наступив по-справжньому взяти нахабу за жабри.
Не траплялося досі такої балачки з нею Денисо¬ві, вихлюпнулася Орисина відвертість, як страва в руках невпевнених зі вщерть виповненої тарелі.
Орися збивала довгеньку ковбаску цифр, коли він оглядав склад, і стиха мугикала вислухане учора з телевізора, злегка лише передражнюю¬чи, – і незрозуміло було, чи то кепкує зі шлягера, чи справді на вухо їй наступили:
Про далекі моря моя мрія,
Острови й голубі затоки…
Щось підкусило Дениса зачепити її:
У тих затоках вода, може, застояна, пахне не- хвацько…
Що багатим. Їм доступні будь-які затоки та острови, їм всенькі пахнуть. Бо ж однаково по кишені, чи на далекі Багами їхати, чи за сім кіло¬метрів у Видричівку сусідню.
Ви б заглядали менше в той телеящик, – ви¬далися йому в тонові відголоски завидок. – Навіть хай не в багатого, хай у середняцького брата, за¬ледве гріш на долоні з’явиться, як уже заздрість з екрана капає. Зате в героях там ходить не інженер або лікар, вчитель чи фермер – там зеки найро¬зумніші, а в ментів серця найдобріші та найблаго- родніші. Зате бізнесмен, ділова людина, що годує того самого мента заразом із зеком, у кадрі здебіль¬шого дебіл стрижений, із золотим ланцюгом на шиї таким завтовшки, яким хіба пса прив’язують.
Дріб’язок, на погляд позірний, сказане Орисею, але зачепило цього разу його, як гачок верткого йоржа, зрадила давня звичка про стороннє не роз¬балакуватися на роботі; він зізнався, що також грішний, марив у дитинстві парусниками й ман¬дрівками Магелановими, та за екзамени у море¬ходку нікому було хабарі давати. Орися спершу пригадала, як в інтернаті ніколи не бачену маму свою уявляла і навіть змалювати хотіла, от тільки вчителька схожості чомусь не знайшла і за псуван¬ня державного зошита вліпила хвостату двійку, ще й із крапкою пресмачною – певно, ту крапку ставила з насолодою неабиякою, бо аж олівця у па¬пір так вкручувала-крутила, що не витримав бідо¬лаха й зламався.
– Я себе майже за філософа у дитинстві мала: заплющу очі – нема світу, нема нічого, а як роз¬плющу – знову все наяву… Тож світ існує доти, до¬поки існую я, схочу – він є, а захочу – не буде.
А ще Орися математично вивела, що вона з роду якогось аристократичного – бо чого ж батько з матір’ю її цуратися мали б; вони, певне, з панів, а пани, каже вчителька, вельми народ поганий, от і не хочуть прикрість мені робити, не виказуються і не зголошуються. Насправді ж, тулилася мала до подушки, накриваючись із головою, аби інші її думок не підслухали, насправді батько й матір у неї добрі, вони заявляться, обов’язково заявлять¬ся, вже як виросте. І тоді, як уже зовсім буде ве¬ликою та заміж ітиме, батьки куплять їй прегарне весільне плаття, з довгим шлейфом, що пажі но¬сять, таке, як у казках читала або он підслухала, –
таке буває тільки з Парижа; і до вінця вона йтиме не пішки, і навіть не в машині їхатиме, їй п’ятірку баских коней приготують, сивих таких, у яблу¬ках, що іскри копитами крешуть; вони будуть за¬пряжені у карету – вона навіть бачила, засинаючи, ту позолочену старовинну карету, що вилискувала лакованими боками і миготіла колесами.
Денис сам згодувавсь в інтернаті, власних мрій і за півдня не оповів би, тільки зараз, як балакала про карету, спав на пам’ять вчорашній телефон¬ний дзвінок – то був помічник Баксютенка, завше чемний, із голосом таким рівним, мов рівняла його яка програма комп’ютерна; зараз же різким, мов програма зламалась і вийшла із ладу:
Ота сука, яку вам направляли, завдання не виконала – хай вертається, знає куди. Карету по неї не посилатиму.
Від подиву Денис хіба заїкався у трубку, бо пе¬репитати толком не здатен був.
Хай вертається невідкладно. Інакше знову, як колись, піде «босоніжкою», для втіхи на трасу да- лекобійникам.
…А як напливали на пам’ять Орисі дитячі літа, то відмерзала душа і тепліли очі: вона не могла тільки зізнатися, що й досі вірить у ту далеку ди¬тячу мрію, що батьки її справжнього аристокра¬тичного роду; просто треба діждатися того часу, вони обов’язково заявляться, принаймні на весіл¬ля прийдуть: розвіватиме вітер гриви баских ко¬ней, зблискуватиме на сонці позолочена упряж, і вони, тихцем витираючи очі, милуватимуться та¬кою вродливою молодою.
У дивні марева й мрії, – думав Денис, – втіка¬ла душа Орисі не випадком, обпікшись у паскуд¬стві життя, напевне, так рятувалась вона. Може б, іншому те не запало, але він, кого не раз обпе¬кло, біль той ловив і чув; він сам довго відходив і, може, й досі не відійшов від кривди останньої, ще й під смішки та пересмішки в душу йому загнаної, мов чимала скалка під ніготь.