В останні роки Денис, сам у тому не здатен зі¬знатися, зневажав жіноцтво до кінчиків своїх завше ретельно доглянутих нігтів. Подейкува¬ли, старшокурсником вразила його важко вилі¬ковна бацила кохання: були п’янкі весняні вечо¬ри, що цвітом бузку пройнялися, – і відтоді цей кущ йому найненависніший, особистим ворогом став; були зізнання, освідчення і, врешті, весіл-ля.
За звичаєм давнім молоду його дружки вику¬повували, хлопці веселі, дотепні й уже підпилі. Діток вони пригостили морозивом, рідню сувені- рами-цяцьками обдарували, але от у торгах за на¬речену ніяк у ціні не змогли зійтися: ця молода, казали дружкам, особлива, за нею впадали всі круті з факультету – від деканового сина, вже кан¬дидата з пресвітлими науковими виднокраями, до останнього мажора на понтовому «Мерседесі» чи «Ролс-ройсі».
Молода, геть із закритим фатою обличчям, й слова не мовила, чемно дотримуючись угоди: вона – ні пари з вуст, а зняти фату молодий має праволише у РАГСі, як подружжя розписувати¬муть.
Врешті, сплативши нечуваний викуп, всі пода¬лися в РАГС. А як зняли фату з молодої, то кла- довищна тиша настала: під фатою весело покліпу¬вала густо фарбованими очима замість омріяної нареченої факультетська прибиральниця, стара діва Федора. А ще казали, в той самий час недавня молода, навіть не знявши весільного плаття, сіда¬ла в білосніжний джип «Тойота-лендкрузер» дека¬нового сина.
По розмові цій несподіваній, де негадано привід- крилося обох потаємне, від чужого ока приховане, тільки кожному з них належне, якесь мішане-пе- ремішане відчуття у Денисовій душі залишилося: стара зневага до всього племені зрадливого жіно¬чого, і до Орисі при тім числі, досі не вивітрилася, як довго після пожежі у домі ще гірчить дух по- горілля, але й нове щось зродилося, його він від¬чував напевне, хай то не співчуття чи співпережи¬вання, але таки відчуття болю уже було…
І знову настала вселенська тиша.
Десь там, за в’язничними вологими мурами, за-лишились міста гомінкі, там, за кріпкими стіна¬ми – бори предковічні, що тривожно шумлять, відлітають десь там із пружним посвистом крил останні ключі у краї, де сонце їм приязніше.
Тут глухоніма і бездонна тиша… Хіба у скронях бух-бух, бух-бух – спотикається й бухкає жилка. А ще по-своєму озиваються немолоді вже кості, що й без того в негоду раніше нили; тепер же, роздра¬товані сирістю, бунтують, і квит.
У кам’яниці своїй Братковський уже знав кож¬ну цеглину в лице, кожного з трьох щуриків ви¬різняв, що забігали його немов провідати чи при¬вітатися, а ще міг Данило подовгу спостерігати, як плете павутинне мереживо у надії примарній на якусь поживу невсипущий та невсидющий павук. І так само плелися та мережилися думки у Брат- ковського.
Він не міг врозуміти, чом у селах і містах, які в останні часи об’їздив та де з людом балакав із ду¬шею відкритою, сприймають його лиш як людину, що віру свою православну, потоптану, приниже¬ну та упосліджену, хоче відстояти… Так, то чи не найперш тепер, але в зустрічах з Іваном Мазепою, з Палієм Семеном та старшиною козацькою він же ширшу малював картину, він про волю і гідність народну казав. Бо коли їх здобути, то й молитва Всевишньому зніметься тою мовою, яка найрідні- ша, і тими словами, які найщиріші.
Звісно, в твої, Даниле, літа, що тихо шелестять уже за спиною, наївністю дитинчати було б споді¬ватися, що відозвою однією чи нелукавим словом вдасться люд ураз підійняти. Світ вельми різний, і ще коли ти писав про це…
Гей, як у світі напрочуд ведеться:
Здоровий, хворий, той плаче, сміється, Кричить у небо чи радо голосить,
Той їсть паштети, а той хліба просить.
Той у перинах, той кров ллє у бою,
Той пишношатий, той голий у гною.
Яка на світі трагедія-зглада,
Пізнав би досить, коли б справу зладив:
Тих шатних, голих, здорових, кульгавих, Голодних, п’яних, в сльозах, сміхотравних Спровадять разом до спільної хати.
Що світ є дивний, могли б розпізнати.
А ще в сиві літа твої, Даниле, треба чесно само¬му собі сказати: народ твій поруйнований, куля чи шабля заздрісного пришельця цілила насамперш у найкращих, ти не здатен будеш порахувати, скількох лицарів наймудріших, найосвіченіших та найзвитяжніших лише за останнє півстоліття, за Руїну й руїни, скільки їх ненаситний прише- лець вигубив…
Хто ж уцілів, як набігала чужинська повінь, той теж не лишився за полем хижо примруженого ока – в одних відкупили душі за шмат землі, по один бік Дніпра, як хабар, дворянську цяцьку мог¬ли дарувати, а по інший – шляхетський кунтуш.
Чималенько тих же, кого доля уберегла, ще дов¬го від накипу й бруду відмивати й відшкрябувати доведеться, прати й відбілювати на найчистіших росах.
Пам’ятаєш, як їхав якось ти до Малина мимо поля вівсяного, що в колос ще навіть не вбилося, і застав там коня, який пасся і сіяне нищив? Як причвалав селянин забирати шкідливого свого ко¬ника, то взявся ти совістити того чоловіка:
«Свій посів, напевне, ніколи отак не губив би. Кари на тебе немає…»
І вже тішився, що всовістив зловмисника, бо, видавалося, опустив знічені очі дядько.
Але як вертався тою самою дорогою, то застав коня знов у посіві – тільки тепер злостивець нахаб¬но пас коня у вівсі чужому вже на вуздечці.
Цього разу не опускав чоловік знічені очі, в них вогник злий враз спалахнув, мов із приску пригас¬лого попіл вітер здмухнув – і ожили жарини:
«Хліб за пляцки… Підпасу цей овес, бо господар його підкосив мене торік, цілу руку моєї трави за¬йняв…»
Із серця ти відібрав у невиправного чоловіка шкідливу ту конячку, не з жадібності відібрав чи якихось інших там міркувань: зло має бути, гадав, покаране.
Тож зараз, Даниле, на останнім порозі своїм, мав би якось спокутувати той вчинок, бо й прови¬ною досі його не наважуєшся назвати. Треба буде злотих із тридцять у заповіті своєму тому хлопу якось відписати, а як його нема вже, то кревним, а як не буде таких, то на місце святе, до Чесного
Хреста за душу його на півтора сорокоуста син мій віддати повинен.
Тче невсипущий павук у куточку свою павути¬ну…
Чим воно все скінчиться?
Каштелян Ледуховський ввів у краї військові суди, правні карати і милувати, навіть до страти судити. Але ж, Даниле, ти єстем шляхтич, надія теплилась, що каштелян побоїться споконвічне шляхетське право порушити, без суду вчинити розправу, бо святіша святого досі традиція; вій¬ськові суди лиш для простого, посполитого люду. Справу цю Ледуховський у гродський суд спершу передати має, а ти зібрав би тим часом свідків на користь свою, і доти нічого тобі не зроблять, бо не дозволено шляхтича під тортури віддавати. Далі вилами писано по воді: суд може дозволити випус¬тити під заставу тебе на поруки, тож час виграва¬ти буде нагода і потім, апеляцію можна подати у люблінський трибунал і королівський надвірний суд – в усякому разі, ти став би поза досяжністю волинської шляхти, що «чужаком» вважає тебе та ненавидить.
Але ж ти, напевне, каштеляна недооцінив. Ле- духовський, шляхетського гніву остерігаючись, збирає у Луцьк сеймик, і там його дії схвалюють та тебе «здають» – дають дозвіл судити військовим судом.
Пронизливо вискнула металева засувка, і в ка¬меру до тебе заходять троє. Певне, один із них пи¬сар, бо відразу налаштувався нотувати почуте.
– Військовим судом вам надаються права інкві-
зиції – зібрати в свій захист свідків, – сухо мовив старший серед прибулих.
Писар, голову перехиливши, взявся почуте по¬спіхом шкрябати.
А ти відказав по хвилі якимось іншим, мов не своїм, давно простудженим голосом:
– Бог мені свідок… І я не можу лукавити перед ним. Дійсно, був я в Палія і Самуся, і відозви до люду складені й писані мною – бо гідність люду цього не пошанована. А без неї і хліба не стане, і віра потоптана буде. Тому, хто топче її, теж щастя не знати.
Старший із прибулих подивовано з писарем пе- резирнулися, і врешті всі разом у двері направили¬ся – знущально за ними вищала металева засувка.
Без гідності віри й щастя не стане. Це ти су¬диш своїм розумом, міряєш власною міркою, але чи придасться іншим вона? Вовік нерозгаданим лишиться Промисел, нащо Всевишній створив людину, але сама собі людина звіт має скласти: нащо живе? Колись учений люд малюватиме пі¬раміди такі хитромудрі, де знизу значитимуть¬ся простецькі, як і для тварі, потреби – «їсти та пити», а на вершині, напевне, малюватимуть вони слово коротке, значенням доволі розмите, та всім зрозуміле: «щастя». Має людина до нього шкрябатися, аж нігті до крові ламатимуться та облазити будуть, має все життя полювати за ним, нез’ясованим, невизначеним і до кінця не пізна¬ним, неосяжним та рідко досяжним. І не знай¬ти на землі таке злато-срібло, аби купити його, не спекти калачів, аби на них виміняти – то все