Мисливці за маревом – Іван Корсак

ти, запущені в людський організм, зможуть чис¬тити й ремонтувати його – життя стане настільки довгим, що майже рівнятиметься вічності.

Та й то не єдиний вихід. Однокласник Баксю- тенка, що в науку високу пішов і якого випадком зустрів у столиці, оповідав, як трапилося йому по¬бувати у Вейк-Форестському університеті в Пів¬нічній Кароліні. В лабораторії Ентоні Атали в ко¬реша очі квадратовими від побаченого ставали: він ішов лабораторією, наче крамницею з живими людськими органами. Ось штучно вирощені кро¬воносні судини та сечові міхури, а тут, будь ласка, серцеві клапани, що постійно відкривалися і за¬кривалися, бо рідина якась по них помпувалася… Вже вирощують у лабораторії шкіру людську і хрящі, носи, вуха й кістки. Ще казав, що печін¬ку синтезують небавом (на радість найперш алко¬голікам), не така вже складна вона, виявляється. З мозком, журивсь однокласник, мороки більше, але теж можливо ввести молоді клітини, аби при¬йняв той у свою нейронну мережу – може, якраз інтегрує.

Щодо Дениса Поліщука, роздумував і зважу¬вався голова адміністрації, то досі була лиш роз- миночка, полоскотали тільки злегенька, аби зрозумів чоловік; та він і досі ні біса не втямив, сьогодні ж Баксютенко по колегії розпорядиться, що час наступив по-справжньому взяти нахабу за жабри.

Не траплялося досі такої балачки з нею Денисо¬ві, вихлюпнулася Орисина відвертість, як страва в руках невпевнених зі вщерть виповненої тарелі.

Орися збивала довгеньку ковбаску цифр, коли він оглядав склад, і стиха мугикала вислухане учора з телевізора, злегка лише передражнюю¬чи, – і незрозуміло було, чи то кепкує зі шлягера, чи справді на вухо їй наступили:

Про далекі моря моя мрія,

Острови й голубі затоки…

Щось підкусило Дениса зачепити її:

У тих затоках вода, може, застояна, пахне не- хвацько…

Що багатим. Їм доступні будь-які затоки та острови, їм всенькі пахнуть. Бо ж однаково по кишені, чи на далекі Багами їхати, чи за сім кіло¬метрів у Видричівку сусідню.

Ви б заглядали менше в той телеящик, – ви¬далися йому в тонові відголоски завидок. – Навіть хай не в багатого, хай у середняцького брата, за¬ледве гріш на долоні з’явиться, як уже заздрість з екрана капає. Зате в героях там ходить не інженер або лікар, вчитель чи фермер – там зеки найро¬зумніші, а в ментів серця найдобріші та найблаго- родніші. Зате бізнесмен, ділова людина, що годує того самого мента заразом із зеком, у кадрі здебіль¬шого дебіл стрижений, із золотим ланцюгом на шиї таким завтовшки, яким хіба пса прив’язують.

Дріб’язок, на погляд позірний, сказане Орисею, але зачепило цього разу його, як гачок верткого йоржа, зрадила давня звичка про стороннє не роз¬балакуватися на роботі; він зізнався, що також грішний, марив у дитинстві парусниками й ман¬дрівками Магелановими, та за екзамени у море¬ходку нікому було хабарі давати. Орися спершу пригадала, як в інтернаті ніколи не бачену маму свою уявляла і навіть змалювати хотіла, от тільки вчителька схожості чомусь не знайшла і за псуван¬ня державного зошита вліпила хвостату двійку, ще й із крапкою пресмачною – певно, ту крапку ставила з насолодою неабиякою, бо аж олівця у па¬пір так вкручувала-крутила, що не витримав бідо¬лаха й зламався.

– Я себе майже за філософа у дитинстві мала: заплющу очі – нема світу, нема нічого, а як роз¬плющу – знову все наяву… Тож світ існує доти, до¬поки існую я, схочу – він є, а захочу – не буде.

А ще Орися математично вивела, що вона з роду якогось аристократичного – бо чого ж батько з матір’ю її цуратися мали б; вони, певне, з панів, а пани, каже вчителька, вельми народ поганий, от і не хочуть прикрість мені робити, не виказуються і не зголошуються. Насправді ж, тулилася мала до подушки, накриваючись із головою, аби інші її думок не підслухали, насправді батько й матір у неї добрі, вони заявляться, обов’язково заявлять¬ся, вже як виросте. І тоді, як уже зовсім буде ве¬ликою та заміж ітиме, батьки куплять їй прегарне весільне плаття, з довгим шлейфом, що пажі но¬сять, таке, як у казках читала або он підслухала, –

таке буває тільки з Парижа; і до вінця вона йтиме не пішки, і навіть не в машині їхатиме, їй п’ятірку баских коней приготують, сивих таких, у яблу¬ках, що іскри копитами крешуть; вони будуть за¬пряжені у карету – вона навіть бачила, засинаючи, ту позолочену старовинну карету, що вилискувала лакованими боками і миготіла колесами.

Денис сам згодувавсь в інтернаті, власних мрій і за півдня не оповів би, тільки зараз, як балакала про карету, спав на пам’ять вчорашній телефон¬ний дзвінок – то був помічник Баксютенка, завше чемний, із голосом таким рівним, мов рівняла його яка програма комп’ютерна; зараз же різким, мов програма зламалась і вийшла із ладу:

Ота сука, яку вам направляли, завдання не виконала – хай вертається, знає куди. Карету по неї не посилатиму.

Від подиву Денис хіба заїкався у трубку, бо пе¬репитати толком не здатен був.

Хай вертається невідкладно. Інакше знову, як колись, піде «босоніжкою», для втіхи на трасу да- лекобійникам.

…А як напливали на пам’ять Орисі дитячі літа, то відмерзала душа і тепліли очі: вона не могла тільки зізнатися, що й досі вірить у ту далеку ди¬тячу мрію, що батьки її справжнього аристокра¬тичного роду; просто треба діждатися того часу, вони обов’язково заявляться, принаймні на весіл¬ля прийдуть: розвіватиме вітер гриви баских ко¬ней, зблискуватиме на сонці позолочена упряж, і вони, тихцем витираючи очі, милуватимуться та¬кою вродливою молодою.

У дивні марева й мрії, – думав Денис, – втіка¬ла душа Орисі не випадком, обпікшись у паскуд¬стві життя, напевне, так рятувалась вона. Може б, іншому те не запало, але він, кого не раз обпе¬кло, біль той ловив і чув; він сам довго відходив і, може, й досі не відійшов від кривди останньої, ще й під смішки та пересмішки в душу йому загнаної, мов чимала скалка під ніготь.

В останні роки Денис, сам у тому не здатен зі¬знатися, зневажав жіноцтво до кінчиків своїх завше ретельно доглянутих нігтів. Подейкува¬ли, старшокурсником вразила його важко вилі¬ковна бацила кохання: були п’янкі весняні вечо¬ри, що цвітом бузку пройнялися, – і відтоді цей кущ йому найненависніший, особистим ворогом став; були зізнання, освідчення і, врешті, весіл-ля.

За звичаєм давнім молоду його дружки вику¬повували, хлопці веселі, дотепні й уже підпилі. Діток вони пригостили морозивом, рідню сувені- рами-цяцьками обдарували, але от у торгах за на¬речену ніяк у ціні не змогли зійтися: ця молода, казали дружкам, особлива, за нею впадали всі круті з факультету – від деканового сина, вже кан¬дидата з пресвітлими науковими виднокраями, до останнього мажора на понтовому «Мерседесі» чи «Ролс-ройсі».

Молода, геть із закритим фатою обличчям, й слова не мовила, чемно дотримуючись угоди: вона – ні пари з вуст, а зняти фату молодий має праволише у РАГСі, як подружжя розписувати¬муть.

Врешті, сплативши нечуваний викуп, всі пода¬лися в РАГС. А як зняли фату з молодої, то кла- довищна тиша настала: під фатою весело покліпу¬вала густо фарбованими очима замість омріяної нареченої факультетська прибиральниця, стара діва Федора. А ще казали, в той самий час недавня молода, навіть не знявши весільного плаття, сіда¬ла в білосніжний джип «Тойота-лендкрузер» дека¬нового сина.

По розмові цій несподіваній, де негадано привід- крилося обох потаємне, від чужого ока приховане, тільки кожному з них належне, якесь мішане-пе- ремішане відчуття у Денисовій душі залишилося: стара зневага до всього племені зрадливого жіно¬чого, і до Орисі при тім числі, досі не вивітрилася, як довго після пожежі у домі ще гірчить дух по- горілля, але й нове щось зродилося, його він від¬чував напевне, хай то не співчуття чи співпережи¬вання, але таки відчуття болю уже було…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: