Мисливці за маревом – Іван Корсак

перед ким треба, от і розрахувалися. Або бандита якого прикоськати треба – де мусорок із ним може зустрітися? Правильно, в барі чи генделику іншо¬му. Бандит сів навпроти опера, за щоки обидві собі наминає, а той слину буде ковтати? Ні, звісно, доб¬рий бандит почастує опера. А наступного разу му- соркові ще й торбу спакує. Отак і зливалися, зро¬щувалися потрошечки сіамські близнята…

Може, й близнята, – подумалося Денисові, – тіль¬ки вельми ревниві. Не можна виправдати заздрості людської, та, принаймні, зрозуміти вартує: мілі¬ційний лейтенант чи майор, якого серед ночі теле¬фонний дзвінок від теплої жінки підніме, має бігти у лютий мороз чи зливу, лоба під кулю чи груди під ніж бандитський нести. А однокласник того лейте¬нанта або майора, що у нього списував завше, зде¬більшого з помилками, прилаштувався так зручно біля бюджетної цицьки і тепер «до зарплати» ґоно- рово сотню-другу ментові може позичити. А не по¬зичить – то бандит не відмовить напевне.

У нас сіамські близнята перевелися, – напучу¬вав далі Дениса кабінету господар. – У нас зразко¬вий райцентр. І зветься не випадково так: рай – то райський порядок, а центр – ось де…

Господар було крутонув кулаком, мов комусь погрожував, і крутнувся в нього на руці, весело зблискуючи, масивний швейцарський годинник:

Нехай там собі Птолемей з Коперником по¬між собою борюкаються, що і навколо чого обер¬тається, а в моєму районі та місті центр завше буде в оцій твердій руці – ностальгія за нею в нашого люду.

Немолодий чоловік за столом примовк було, пе-репочити хотів чи, зиркаючи з-під лоба, упевнити¬ся думав, а чи та голова відвідувача так само низь¬ко опущена:

– Тепер ця рука, – ще раз оглянув уважно влас¬ного кулака з різних боків, мов то він був чужий та незнайомий зовсім, – сама знає, кому надбавка належить, а з кого слід зняти та що нагору ван¬тажити. А вантажити маю тепер левову частку. І хай там, хто полюбляє художній свист, надалі у словесах вправляється: корупція, корупція… Тільки сліпий блага сього недобачить, найтала- новитішого винаходу людства. У клерка мізер¬ного заява людини, до слова, мохами вросла б, якби не шелеснула асигнація. Суд наш справед¬ливий уже від трьохсот доларів починається, на¬віть знижка святечна від сердечної доброти буває. Ветеринарний лікар приходить із писком, мов щойно призначений виконувачем обов’язків Іллі- громовержця, – та нараз ликом ангела-охоронця він стає, заледве шухнеш у кишеньку конверта. Інспекція цін твою вину доведе чіткіше від Піфа- гора, навіть якби ти товар задарма роздав. Подат-ківець приходить із плановим штрафом, що й на власну труну по сплаті забракне. Саме тому ліп¬ше невідкладно позолотити долоню, інакше за то¬бою, як в загінці за зайцем, кинеться чималенька зграя: голосно протрубить прокурорський ріжок, мчатимуть за тобою, аж по землі стелитимуть- ся, гончаки контролюючих та перевіряльників, тільки сніги за ними вихор закручуватиме, і таки врешті наздоженуть.

Господар кабінету несподівано притишив голос, мов збирався превеликою таємницею поділитися, і та таємниця призначалася лише Денисові:

Ніде і ніколи ніяка поважна справа не обходи¬лася, як мувить поляк, без лапувки. Як досі віри не йметься в древність діла сього, смію нагадати про старовинне ґонорове село на Ратнівщині, ген на межі з білоруськими землями. І зветься воно не якийсь там Хабарик чи навіть Хабар, гучне ім’я його – Хабарище…

Погляд господаря кабінету тепер нагадував по¬гляд бувалого вужа на неповнолітню мишу, яку проковтнути збирався. Він значуще підняв над го¬ловою вказівний палець, замашний, наче бічилно, а тоді вже звичним баском повів:

А в мене справді зразковий порядок… То ко¬лись, заледве ятку нещасну підприємець поста¬вить, як молодики спортивної статури з голова¬ми поголеними вже тут як тут. Злиняли вони з мого району. Одних автоматна черга на східцях під квартирою власною наздогнала, інші, знаєте, грибів недобрих наїлися, а ще в третіх, на жаль, у СІЗО шнурки від кросівок менти безвідповідальні відібрати забули, тож вдавилися…

А може, й правду каже цей чоловік, – пливла думка в Дениса так тихо і легко, мов у кімнаті цигарковий дим, лицарі розбою в тутешніх кра¬ях не вживалися, з різних причин, здебільшого нез’ясованих, влягались небавом рядочком на міс¬цевому кладовищі – алея цілісінька з пам’ятників найдорожчих, із каменю італійського з плином часу з’явилася. Ім’я творця тієї алеї знав у районі

кожен, от тільки вголос не кожен назвати ризику¬вав.

Хто ж мене правильно зрозумів, – вів далі непо- спіхом кабінету господар, – то в бізнесменах поваж¬них ниньки. Он Гриць Фартовий, що наперстками колись на вокзалі бавився, тепер тоннами пельмені продавати наловчився, Клим Каструля машини з Німеччини переганяє, а Степан Могила пам’ятники надмогильні в окрузі найліпші робить – він до них трошки іншу причетність раніше мав. Чи стямив нарешті ти, що лапувка – верхівок прогресу, а я не фуфло гоню?

Затямив кріпко, – підняв Денис присоромлену голову. – Вам теж треба ділитися.

Розумниця. Кожного першого числа тепер бу¬деш мені капусту носити.

А як повернувся Денис Григорович до себе в конторку, то витяг із нагрудної кишені невеличко¬го диктофона.

Зніми, будь ласка, запис і скинь на комп’ютер, – втомлено попросив свого напарника Олега. – Та ще якось так зроби, аби про запис Бак- сів помічник ненароком дізнався.

Від щоденної журної пісні Олегової в Дениса, мов його дантист тупим свердлом мордував, нити кутній зуб починав.

Коштів – зеро, боргів – мішок, не матимемо чим здачі давати через цих здирників, що штраф непідйомний та несправедливий навісили…

Олег киснув в останні дні, як позавчорашній борщ, якого в холодильник забули поставити, – він належав до тих людей, в душі у яких вельми непросто знайти межу між скупістю і ощадли¬вістю: кожну витрачену копійку він проводжав таким довгим та безкінечно жалобним погля¬дом, яким проводжають в останню путь кревну рідню.

Хоч ремонт у складі спинімо, бо заїдять маро¬дери, – нудився перед Денисом.

Якби на кропиву не мороз, то б люд усенький пожалила, – гороїжився кореш, і Олег ніяк не міг втямкувати, чи те щире, чи для понтів надуваєть¬ся. – Сезон мародерів швидше минає, аніж сезон дощів у тропіках.

Чоловіче добрий, – своє мізкував Денис, – у тво¬єму паспорті дата народження за мою поважніша, мав би вміти на власних ногах якось встояти, на¬віть як молотять тебе щомоці по писку.

Ще один скарб у стінах знайдемо, цього разу золотий, і по боргах, – знущався з Олега, а той тільки фуркав, як кіт на кинутий ще гарячий ку¬сень, якого ані вкусити, ані лапою навіть торкну¬тися.

Тижнів два тому ремонтники в їхньому старому складі знайшли жбан, воском ретельно залитий, із чого неабияку всі мали потіху.

Ото розживемося зараз!

Груда золота, як відкриєте…

І дві пригорщі діамантів.

Подивувала Дениса хіба зневіра в удачу, в щастя сліпе простецьке, бо в очах жодного із присутніх не засвітився,не змигнув жадібний зблиск; це ж треба, аби життя забрало навіть таку наївну й крихку надію, сподівання дитяче на диво.

Як зняли той віск, то, звісно, не побачили там ні срібла-злата, ні діамантів пригорщами, натомість вийняли чималий жмут паперу, зжовтілого і цві¬лого по краях.

Латиниця, ще читати можна. Здається, поль¬ською писане, – Денис близькозоро вглядався у ви- цвілі рядки. – Віддайте вчителеві історії з містеч¬ка сусіднього, отому фанатові, що старопольську знає, хай перекладе. А могорич із мене.

Переклад історик передавав частинками, скіль¬ки встигав. То був лист поета і братчика Хресто- воздвиженського братства Данила Братковського до свого приятеля: лист писаний, очевидячки, вже у в’язниці, з-за сивих мурів замку Любарта.

Переклад був дещо химерним, історик давав лад старопольській мові, якою лист дійсно писаний був, та безпорадним лишався перед латиною, ряс¬но розсипаною на кожній сторінці – автор, напевне, володів нею ґрунтовно. Але суть, попри вимушені смислові пропуски, все ж вловити вдавалося.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: