Мисливці за маревом – Іван Корсак

І знову настала вселенська тиша.

Десь там, за в’язничними вологими мурами, за-лишились міста гомінкі, там, за кріпкими стіна¬ми – бори предковічні, що тривожно шумлять, відлітають десь там із пружним посвистом крил останні ключі у краї, де сонце їм приязніше.

Тут глухоніма і бездонна тиша… Хіба у скронях бух-бух, бух-бух – спотикається й бухкає жилка. А ще по-своєму озиваються немолоді вже кості, що й без того в негоду раніше нили; тепер же, роздра¬товані сирістю, бунтують, і квит.

У кам’яниці своїй Братковський уже знав кож¬ну цеглину в лице, кожного з трьох щуриків ви¬різняв, що забігали його немов провідати чи при¬вітатися, а ще міг Данило подовгу спостерігати, як плете павутинне мереживо у надії примарній на якусь поживу невсипущий та невсидющий павук. І так само плелися та мережилися думки у Брат- ковського.

Він не міг врозуміти, чом у селах і містах, які в останні часи об’їздив та де з людом балакав із ду¬шею відкритою, сприймають його лиш як людину, що віру свою православну, потоптану, приниже¬ну та упосліджену, хоче відстояти… Так, то чи не найперш тепер, але в зустрічах з Іваном Мазепою, з Палієм Семеном та старшиною козацькою він же ширшу малював картину, він про волю і гідність народну казав. Бо коли їх здобути, то й молитва Всевишньому зніметься тою мовою, яка найрідні- ша, і тими словами, які найщиріші.

Звісно, в твої, Даниле, літа, що тихо шелестять уже за спиною, наївністю дитинчати було б споді¬ватися, що відозвою однією чи нелукавим словом вдасться люд ураз підійняти. Світ вельми різний, і ще коли ти писав про це…

Гей, як у світі напрочуд ведеться:

Здоровий, хворий, той плаче, сміється, Кричить у небо чи радо голосить,

Той їсть паштети, а той хліба просить.

Той у перинах, той кров ллє у бою,

Той пишношатий, той голий у гною.

Яка на світі трагедія-зглада,

Пізнав би досить, коли б справу зладив:

Тих шатних, голих, здорових, кульгавих, Голодних, п’яних, в сльозах, сміхотравних Спровадять разом до спільної хати.

Що світ є дивний, могли б розпізнати.

А ще в сиві літа твої, Даниле, треба чесно само¬му собі сказати: народ твій поруйнований, куля чи шабля заздрісного пришельця цілила насамперш у найкращих, ти не здатен будеш порахувати, скількох лицарів наймудріших, найосвіченіших та найзвитяжніших лише за останнє півстоліття, за Руїну й руїни, скільки їх ненаситний прише- лець вигубив…

Хто ж уцілів, як набігала чужинська повінь, той теж не лишився за полем хижо примруженого ока – в одних відкупили душі за шмат землі, по один бік Дніпра, як хабар, дворянську цяцьку мог¬ли дарувати, а по інший – шляхетський кунтуш.

Чималенько тих же, кого доля уберегла, ще дов¬го від накипу й бруду відмивати й відшкрябувати доведеться, прати й відбілювати на найчистіших росах.

Пам’ятаєш, як їхав якось ти до Малина мимо поля вівсяного, що в колос ще навіть не вбилося, і застав там коня, який пасся і сіяне нищив? Як причвалав селянин забирати шкідливого свого ко¬ника, то взявся ти совістити того чоловіка:

«Свій посів, напевне, ніколи отак не губив би. Кари на тебе немає…»

І вже тішився, що всовістив зловмисника, бо, видавалося, опустив знічені очі дядько.

Але як вертався тою самою дорогою, то застав коня знов у посіві – тільки тепер злостивець нахаб¬но пас коня у вівсі чужому вже на вуздечці.

Цього разу не опускав чоловік знічені очі, в них вогник злий враз спалахнув, мов із приску пригас¬лого попіл вітер здмухнув – і ожили жарини:

«Хліб за пляцки… Підпасу цей овес, бо господар його підкосив мене торік, цілу руку моєї трави за¬йняв…»

Із серця ти відібрав у невиправного чоловіка шкідливу ту конячку, не з жадібності відібрав чи якихось інших там міркувань: зло має бути, гадав, покаране.

Тож зараз, Даниле, на останнім порозі своїм, мав би якось спокутувати той вчинок, бо й прови¬ною досі його не наважуєшся назвати. Треба буде злотих із тридцять у заповіті своєму тому хлопу якось відписати, а як його нема вже, то кревним, а як не буде таких, то на місце святе, до Чесного

Хреста за душу його на півтора сорокоуста син мій віддати повинен.

Тче невсипущий павук у куточку свою павути¬ну…

Чим воно все скінчиться?

Каштелян Ледуховський ввів у краї військові суди, правні карати і милувати, навіть до страти судити. Але ж, Даниле, ти єстем шляхтич, надія теплилась, що каштелян побоїться споконвічне шляхетське право порушити, без суду вчинити розправу, бо святіша святого досі традиція; вій¬ськові суди лиш для простого, посполитого люду. Справу цю Ледуховський у гродський суд спершу передати має, а ти зібрав би тим часом свідків на користь свою, і доти нічого тобі не зроблять, бо не дозволено шляхтича під тортури віддавати. Далі вилами писано по воді: суд може дозволити випус¬тити під заставу тебе на поруки, тож час виграва¬ти буде нагода і потім, апеляцію можна подати у люблінський трибунал і королівський надвірний суд – в усякому разі, ти став би поза досяжністю волинської шляхти, що «чужаком» вважає тебе та ненавидить.

Але ж ти, напевне, каштеляна недооцінив. Ле- духовський, шляхетського гніву остерігаючись, збирає у Луцьк сеймик, і там його дії схвалюють та тебе «здають» – дають дозвіл судити військовим судом.

Пронизливо вискнула металева засувка, і в ка¬меру до тебе заходять троє. Певне, один із них пи¬сар, бо відразу налаштувався нотувати почуте.

– Військовим судом вам надаються права інкві-

зиції – зібрати в свій захист свідків, – сухо мовив старший серед прибулих.

Писар, голову перехиливши, взявся почуте по¬спіхом шкрябати.

А ти відказав по хвилі якимось іншим, мов не своїм, давно простудженим голосом:

– Бог мені свідок… І я не можу лукавити перед ним. Дійсно, був я в Палія і Самуся, і відозви до люду складені й писані мною – бо гідність люду цього не пошанована. А без неї і хліба не стане, і віра потоптана буде. Тому, хто топче її, теж щастя не знати.

Старший із прибулих подивовано з писарем пе- резирнулися, і врешті всі разом у двері направили¬ся – знущально за ними вищала металева засувка.

Без гідності віри й щастя не стане. Це ти су¬диш своїм розумом, міряєш власною міркою, але чи придасться іншим вона? Вовік нерозгаданим лишиться Промисел, нащо Всевишній створив людину, але сама собі людина звіт має скласти: нащо живе? Колись учений люд малюватиме пі¬раміди такі хитромудрі, де знизу значитимуть¬ся простецькі, як і для тварі, потреби – «їсти та пити», а на вершині, напевне, малюватимуть вони слово коротке, значенням доволі розмите, та всім зрозуміле: «щастя». Має людина до нього шкрябатися, аж нігті до крові ламатимуться та облазити будуть, має все життя полювати за ним, нез’ясованим, невизначеним і до кінця не пізна¬ним, неосяжним та рідко досяжним. І не знай¬ти на землі таке злато-срібло, аби купити його, не спекти калачів, аби на них виміняти – то все

марево, що за благо-хабар хтось та колись здатен його здобути…

Ще один гість навідувався до тебе, неголосно так балакав та переконливо, навіть руки твої брав у свої долоні, мов відігріти хотів із кам’яного віко¬вічного холоду.

– Покайтеся, пане Братковський, дітей по¬шкодуйте та онуків, – спокусливо шелестіли слова. – Як нездатні в душі, то хоч слово одне покаяння вимовіть. Чи перетрудитеся з того? Але стільки зате ще доброго зможете на сім сві¬ті зробити. Ваша ж книга «Світ, по частинах розглянутий» навіть досі не викуплена. А хто вгадає, чи творіння пера Данила Братковсько- го не згадуватимуть і не цитуватимуть через два або три століття? А скільки нового ще на¬писати могли б. Ви гадаєте, що хоробрість та лицарство явите? Марне думаєте, насправді то боягузтво, боязнь взяти відповідальність за ще не написане та за добрі діла прийдешні. Віддати себе хробакам найлегше.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: