Мисливці за маревом – Іван Корсак

Ось так, – мізкував ти, не перебиваючи гостя, – тобі дають відвертого хабара, рідкісного при тому; не міддю, знову ж таки, сріблом-золотом чи маєт- ностями, та мідь із часом позеленіє, стемніє срібло, а золото загубиться чи відберуть, – ні, найціннішу лапувку підсовують ненав’язливо – життя. І зу¬силь докладати не треба, одне лиш слово сказати чи кілька слів – зате тішитись будеш у весну ріл¬лею ранньою, що маревом хвилююче замерехтить, рукою махатимеш буслам, що повертаються з пре¬далеких країв, та радітимеш, що бузьків цьогоріч побачив уперше на крилах, бо сидячого вздріти – на хворість прикмета. Не перелічиш, скільки ра¬достей є простих і нехитрих, а до хробаків, як ля¬кає гість, ще знайдеться час.

Тобі зараз дають звичайнісінького хабара, ла- пувку – маєш душу за нього продати. От тільки чи дозволяв Всевишній схожий ярмарок, гендель подібний? І чи сам поважатимеш себе, аж доки в труну впакують?

Гість, між тим, певне, з холоду і незвичної си¬рості щулив мерзлякувато плечі та посинілими гу¬бами напівшептав:

Гординя велика вашою душею заволоділа… Зрештою, то не моє життя, і з чого б то маю ним перейматися? А то я перед вами, наче перед ново¬обраним Папою Римським. Пам’ятаєте, як новий Папа вступає в собор Святого Петра, то перед ним, аби вистояв житейським спокусам, тричі спалю¬ють паклю і приговорюють:

Sic transit gloria mundi! Святий отче, так ми¬нає слава мирська!

Та пакля, однак, не перешкодила отримати папську тіару Климентові VII, а насправді відо¬мому бандитові Робертові Женевському, – всміх¬нувся спроквола Братковський. – І морському піратові Балтазару Коссе стати Папою Іоанном ХХІІІ – обоє підкупом досягли свого…

Двояке якесь почуття виникало в Братковсько- го до цього дивного, дещо їжакуватого, непроха¬ного гостя: він і сердився на нього, бо хто давав йому право доволі безцеремонно копирсатися в його душі та давати нікчемні поради, але так само

обеззброювала безперечна щирість, непоказна не- байдужість до його, Данилової долі.

Я не знаю таких слів, які вашу могли б здо¬лати упертість, – мерзлякувато втягував голову в плечі гість. – Мені залишається побажати тільки стійкості й витримки тамплієрів. Як вам мораль¬но, так їм у злоті чималенько заборгували сильні світу цього. Бо завдяки бездоганній чесності ри¬царям того ордену купці довіряли перевозити та охороняти в найнебезпечніших місцях величезні цінності, а королі та папи не боялися брати у борг.

Превелике мерсі за побажання, – Братков- ський уже не збирався навіть приховувати злої іронії. – Рицарям тим віддячили вельми щедро: король Філіпп IV Красивий, який заборгував їм хмару коштів, орден вщент розгромив, попередньо зговорившись із папою Климентієм V – більшість рицарів спалили живцем. Ви цього мені побажа¬ли?

Я не прийшов теревені правити, – рвучко зі¬рвався на ноги гість. – Ви маєте намір себе рятува¬ти чи ні?

Він десь зустрічався з цим чоловіком, – думав Братковський, чимось – голос його знайомий… Але він не має що у відповідь відказати – тільки головою крутнув, мов нагло зуб заболів.

Жаль, – гість наче з протяжкою шаблею рубо¬нув.

От і все, чоловіче, не гродський суд і не військо¬вий, ти сам собі підписуєш вирок. Але ти просто не можеш інакше, бо той, хто хлібом усіх годує, люд твій робучий, не лише гідно не пошанований, а ще

й упосліджений – панщина знову після року тися¬ча шістсот дев’яносто дев’ятого на землю твою вер-тається… І ти не зможеш переписати вже подавні свої рядки:

Гей, світе, світе!

І що ти умієш?

Наївсь, напився, мов вітер, шалієш,

Шумиш, деркочеш і все

розкидаєш,

А хто годує,

того зневажаєш…

Що казати про хліб, коли навіть душа і віра по¬топтані, – думалося Данилові, – ось уже чверть віку, як православним братствам (а він і предки славні його до Луцького завше належали), забо¬ронено виїжджати навіть за межі Речі Посполи¬тої – аби, мовляв, не спілкувалися вони з Констан¬тинопольським патріархом. Чи щиро у тих, хто заборону ухвалював, звучать слова із молитви, якій уже тринадцять з лишком століть – по Нікейсько- му і Константинопольському Вселенських соборах: «Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів.» Завше тобі здавалося, що слова ці людині підказу¬ють, аби жити належало у вірі, в якій зродилася, бо істинно одне хрещення на прощення всіх провин.

То колись, як тебе вже не буде, всі віри згада¬ють, що вони гілочки, які одним коренем жив¬ляться, і тоді зникнуть чвари та забуяє розкішне дерево Християнства.

І коли тебе на суд повели той військовий, то вже не доводилося несподіванок там чекати, видавало¬ся, вирок у суддів на лицях був виписаний:

«У справі між публічним обвинувачем, його милістю Андрієм Клодницьким, позивачем, і його милістю паном Братковським, що перебу¬ває в ув’язненні, відповідачем, суд військовий, вислухавши подальше звинувачення, підкріпле¬не листами, творами та іншими доказами, а також і захист звинуваченого, і точно обмірку¬вавши всі обставини справи, постановляє:

Оскільки шляхтич Братковський відмовив¬ся представити свідків, незважаючи на дозвіл та принуку з боку суду, і цим вчинком доказав очевиднусвою участь у зраді козацькій; оскіль¬ки при тому він визнає, що в Києві та інших місцях у Палія, де був з ними разом і Самусь, і що в останній час він вертався із Хвастова; так як твори його про грецьку релігію, з листів та інших документів, писаних рукою обвинува¬ченого та знайдених при ньому, коли він, уника¬ючи зустрічі з нашим військом, був захоплений переодягненим передовою сторожею, то очевид¬ним стає, що він їздив в Україну, маючи бажан¬ня помститися за навернення в унію грецької релігії…»

Господи, – думалося Данилові, – ці крючко- творці, схоже, все моє життя тужаться в одне ре¬чення вкласти. Ще й дивляться на мене, як на зві¬ра диковинного: як же, досі вони сотнями хлопів на палі саджали чи відправляли на шибеницю, а тут вперше шляхтич їм втрапив…

«…в унію грецької релігії, яка милостію Божою прийнята в єдність і під покров католицької церкви, і повертаючись звідти, підсудний запалив сильніше, ніж можна навіть було очікувати, на користь Палія і Самуся народ та чернь козацьку, і без того завше схильну до невірності Речі Поспо¬литій, і спонукав ону до жорстокого повстання проти тієї ж Речі Посполитої, викликаючи в ній співчуття до віри, начебто гнобленої (чого на¬справді немає) поляками;

то потому суд вважає необхідним піддати зви-нуваченого тортурам через ката, аби чіткіше розкрити всі богоненависні дії підсудного і вияви¬ти, хто ще був причетним до цього безрозсудного вчинку;

суд ухвалює, аби він негайно відісланий був до магістрату і там тортури відбулися в присут¬ності писаря, присяжних магістратських і вій¬ськового судового обвинувача».

Прости мене, небо святеє, – молився Данило по- думки, – дай сили, високий Отче, це випробуван¬ня витерпіти. Відомо ж усім, що при такій ухва¬лі допит тричі ведуть: перший раз вірьовками на дибі розтягують тіло, в другу чергу живцем його печуть, свічками при тому числі, а втретє припа¬люють уже та водять по тілу залізом, розпеченим до червоного…

Олег ніяких газет не читав. Виняток стано¬вила лише районка. У ній він пробігав очима єдиний розділ – некрологів. Олег усе думав до¬жити до часу, коли видрукують про Баксютенка повідомлення.Але очікувана публікація все не з’являлася…

Цього разу впав йому в вічі поряд із некроло¬гами чималий матеріал під заголовком «Новітні пригоди Остапа Бендера». І він уперше взявся чи¬тати текст, обачно, з пересторогою тримаючи папір у пальцях, певне, аби фарбою не забруднитися.

«Вкотре доводиться звертатися до невмирущих героїв Ільфа та Петрова – Остапа Бендера, мадам Пєтухової, Козлевича та інших.

У нашому місті є свій Остап Бендер – підприє¬мець Денис Поліщук. То його розкішне авто виши¬ває нашими вулицями, то в його магазинах завше завищені ціни.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: