Мисливці за маревом – Іван Корсак

А ти сам, кравчику вельми хоробрий, як би по¬вівся, коли б отим неіснуючим досі, математика¬ми вигаданим метрополітеном уявним, висадили тебе раптом у ті часи: чи зміг би покинути хай не¬величкий, але дохідний маєток, ситі й безклопітні дні, приємні гостини у приятелів та сусідів, лови захоплюючі мисливські? Зміняти натомість їх на ризик смертний, – заради дивних таких понять, як гідність людська та віра, речей, яких на жад- нісіньких вагах не зважити і міркою будь-якою не зміряти?

А ще якби та гідність і ревність у вірі в душі кожного вкоренилася міцно, в дядька отого, що без зайвих мук совісті чужий овес підпасав і шка¬пу якого забрав зі злості Братковський, або в тих його дядьків, що перед поїздкою до Палія в халепу для них негадану втрапили…

Напередодні якраз ті дядьки у маєтку Братков- ського збіжжя в мішки насипали, бо мав прибути єврей-перекупник, тож зговорилися хитруни ніч¬чю зерна поцупити дещицю. А двері міцні були, і замок надійний, тож дядьки у шпихлір, видерши дошки, через дах залізли. Один мішок вони витяг- ли, другий, вже й п’ятий на вулиці, сьомий, – та ще би з мішечок хотілося, бо розвидняється, а так долоні на дармівщину чешуться. Коли ж спусти¬лися вони з тим останнім, то й остовпіли – наче ли¬зень злизав усі мішки попередні…

Хрестилися перелякані чоловіки з того дива, бо без нечистої сили таке нізащо й ніколи статися не могло…

То вже потім усе вийшло наверх, як на воді оли¬ва: досвітком їхній сусід Гаврило по дрова їхав у ліс, коли ж глядь, під шпихліром нічийні мішки стоять. От він їх швиденько у віз – і гайда…

Треба ж було, щоб якраз у ту пору Данилів еко¬ном нарвався, цікавитися став, що то Гаврило у ліс везе – так і тих двох злодюжок ненароком ви¬рахували.

Чи готовий будеш, Денисе, на ризик іти не лише задля душ світлих, але й тих, що втіху від краде¬ного смакують, душ покривлених і покороблених, що відшкрябувати ще потрібно немало, прати, від- білювати та сушити?

– Нащо ти тут? – ще раз перепитав було чоловік цей дивний, вельми схожий на двійника.

І видалось цього разу Денисові, що питав він про ті літа, що так рясно шумлять за спиною. Чи у ноші, яку кожному доля наказала нести, є за минувшину люду твого відповідальність, чи схо¬жий ти швидше на зерня бур’яну випадкового, що під парканом чужим зросте не потрібним нікому стеблом, над яким хіба інколи пес приблудний підніме ногу? На очах у Дениса виросло цілісінь¬ке покоління ґонорових князів комп’ютерних, пласт цілісінький технічної інтелігенції, що осві¬ченістю своєю хизується, узвичаєне слово тутешнє все англійською вивертаючи – була Проня Проко- півна затурканою і напівнеписьменною малорос- кою-росіянкою, а тут раптом в манірну англійку перевдяглася.

…Ще Денис озватись хотів до цього дивного чо¬ловіка у кунтуші, але попереду авто вже не було нікого, тільки машинне скло мерехтіло, наче у зливу, і мерехтіли, згинаючись та переламуючись, дерева.

Помирала матір Баксютенка важко.

Коли зовсім непереливки стало, син відвіз її, по¬синілу, в лікарню. І вже третю добу, вдень і вночі, хвору мучили немилосердні болі, їй капали най- сильніші наркотичні препарати, але й вони не давали рятунку: матір кричала в безпам’ятстві, металася, в маренні своєму втікала від когось та відбивалася – лікарі та медсестри від перевтоми падали з ніг. Врешті вони, зі страху перед всесиль¬ним тутешнім начальством, просто робили ви-гляд, що клопочуться коло хворої; їхній досвід та десятки смертей, які судилося бачити в лікарня¬них стінах, невідпорно казали, що людині цій уже давно за всіма медичними приписами та законами переступити пора отой останній поріг. Але страх їм нітрохи не заважав перешіптуватися:

Хвору не тілесний біль допікає…

То якісь видива, жахи ввижаються.

Певне, вона не ліпшою за сина була.

А чого ж, не тільки яблуко від яблуні. По плодові теж судити можна про дерево.

Може, кричить так, бо по душу її прийшли?

На магії начебто зналася. Не одному, плеска¬ли люди, вдіяла шкоду.

А ще казали, що то бабуся, відьмачкою яку теж поговір нарік, їй перед смертю те передала.

Третьої ночі, як за вікном тиха й сумирна погода стояла, раптом почало завивати у вентиляційних трубах, чулося, як дрижали вони й усе гучніше деренчати ставали, згодом гупати хтось по стелі

взявся, дивуючи медсестру чергову, бо ніхто там ходити не міг, палата ж на другому поверсі двопо-верхового корпусу. Те гупання наростало, почало навіть сипатися зі стелі, а між панелей тріщини чималі побігли; врешті труби завили так моторош¬но, що медсестра, перехрестившись нажахано, не витримала і побігла кликати чергового лікаря.

Вранці після обходу, коли прийшов син, самі медики завели мову, що людині якось треба допо¬могти померти, було б то у випадку даному найгу- манніше, але всі балакали напівнатяками здебіль¬шого, і кожен боявся вимовити те єдине слово, що замерзло і не відтавало у більшості на вустах.

– Хоч вікно відчиніть, може, легше душі тоді ві¬дійти, – медсестра щось чувала таке від старших людей.

Попри нетеплу погоду, всі три вікна відчинили навстіж.

Раптом почулося якесь лопотіння, на крил пта¬шиних схоже, до того ж розмахом крил немалих, і через хвилю в палату влетів величезний крук, за ним другий, такий само чорнізний із пір’ям розкомшаним: один усівся було безцеремонно на тумбочці, а другий, змахнувши здоровенними крилами, аж вітер по палаті пішов, на підвіконня опустився відразу. Перший роззирнувся насампе¬ред, мов оглядаючи скептично присутніх у пала¬ті, до чого вони, мовляв, тут вони зайві; другий же крук, настовбурчивши войовничо пір’я на шиї, крикнув пронизливо так, що в присутніх похоло¬ла шкіра, – десь там, на вільному просторі крик такий, може, й не лячний, губиться й глушиться

обширом, тут же від нього мов серце хто стис ле¬щатами залізними.

Враз, немов по команді, обоє птахів зірвалися з місць і з безкінечною злістю кинулися один на одного; вдарившись грудьми, падати почали додо¬лу, та не впали, обоє вивернулися якось, знову на крила зірвалися і знову одне одного стали грудьми таранити.

Заціпенілі, загіпнотизовані, правцем узяті ме¬дики тільки очима зачаровано поводили, як ме¬таються птахи палатою, дужими дзьобами одне одного лупцюють, силячись усе поцілити в маків¬ку, – тільки пір’я зривається і повітрям ширяє, наче хто подушку розпоров і висипане від безді- лля роздмухує; круки билися не на жарт, і темно- червона, швидше, чорна їхня кров уже виднілася великими краплями на світлій долівці; вививаю¬чись у повітрі, аж нажахані люди присідати час від часу мусили, дужими крилами перекидали всі банки і склянки на тумбочках, додаючи до ло¬потіння крил несамовитого крику, ще й дзенькіт осколків скла…

Наполоханою зграйкою медики збились у кут¬ку палати, час від часу ухиляючись від більших та менших крил, бо вже й кажани заявилися не- відь-звідки і чорними блискавками вививалися у повітрі.

Вона не помре ніколи, – боязко перемовляли¬ся медики. – То, напевне, ота недавно відкрита ін¬фекція, якось латиною так кумедно звучить.

Кажуть, життя з нею нестерпне, але й померти також не дасть.

Ті мікроби, по телевізору чув, єгипетські архе¬ологи з необачності в світ пустили.

А я читав, що НЛО винувате…

Байки це все. Насправді з військової лабора¬торії через халатність добро те випурхнуло. Точні¬сінько, як грип пташиний.

Бацила серйозна. Цілісінькі міністерства обо¬ронні переводять на захист від неї.

Медсестрі ж подумалося, що з тих глибин, з того мороку безпросвітного інше просто нездатне було зродитися і в світ піти.

Раптом у палаті стало темніти, мов наступали сутінки, а десь далеко ударив грім, доволі потуж¬ний проте, бо відчулось двигтіння стін.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: