Байки це все. Насправді з військової лабора¬торії через халатність добро те випурхнуло. Точні¬сінько, як грип пташиний.
Бацила серйозна. Цілісінькі міністерства обо¬ронні переводять на захист від неї.
Медсестрі ж подумалося, що з тих глибин, з того мороку безпросвітного інше просто нездатне було зродитися і в світ піти.
Раптом у палаті стало темніти, мов наступали сутінки, а десь далеко ударив грім, доволі потуж¬ний проте, бо відчулось двигтіння стін.
Та робіть щось нарешті! – вереснула медсестра несамовито, і всі повернули голови до Баксютенка, як-не-як, рідний син.
Він наче чекав цього часу, все життя готував¬шись до нього, він шкірою зрозумів, що настали тепер ті хвилини, які звуть вирішальними, зо¬ряними чи ще там як: він неспішно підійшов до ліжка і рвонув усі провідки, що від хворої йшли до приладів, які помагали затухаючому так дов¬го життю, тоді вирвав трубки з крапельниці; пис¬кнув прилад кілька разів, став приглушеним і вре¬шті зовсім затих, – але матір ще встигла схопити сина за руку.
Він відчув несподівано себе зовсім новим, все постало іншим перед очима, він ще обмислить, що трапитися могло в цьому світі, в якому тепер він найголовніший. Відниньки має іти шпарким і ши¬роким кроком, і байдуже, що там під ногами, бо
не існує більше нічого, що було б правоможним не поступитися і не дати йому дороги.
Не встиг так подумати, як в один голос скрикну¬ли круки, і не войовничо вже, а як видалося, тор¬жествуюче: дико залопотівши крилами, зіштовху¬ючись у повітрі та гублячи пір’я, вони кинулися у вікно геть із палати, чорні блискавки кажанів теж змайнули у вікні та вмить пропали.
Гість, що раніше приходив і каятись радив, по¬рятунок підказував та руки Данилові відігрівав, не залишив його в спокої: знову заскрипіли іржаві завіси, і в монашому облаченні, опускаючи голо¬ву в дверях занизьких, чоловік переступив поріг. Данило душею знав, що в його становищі, за крок перед вічністю, гріх йому сердитися; не здужав, однак, себе стримати і роздратовано глипнув на непрошеного пришельця.
Я приніс вам листи від доньок, – від гостя не вкрився кривий погляд Братковського, але він не зважив на те. – Старшенька пише, хто ж їй посаг весільний зготує, як батька не стане. А з меншої, зі слів її, записали он коротко: таточку, не остав мене сиротою…
І гість простягнув Данилові два невеликих па¬перових аркуші.
Хто вас просив. – і не доказав Братковський у відповідь, закашлявся раптово, той кашель су¬хий далебі не зразу вдалося йому спинити; з кож¬ним днем він рвав усе кріпше вже змучені груди, а вельми в останні, прикінцеві листопадові ночі та дні, коли сирість від непросохлих й за літо стін по¬силювалася до решти вологістю тою, що протіка¬ла крізь єдине відкрите завше віконце під стелею, протікала і додавала хворості сили.
Я сьогодні не шкодуватиму вас, – далі гість повів мову. – Досить із мене жалів, я вам правду у вічі змушений викласти. Вам не шкода дітей, бо любите себе найперш, себе коханого, гординею
враженого куди більше, ніж простудою. Ваша черства душа не боїться навіть, що діти клясти¬муть такого батька…
Де ж я його бачив і де стрічав, – силився прига¬дати Братковський і ніяк не був здатен. – Десь уже чув цей голос, цю інтонацію, зовсім таку, наче він сам розмовляв із собою. І навіть схожі слова були.
Ви себе дарма уявляєте отаким лицарем, що заступається за принижених та упосліджених, – не зміг приховати збентеження в голосі гість. – Насправді, як кат відрубає по черзі вам руки, ноги і голову, а потім і решту тіла сокира поділить на кілька частин, то не залишитесь у пам’яті лицарем чи якимось ще там героєм. Ті, що судять сьогодні вас, матимуть достатню силу й можливість бун¬тівником звичайнісіньким виставити, злочинцем дрібненьким, розбійником, що на відлюдних до¬рогах подорожніх перестрівав та оббирав до остан¬ньої нитки. І ви вже не зможете ані виправдатися, ані слова у захист сказати.
Боже, ну що це таке цей чоловік балакає, – не зміг сердитися Братковський на гостя, немолодо¬го вже, зсутуленого. Навіть, видавалося Данилові, чи то горб у нього росте, чи, єхидничав подумки, крила. Братковський сам ці слова, ці думки в го¬лові перебрав не раз і не два, сидячи у кам’яниці Любартового замку.
Я себе в лицаріне писав, – якось знічено відпо¬вів Данило, – і ніколи зависоко та ґонорово вельми себе не цінив. Але я пам’ятаю Нагірне Слово: Бла¬женні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене… Та й взагалі, чого вам сюди ходити, теж мені ангел-охоронець самочинний знайшовся, нащо я вам.
Гість усміхнувся якось втомлено, десь гіркота проступала за тим мимовільним усміхом, немов вимовлене Братковським кожного разу завдавало йому страждань.
– Доля моя така, – гість підвівся і направився до дверей, упівголоса ще на ходу докинувши: – Яка печаль, яка печаль.
На якусь мить Братковському стало шкода не себе, а цього настирного гостя, що не своєю, а таки його, Данила, долею переймається – і не важить, хто він насправді такий. Зрештою, має він рацію: якщо глибше замислитися, розуму великого не по¬требується, аби у світ пустити сиріт. Ти, Даниле, не здатен через свій ґонор переступити, тож кат відрубає голову, наче курці, і все – далі темрява, морок, кінець…
А міг би справі своїй великій ще прислужитися, вже палає вся Україна центральна, полум’я йде неспинно на захід, Волині дісталося, вже он лісо¬ві козаки голови підняли, знову, як у не такі вже далекі часи, гуртується товариство, тільки цього разу не Запорозька, народжується тепер Лісова Січ. Забрані землі вертаються попереднім господа¬рям, чи то більшим, чи меншеньким, а хто вертати не хоче, то козаки Палія враз наводили лад. Тобі ж, Даниле, показували, все переконуючи, аби на бік простолюду часом не надумав ставати, показу¬вали ту скаргу, як вертали майно та землю селя¬нам із маєтку Любомирських.
«Року тисяча сімсот першого, місяця травня, тридцятого дня.
У гродському управлінні, в замку королівського міста Луцька, переді мною Казімєжом Маліцкім, намісником на той час бурграфства Луцького замку та гродських луцьких книг завідувачем, представ особисто пан Олексій Лісецький, підлеглий вельмож¬ної пані Маріанни з Потока Ляскової, столнико- вої київської, від імені тієї ж своєї пані, заявив та протестує… що пан Григорій Косович, межиріцький війт, з десятками козаків, як межиріцьких, так і від Палія на цей заїзд запрошених, цього ж року, тися¬ча сімсот першого, квітня місяця, у самі Великодні свята, з десятками людей до міста Бєлілувків при¬був, помічника старости, на той час призначеного вельможною пані Лясковою, вимагав до себе і майно відібрав; про ці ґвалтовні експульсії та несправед¬ливе відбирання майна протестуємо, просячи, щоб даний протест прийнятий був.
Олексій Лісецький підписує власноручно».
Отож полум’я справедливості вже палахкотить, тисячі йдуть звідусіль під знамено правди. І при¬ходять не волоцюги, пияки чи розбишаки, добірне товариство збирається, люди освічені; такі, як ти, там теж знадобляться: треба так небагато, лише покаятися, хай і нещиро, хай і нелегких, та лиш кілька сказати слів, треба самого себе пересилити; зрештою, на війні як на війні, те каяття можеш вважати звичайнісінькою військовою хитрістю.
Зважся, розум кричав, у тебе лише мить зали¬шилася…
Стійте! – прохрипів через силу Братковський, як уже гість був на порозі. – Я подумаю…
Гість обернувся круто, лице його сяйнуло, як буває поле сяйне, коли прожене набурмосену хма¬ру вітер і вже сонця ніщо не заступає тепер; надія, що вмерла було, раптово воскресла.
У Братковського груди хрипіли органом зі¬псованим, тих два слова вартували йому немало труда. Якщо він так вчинить, то зрадить своїх по¬братимів, що голови непокірні кладуть десь коло Білої Церкви під орудою відчайдуха Самуся, від¬войовують Вінницю і Немирів, Котельню і Бихів, Шаргород і Дунаївці, Рашків і Хмільник… Він і на тому світі не зможе їм подивитися у вічі, а ворог лише потішено потиратиме руки: гляньте, вони таки продаються, як не за злото або маєтності, то за ще простіший хабар – життя.