Тільки кості твої хрустіли на дибі, а від інших тортур тебе випадково хіба увільнили, від розпе¬ченого заліза, що тіло палить живе – то їх що, ми¬лосердя раптове спинило, гуманізм європейський чи загальнолюдські жалі схопили правцем? Ні, тортури спинили, бо боялися слідчі, що не витри¬маєш, помреш раніше від мук, і не встигнуть та не зможуть вони здійснити катівське своє лицедій¬ство, що застрахати повинне повік твоїх земляків.
Стійте! – органом зіпсованим прохрипіла по¬ловина душі, але половина інша бунтувала і не ко¬рилася.
Ідіть… – навіть не хрип, швидше, гарчання ледве розбірливе змогла видушити із тіла знемо- женого та безрозсудна і бунтівна частина душі.
Він не мав більше сили й на слово, тільки рукою якось так показав, як виштовхують гостя сило¬міць за двері.
Ще помітив на підлозі Братковський пір’їну, якої досі там не було і яка невідь-звідки сюди по¬трапила, невеличка така, на голубину схожа; він нагнувся було підняти, та негадано подув вітру десь узявся, і пір’їна закружляла в повітрі, вреш¬ті, зробивши коло, у віконці під стелею зникла.
Машина, проминувши лісок, вискочила на роз¬логі луки, де й окові, видавалося, ні на чому спи¬нитися: тільки небо глибинно-синє та пожухла трава, що руділа місцями, – під смак осені, підла- бузнюючись, лаштувалася. І тут у перші хвилини Денис мимоволі притишив хід. Луки вже блякли по перших, негадано ранніх приморозках, бо ран¬ками під ногами тендітних льодинок чувся тонень¬кий подзвін, трави склякали, проте в полон осені здавалися тільки краями, а посерединці зараз бі¬ліло й рябіло – стільки буслів разом, що перед ви¬рієм скучкувалися, не доводилось досі бачити.
– Та це ж цілий буслиний народ, – з подиву аж схлипнула Орися, що на звірку із магазином в су¬сіднє містечко набилась під’їхати.
Між тим із народом буслиним щось трапилося, якась подія непомічена сталася, броунівське бро¬діння лелек раптом почало невидимим дириген¬том впорядковуватися, і весь гурт багаточисель- ний чорно-білого птаства йшов у злагоджений рух.
Денис не стримався, пригальмував, і вони обоє зачаровано спинилися край дороги.
Найближчий від них лелека, ватажок, напев¬не, витягнувши манірно шию, пішов по колу; його граціозний поступ, помах розгорнутих крил, еле-гантність у рухах вельми природна, невимушена і не награна, передавалися іншим бузькам; за ва¬тажком все плем’я буслине доєднувалося поступо¬во до танцю, вправляючись у хитромудрих «па» та творячи неймовірну, тільки птаствові саме цьому
властиву пластику, – видавалося, з початком тан¬цю зазвучала мелодія, невидима для людини й не¬чутна, зате для лелечого племені зрима і рідна…
Що танок цей, думалося Денисові, значити може для душі пташиної? То прощання із краєм перед далекими голубими дорогами, небезпеками сповненими, чи то вдячність землі, яка прихисток давала їм та поживу, землі, де потомство побачило світ і тепер здатне саме міряти шлях зміцнілими крилами, дужими і тугими, що аж риплять об по¬вітря прохолодне осіннє, вдячність землі цій, по¬при кривди, що не один лелека зазнав від люди¬ни – тому гніздо черствість людська поруйнувала, в того дурнуватий мисливець із рушниці паляв просто так, для забави; забулися кривди, і загої¬лись давні рани, а лишилось тепло, невихолонуле і незгасле.
– А я думала, – сухо шелестіли Орисині вус¬та, – що в світі цьому задрипаному вже й краси не лишилося.
І вона мимовільно прихилилася до Денисового плеча, мов то справді був прихисток від життя, ко¬лючого та жорстокого.
Що з тобою коїться, чоловіче, – думав Денис, – стосунки з нею твої починалися із бридливості, тихої зневаги і погано прихованого презирства, та непомітно переросли вони в співчуття, що, зре¬штою, неосудне, згодом десь зародилося бажання допомогти, а врешті все воно заразом загадковим несповідимим чином, як в одну ніч із відразливої гусені прекрасний метелик, перетворилося, пере¬росло, переплавилося і перевтілилося в тендітне
на позірний погляд почуття, але таке нестримне і всеохоплююче; іншого такого, знав напевне, доля йому більше не судить.
Лелеки неквапом змахували злегка крилами, підлітали ледь-ледь над землею, а тоді плавно, наче у відеозйомці сповільненій, приземлялися знову з неповторним своїм буслиним шармом; ось двоє буслів кружляють одне навколо одного, ки¬ваючи головами час від часу, немов кланяючись; по тому, розкинувши крила, на мить завмирають і довго-предовго дивляться одне одному в вічі; чи знатиме хто, про що ця мова пташина мовчазна: про мандрівку в далекі краї перемовлялися чи про вірність лелечу довічну…
Отой мимовільний порух Орисин для Дениса був несподіваним зовсім, він здригнувся від того, напружився весь, аж гаряче стало чомусь у скро¬нях; лелечий танець хіба посилив осінній сум, не¬відь-чому нагадав про його одинокість, безкінечну, як вихолонуле осіннє небо над головою, і згадка чулась та болісно, мов шпичаком хто низнув у за¬давнену рану; він знав, що не стачить у нього сили вдавати з себе дерев’яного, він не міг не відізватися на той порух.
Вони, як в незапам’ятні роки безневинні діти ка¬чалися в пожухлій траві, що пахла вітром і старим вином, час спинився для них і завмер, як завмирає ріка, раптовою кригою схоплена; вони були одні у безкрайому білому світі, такому ж безкрайому і без¬конечному, як небо над ними – навіть звуки всі десь повтікали, лишився хіба приглушений клекіт леле¬чий.
Денис тепер знав напевне, де взяти вінчальне плаття для Орисі, він ще не питав і досі не думав навіть питати, чи вийде вона заміж за нього, все трапилось так негадано, як сніговий обвал у горах від єдиного пострілу необачного якогось мислив¬ця; колись «босоніжка» із траси, що за гонорар свій інколи мала хіба копняка від пройдохи-шофера, вона таки заслужила у долі істинно королівського весілля: він плаття з Парижа справжнісіньке за¬мовить знайомому далекобійнику, карету зі Льво¬ва доставлять лафетом, яким штрафні машини до¬возять, а замок… замок у них є, справжнісінький, півтисячолітній на околиці їхнього містечка; то нічого, що лиш груди каміння по контуру замку лишились та ще в’їзна вежа з поруйнованим вхо-дом: він вхід самотужки якось полагодити зможе, а решту панно мальованими на брезенті прикриє.
І настане той день, коли розкішна карета, що п’ятіркою коней баских запряжена, сивих у яблу¬ках коней, що землі під собою не чують, хіба іс¬крами крешуть із копит, під’їде до замку, і ось під фотоапаратів зблиски та клацання величаво схо¬дить вона. Світить сонце, грає оркестр, і молода піднімається в замок, шлейф розкішний вінчаль¬ного плаття юні пажі за нею несуть, і троянди під ноги весільній парі кидають гості, пурпурові тро¬янди встеляють шлях.
Душею своєю, у ранній молодості обпеченою, Денис відчував біль Орисиної душі – тож хай збудеться хоч одна її мрія, і не важить, при¬снилась вона чи в романтичній уяві ненароком спливла.
Полетіла б разом із лелеками, – напівпошеп¬ки чомусь Орися мовила. – Аби з цього жабурин¬ня…
І мене не забудь, – у тон упівголоса він відка¬зав.
Десь на острів, не знаний зовсім, – від лелек відірвати очі була не в силі.
Острів Конг Оскар? – навздогад буряків, аби екзотичним похизуватися.
Холодом віє.
Атол Беллінсгаузена.
Не вимовлю навіть.
Острів святого Лаврентія.
Ні.
Острів Святого Матвія.
Надто грішна для нього.
Ланцюг Ратак.
Досить, що тут ланцюгами в’яжуть. Де так себе підкував географією?
На пиво студенти грали. У міста, острови або ріки – хто програв, той за пивом біжить. А острови Адміралтейства часом не вподобаєш?
Забагато вже тих, що в погонах.
Острови Галапагоські, – рився панічно Денис у пам’яті, бо вичерпувався назв заковиристих дав¬ній запас.
«Яке дивовижне життя, – чудувалася вона подумки, гладячи чомусь сьогодні не голену Де¬нисову щоку; наче струм легенький долоню її поколював лоскітно. – Близькість із чоловіком, яку зненавиділа, гидилася навіть нею раніше, виявляється, зовсім інша буває, що ріднить ціл¬ковито чужих людей, і то так ріднить, що вже нероздільним стає те єдине ціле»…