А то що за світ… гала… галапагоський? – Де¬ниса галавливо за вухо куснула.
Уяви не маю, десь там загубився в Тихому оке¬ані… Навіть птахи з континенту нездатні туди до¬летіти.
Певне, то саме раз, подумалося Орисі з утіхою, якщо навіть птахам та земля недосяжна… Аби, го¬ловне, і сліду людського не вздріти.
А ще там жар-квітка цвіте, – щось найшло на Дениса і понесло, він не знав уже спину, не боявся ані сентиментальним стати, ані смішним. – Роз¬пускається вона в пізні осінні ночі, куди зрідка ще, мов дивина, заблукують останні грози. Віщою стане людина, яка ту квітку здобуде, знатиме мову рослин і птахів, гадів і звірів… Жаль, що цвіте лише мить, ледве блимнути встигнеш оком.
Щастя кожне доля така спіткає, – видихнула злегка Орися.
Неправда.
Правда.
Здебільшого.
Не зуроч.
Мовчу.
Вони зараз були тільки вдвох у цьому світі, де немає ані підступу, ані перевдягненої хитромудро у вірність зради, тут жлобство не зможе прикрити¬ся благодійності маскою; то був чистий, ретельно підметений світ, який нікому вони і нізащо не від¬дадуть та який на всі блага мирські вовік обміну не підлягатиме.
Ота постать у кунтуші, що вперше перед капо¬том його машини замерехтіла та на власного двій¬ника вельми скидалася, заявилась і вдруге:
– Чи ужинок є добрим?
Денис розгубився було, навіть більше, ніж пер¬шого разу, бо як питається за часи, що незмигно спливли відтоді, то не мав тут втішної відповіді. Не відкупився від жадібного сусіди Іван Мазепа, хоч вози натужно скрипіли від гетьманських да¬рунків, не прихистився полою польського кунту¬ша Павло Тетеря, фундуючи двір тамтешній, і не напружувався, щоб аж жили дзвеніли, сусіда-ту- рок у помочі Петру Дорошенку.
Ще було якось пробував Денисп окопатися в книгах, чи не траплялось часом за любовні утіхи віддяки,хабара своєрідного. М’яв і скуб, мов при¬блудну курку, імператрицю Катерину ІІ син ко¬зацького старшини Петро Завадовський, та мініст¬ром освіти став уже при царі Олександрові І.
А пригодами парубка з чернігівського села Леме¬ші, хутора Чемер, Олексія Розума переймався Денис, мов долею родича власного – у життєпис його пірнув, як у ставок, де в нескаламученій воді проглядається дно і кожен камінець на ньому вирізблюється чітко, хоча й місць там немало, в яких мули піднялися, і далі витягнутої руки годі щось видивитися.
У цьому вимірі простору дивовижно переломлю¬валося проміння, бо ж тільки дивом можна назва¬ти, як 22-річного пастуха сільського, мати якого збиралася милостиню просити, бачив небавом Де-
нис у мундирі генерал-фельдмаршала. Його покої суміжні з покоями імператриці, він, хіба злегка повіки приплющивши, з гірким усміхом дивить¬ся, як з його стола, у карти граючи, безцеремон¬но золото на очах крадуть ті, кого звуть вершками людності, – он князь Іван Одоєвський набиває сво¬го капелюха золотими монетами і тихенько влас¬ному лакею передає, що чекає в передній кімнаті; якби не правила пристойності, то смачно розрего¬тався б, як поряд із князем його обкрадає імените жіноцтво, гості його істинно дорогоцінні…
А коли випало вирватися в рідні краї, то рідна матір не впізнавала сина у цьому вельми багатому панкові з екіпажем неймовірно розкішним: мусив роздягатися та родимими цятками переконувати, що насправді він син.
Диво у цьому просторі чергувалося одне за од¬ним: як поїхала в Україну цариця, то козацька старшина переконала її відновити гетьманство, а наступного року – Київську митрополію, а ще на¬ступного – брат молодший Кирило став гетьма¬ном…
І тільки один раз Денис не був за мовчазного спо-стерігача в цьому просторі, він нервувався, йому криком кричати хотілося.
Як убили коханці Катерини ІІ її чоловіка, то по¬слала вона Михайла Воронцова до Олексія Розума- Розумовського дізнатися: а чи правда, що він був обвінчаний із покійною імператрицею Єлизаве¬тою?
Коли завітав із невідкладною місією гість, то підійшов Олексій до комода, взяв із нього шка- тулку з чорного дерева, сріблом та перламутром оздоблену. Він неспішно відкривав шкатулку під пильним поглядом Воронцова, що аж іскрився ці¬кавістю, так само неспішно вийняв згорток папе¬ру, рожевим атласом перев’язаний, і підійшов до каміна.
Не роби цього! – противилося і кричало все у грудях Дениса, коли розгортав Розумовський па¬пір із царським указом про визнання за ним титу¬ла Імператорського Височества.
У каміні вогонь палахкотів досі сумирно, а тут раптом, мов на вітрові дужому, загуділо полум’я, злі язики його вививатись сердито стали, ще й ши¬піння почулося – чи то трапилося поліно сире, чи з іншої якої притичини.
Спинися! – кричав Денис, похапцем подум- ки вираховуючи, скільки добра могло б зробити Його Імператорське Височество, які при бажанні відкривалися шанси та виднокраї. Могла б зали¬шитися непоруйнованою Запорозька Січ, не по¬требувалося б їй одинадцять разів не зі своєї охоти міняти таборище власне, мізкувати, як на Рейн перебратися за намітками молодшого Орлика чи на Аляску за задумом Агапія Гончаренка, погля¬ди не в одного із сильних світу цього повернулися б знову до угоди у Гадячі. І тодіВелике Князівство Руське спільно з Річчю Посполитою та Великим Князівством Литовським стали б неподоланною перепоною між вічно голодним розбійним Сходом і зарозумілим Заходом; він не здатен був тільки під¬рахувати, на скільки могил поменшало б та кладо¬вищ на європейській землі.
Розумовськй перечитував мовчки писане на па¬пері, а тоді повернувся до ікон і розмашисто пере¬хрестився.
– Ще можна уникнути лиха! – гукав Денис зне¬силено, тільки ні Розумовський, а ні Воронцов його чомусь не чули, хіба дужче хитнулося, а тоді затанцювало полум’я у каміні.
Поклавши хреста на себе, Олексій два кроки вперед ступив і кинув писане у камін – вогонь жовтим на хвильку став, бубухнув раптово, аж дим у кімнату пішов, а врешті загоготів зі злости¬вим вдоволенням.
…Дивно все-таки світ влаштований, – дума¬лося Денисові згодом: – дари, бакшиш, хабарі та презенти, чи як там ще звуть їх, зовсім безсилі для доброї справи, навіть похіть тілесна, навіть для користі шкірної найвище і найсвітліше, що людину різнить від тварі. Тож якщо той бак¬шиш тільки сходами зла проростає, то невже гомо сапієнс настільки тупий, що не здатен сам собі на поміч? Світ, у якому живемо, твердять в останні часи велемудрі учені, то всесвіт з оди¬надцятьма гіперпросторами, чорними дірами і проходами у мультивсесвіт. Може, тих, у кого вельми долоня свербить з голоду на лапувку, з цього схибленого світу на виховання відправити в правильний простір, якого біда ще не вразила, куди криводушшя не встигло вплестися? А якщо такі подорожі відлагодити досі не в силі, то чи не можна булоб за заявою власною, а не злісним уже рішенням суду мікрочіп спеціальний вмон-тувати, скажімо, у тім’я? Он одного автоінспек¬
тора, поголос містом пішов, пілюлі якісь майже вилікували, і вже зовсім здоровий був би, якби не втрапив випадком у психушку…
Дениса вели закованого, видзенькували лан¬цюги похоронним дзвоном, сотні очей жадібного до жаского видива люду, тутешнього і прибулого, вп’ялися в його понуру статуру. Вітер із дрібним, мов пропущеним через сито, дощем гнав мокрою і слизькою бруківкою останнє листя, що дивом вберегло в ці прикінцеві листопадові дні розмаїті відтінки жовтого, червоного та бурячкового кольо¬рів. Ця пізньо-осіння сирість час від часу рвала груди Дениса новим приступом глухого кашлю, загрожуючи гарячкою та супутніми з нею бідами, але те йому було уже байдуже. Бо жити лишалося тепер не дні, навіть не години, а лише кількасот кроків від замку Любарта, де досі ув’язненим був, до площі Ринок – там уже гудів попри нехитру по-году чималий натовп та хизувався кат перед при¬булим людом, нетерпляче походжаючи нашвидку¬руч змайстрованим дерев’яним ешафотом.
От тільки ніяк він не міг зрозуміти: хто, чому і навіщо його, Дениса Поліщука, сприймає за шляхтича Данила Братковського? Ну, який він шляхтич, він барига звичайнісінький, що своїми невеличкими магазинами заробляє дещицю – і то, якщо пощастить або якщо хмари перевіряючих та контролюючих, мов навала жуків колорадських, той зарібок не обгризуть. А може, все це довко¬ла йому лише сниться? Та ні ж, попри мжичку, він чітко бачить озлоблені лиця його недругів на узбіччі дороги, чує їхні втішені викрики та ухи¬ляється від каміння, що час від часу жбурляють у