Але й інший дійшов переказ. Як помирав Воль¬тер, то кричав несамовито, бо ввижалося щось йому неймовірно жаске – він бачив, напевне, хто по його душу прийшов.
Нема пророка в своїй вітчизні: чого ж воно так, що чужі пророки чутніші, слово їхнє ваговитіше; ще Спаситель помітив те, сам пережив і поколін¬ням наступним помічене передав. Чого воно так, що наших пророків циклони та бурі історії по да¬леких світах порозкидали, їхні могили, як і моги¬ли гетьманів славетних наших, часто-густо лиша¬ються невідомими, а імена, що честь будь-якому народу зробили б, або в тундрі, у вічній мерзлоті закопані, або чужинцем лукавим привласнені.
Денис із добрими завидками дивився на голу¬бів за вікном, що безтурботно собі туркотіли і не знали й не відали адміністрацій, податкових мілі¬цій та державних інспекцій цін, – вільних птахів під вільним небом, і думав про перипетії химерні людських шляхів. Досить було Братковському на допиті плечима подивовано здвигнути: «Не знаю я Палія Семена, там не був», – і не для нього би кат сокиру гострив – зовсім інші стежки йому просте¬лила б доля.
Диво дивнеє: тим, хто повію брудну до Богоро¬диці прирівняв, вдячні нащадки пам’ятники ґоно- рові поставили, а прах їх урочисто в Пантеон на¬ціональний внесли. Тим же, в кого жили і кості на тортурах тріщали, бо гідність людську до остан¬ку відстоювали і душею власною не торгували, не зреклися свого, тим забуття судилось на довгі віки. Чого воно так? Чого лише через три століття у крипті Хрестовоздвиженського храму кості Да¬нила Братковського, Галшки Гулевичівни, Олек-сандра Мозеллі та ще низки славетних добрі люди від неслави порятували, тільки недавно з пороху та битої цегли, сміття та щебінки дістали та на¬лежно пошанували?
І не проклинав Данило Братковський цей світ мстиво, зовсім інше казав:
Світе несвітній, один магніт з тебе,
Хто стане близько, потягне до себе…
Я не знаю, – думав Денис, – чи то просто химер¬ні думки, чи й справді душа Братковського втілі твоєму, немов в одежині черговій, чомусь опини¬лася… У тій зоні геопатогенній, в яку в’їхав ти на місці кладовища колишнього, певне, душа твоя на смертнім порозі при аварії захиталася та в якийсь інший простір випадком втрапила, в один із тих одинадцяти, про який лише в останні часи наука дізналася, в один із тих, де душі добрі оселюють¬ся, в місці квітучім, в місці спокою, як у молитві кажеться, бо ж від Сотворіння молитва з наукою не розходилася, розділити їх – то спокуса злого й лукавого… В тому просторі, ще не дослідженому, душа здатна, наче бджола з квітки на квітку, пере¬літати. Така душа не сприймає світу викривлено¬го, світу центом або копійкою міряного, вона про¬сто інше достоїнство має.
В один час Денис навіть колекціонувати хаба¬рів різновиди узявся. У Спарті, де начебто шану¬валася простота і скромність у побуті, недарма ж у переказі мовиться про спартанські звичаї, проте військове командування за золото легко куплялося ворогом, тираном острова Самос, а ще більшою мірою сатрапами Персії – через те й зги¬нула Спарта.
Через віки докотився вислів короля Македонії Філіппа ІІ: «Не існує таких високих фортечних стін, які не здолав би осел, нав’ючений золотом.»
Арістотель застерігав, що хабар державу веде як не до загибелі, то до виродження. У середні віки корупція – вже не поодинока здичавіла рослина, то розкішний і вельми барвистий луг. Підкуп робили рабами і табунами коней, жіночим тілом і діамантами, землею і чоловічими дітородними органами, бойовими слонами і палацами. І так Денис добрався аж до своїх часів, де платити на¬лежить за чергу в дитячий садочок і школу, оцінку у вузі й робоче місце, за родильний будинок і місце на кладовищі, платити від народження і аж доти, коли настане пора віддячити за послуги патолого-анатома, без якого тепер не відбудеться погребін- ня…
І що ж це дало? Не відкупився Іван Мазепа на¬віть валками хабарів, що натужно скрипіли, на північ прямуючи, не перевиховала нікого з судді лукавого здерта шкіра, якою стільця суддівського для науки іншим удекорували. За суворих китай¬ських порядків теперішніх по розстрілові чино- драла-хабарника сім’ї навіть рахунок пришлють за потрачену кулю – десять юаней. Якщо ж тра¬питься збій, то родина листа заспокійливого невід¬кладно одержить: «На жаль, страта вашого родича відкладена з причини відсутності патронів. Винні в халатності покарані, прийміть вибачення». І Де¬нис таки вірив, що патронів могло забракнути, бо за останні три десятиліття якраз мільйон чинов¬ників, каже статистика, там розстріляли.
То як же жити тепер, – не раз мізкував Денис, – якщо за віки і віки цієї біди зняти з себе не вда¬лося, немов проказою вражене, зішкрябати тіло зогниле, то що вдіяти може він один, комаха мі¬зерна у велелюдному людському потоці? Ніде не дінешся, числа кожного першого будеш носити «капусту» Баксові, мило йому всміхатимешся, не¬навидячи себе, безхребетність власну, інакше не прожити на світі. І не виправити той світ, якщо не вдалося цього за тисячоліття зробити. Ще не з такою потугою, не з такими можливостями марно силувалися.
Дивне таке створіння – людина. За якісь залі¬зяки, срібло чи злато там, щастя гадає купити, та заняття те вдячне так само, якби марево хто спро¬бував наздогнати…
Зрештою, у Дениса є ще один вихід. Якщо біду не здатен здолати, то просто не братиме участі він у цьому паскудстві, він, наче Пілат, умиє руки. Подайте рушник Пілата…
І це, певне, найбільше, на що він здатен у цьому світі.
Майор, уже літами підтоптаний, із залисинами поважними, що збиралися тріумфально повноцін¬ною лисиною стати небавом, пунктуально до Олега заходив кожну годину і задавав те саме питання. У відповідь Олег звично крутив головою, мов була вона на пружині, до того ж не вельми заведена. Через добу його, зневірившись, у загальну камеру перевели.
Олег почалапав до нар, які йому вказали, і вліг¬ся, немов побитий; у голові, у тілі всьому, в кожній частинці його все ще двигтіла музика з незабутнім приспівом, і те двигтіння, несусвітнє бряжчання, громи та виляски рвали, як видавалося, кожну клітину тіла, шматували її, розривали ізсередини.
За що, братан, та чи надовго? – з кутка пере¬питав камерний старожил.
Нізащо, але трійку років обіцяли…
Не кажи так, братан. За нізащо п’ятірку да¬ють, а на три ще постаратися треба.
Олег не мав сили не тільки про щось балакати, застрягало в горлянці слово окреме, тож він повер-нувся лицем до стіни і вдав, що заснув.
Новачок, он, бач, розпластався ганчіркою, – почув, мов крізь сон. – Хай звикає, бо тут контора ще та…
Вертухай ходить звіром, а про старших і мови нема. Хоч би майор оцей, гнида рідкісна… Кішка тут кошенят привела, то, казали, власноруч він живцем їх у кочегарці палив.
Вилежуватися Олегу не випало, бо через годину знову покликали.
Ти чим, падла, займався? – позірну корект¬ність майора на перших допитах невидима хвиля враз цілковито злизала.
Я для людей клопотався. А ви?
Доволі наловчено майор із помічником надягли йому «браслета» і прикували до батареї; майор тільки сопів та підшморгував носом. «Нежить хронічна, чи що», – чомусь набігла думка в Олега, наче йому саме зараз цим перейматися.
Ти куди, підер, писок встромив? – майор го¬ворив чомусь надто голосно, наче окрім нього та помічника ще хтось мав бути у кабінеті. Боковим зором Олег помітив на столі диктофона. – Ти, пад¬ла, підняв свою руку погану на шефа, єдиного, на кому тут світ тримається. Що на дискові чи флеш- ці? Де вони?
«Цікаво, диктофон лише по службі чи копія за¬пису ще й Баксові має належати?» – промайнуло в Олега.
Він не міг, звісно, знати, що перед допитом цим майора викликав Баксютенко.
Ну? – не піднімаючи голови, блимнув невдо- волено. – Щось витряс у арештанта?
Порожньо, – обачно, аби не видати роздрату¬вання, м’явся майор. Розумник який, подумав, іди сам спробуй, хрін надутий. – Я на совість ста¬рався, вужем викручувавсь…
А ти вкрути йому так, щоб три місяці заїкав¬ся, – Баксютенко встав і пройшовся вздовж столу, з ноги на ногу перекидаючись осіннім, при добро¬му харчі качуром. – Тут петрушка одна прихова¬на – інформація тільки для тебе. Висякався я на