Мисливці за маревом – Іван Корсак

нього – один камінь таки влучив у плече, і аж зуби стиснути довелося, аби на радість цих недругів не виказати вельми скулкого болю.

Тоді що ж це насправді? Невже трапилось те, що називали колись реінкарнацією, і стражденна душа Братковського волею випадку саме йому, ні¬чим не примітному, цього разу дісталася?

Між тим, усе менше лишалося кроків до площі Ринок, натовп гудів усе натужніше; з-поміж по¬глядів люду, що на узбіччі, роздратованих, гнів¬них та обурених, вряди-годи зустрічав і співчутли¬ві погляди, з невимовним жалем, але їх було куди менше. «І оце задля них, що ненавидять мене та гучно вітають ката, я маю головою зараз наклас¬ти? – гірчила раптово набігла думка. – То ж викін¬чене глупство!»

Але так само інша, цілком протилежна напли¬вала думка. Ті, задля кого він уже терпів муки на дибі, коли жили та кості в його немолодому тілі хрустіли, задля кого він іде під сокиру – не тут, їх неспівмірно більше за прийшлих сюди горлопанів, щоб кривавим втішитись видивом та на власні очі пересвідчитись у його кончині.

Він був переконаний, що те, об чім благав Івана Мазепу, заради чого його кунтуш шляхтича опи¬нився серед селянських свиток у Палія Семена, те неминуче станеться. І ще не факт, що саме його смерть має прискорити згадане настання вищої Справедливості, коли гідність люду, серед якого судилося вік прожити, пошанована буде.

Марна смерть, ніким не оцінена, відрубані руки, ноги та голова, ще й решту тіла кат пошматує…

Не марна смерть, бо ту справедливість на пан¬ському блюдці тутешньому люду не піднесе ані зайда зі сходу, ні з заходу, гідність рідко якому на¬родові давалась без крові…

Чи може все-таки марно в могильну безвість іде, якщо співчутливих так мало з-поміж прийшлого люду, натомість свист ганьби голосистий далеко чутно, а ненависники плече у плече стоять і плю¬ють услід?

А загалом, що відбувається в цьому просторі багатовимірному, в цьому дивовижному не вивче¬ному зовсім світі, де віки тасуються, мов карти у довгих пальцях вправного картяра, де події, як світло в надколотому скельці, переломлюються і змішуються, багатоколірну картину творячи? І вчинки – чи то нехіть покаятися за участь у по¬встанні Палія, чи небажання сьогодні платити державному здирнику – то утвердження свободи душі, права не продавати ту душу чи дурість ба¬нальна, амбітна примха і нерозумні понти?

Хіба досі не зрозумів, чоловіче добрий, що те зло предковічне, мов первородний гріх. Бо ж у Єгипті ще древньому, як фараони собі піраміди зводили, хитрі придворні тихцем будівельників підкупо¬вували і в тих пірамідах потаємні кімнатки собі лаштували, – а раптом на тому світі дістануться швидше за свого правителя до бога смерті Анубі- са та ласки зазнають більшої? Неістотно також: продаєш власну душу чи купляєш чужу, гріх-бо рівновеликий. Юда Христа продавав за срібняків три десятки – срібла в тих шекелях, як рахував ти на жарт, за ціною сьогоднішньою хіба на доларів

триста. То не Спасителю, то людство таку саме собі склало ціну…

Ось і площа, до ешафоту десяток кроків, п’ять, три, один. Чи він має з чимось звернутися до при¬булих, чи не вартує навіть? Але ж ті, чиє серце так схоже б’ється з серцем його, не почують зараз, хіба, може, колись, як збіжать роки або навіть сто¬ліття.

Кат неспішно здіймає сокиру, зблиснуло свіжо- заточене лезо, подув вітру відхилив край капюшо¬на катового, і Денис іще встиг побачити його об¬личчя, на диво знайоме, на Баксютенкове схоже чимось, а тоді на мить блискавиця сяйнула, не¬ймовірно яскрава, сліпуча.

Денис здригнувся, мов на морозі, і відклав руко¬пис перекладу Братковського вбік. Він неспішно підійшов до вікна і відчинив його навстіж – ніякої мжички за вікном нема, утверджувався в силі сві¬танок, і мов під нечутну мелодію, в повітрі плав¬но пливло бабине літо… «Та що ж це було? Дивний сон? Але чому так болить плече, якраз у тому міс¬ці, куди вцілила каменюка?»

Та ще залишилося кілька сторінок перекладу цього листа-заповіту лісовим побратимам, і він має таки сьогодні його дочитати.

Лунко вицюкували сокири, вилітала з-під леза біла тріска, що пахла і досі, видавалося, невистиг- лою живицею, лунав час від часу перегук голосів чоловічих – на острові серед непрохідних боліт, де повновладною господинею почувалася хіба тлуста качва, виростала Лісова Січ, спадкоємиця Січі За¬порозької. Визвольний клич Семена Палія, долаю¬чи немислимі версти, котився і перекочувався по¬лями, лісами і перелісками, і докотився сюди, аж у поліські пущі – ще та воля потребуватиме поту і крові, тож у глибинці Полісся вельми в нагоді кріпка фортеця стане.

Денис дочитував переклад листа Братков- ського, ті рядки, певне, свіжу силу вливали у земляків Данила, хоча в поезії самого не за¬вжди надії відсвічували кольорами вельми ро¬жевими, душа його десь і за виднокраєм уму-

дрялася бачити, як напливають чорні й лихі, загрозливі хмари.

Що це, о Боже! Гей, що воно, прецінь,

Дивні на світі вчиняються речі:

Королі, вчені, гетьмани ті смілі,

Славні, достатні і рицарі вмілі,

Чин коронацій, і сеймики, й сейми – Все пробігає, як звір у поземі.

А наостатку, що має світ, згине,

Землю запалить, в трубу небо звине.

Крізь розчинене навстіж вікно чутно було, як на сусідськім дахові залопотіли спросоння крилами голуби, і перший горобець, ледве прокинувшись, цвірінькнув у сивий досвіток із ледь помітним по¬дивом та вдоволенням. Ні, подумав Денис, ті чорні передчуття Братковський у час народного здви- гу не випускав на волю, він зачинив їх у власній душі, як у найміцнішій клітці, натомість верх брала особиста відповідальність: самому собі не злукавити…

Світ ганить добрих, світ злих похваляє.

«Чому так чинить?» – так кожен гадає.

Світ нестатечний, вчиня з нами чудо,

Ми – світ, брательку, це й чинимо любо.

Таке ми робим, а світ винуватим,

Особа винна, кленем образ, брате!

А ще подумалося Денисові, що цей поет, козак і шляхтич на добрих півстоліття йшов попереду з тими ідеями, які знаменитими на віки зроблять Дідро чи Вольтера, був безперечним їхнім предте¬чею: хіба ж бо в одній строфі зустрічав він моти¬ви, що «все у природі в вічному русі, все, що існує, колись виникло і колись має зникнути», як напи¬ше згодом Дідро, і так само «просвітити людей… цивілізувати дику країну» з мрії вольтерівського короля дона Педро… Задля забавки власної Денис порахував, скільки поезій у Братковського під од¬наковою назвою «Світ» – і знайшов у книзі їх аж дев’ятнадцять. Звісно, думалося йому, то не причу- ди випадку, не авторська лінь пошукати у заголо¬вок щось зманливе, чудне та інтригуюче, в цьому свій смисл, в цьому потуга вглибитися у сутність, істинно по частинах розкласти, аби пізнати таке різнобарвне, поліфонічне, таке неймовірно склад¬не та дивне поняття – Світ. А ще можна додати низку поезій із близькою назвою: «Як судить світ», «Відміна світу», «Що є світ», «Світ – фарба», «Що вміє світ».

Денис був певен, що сліди від ступнів Братков- ського залишились на ріллі історичній на багато десятиліть раніше, от тільки міць у хребті, у ха¬рактері у них різна. Чи ж бо не відав Дідро, що як купляла бібліотеку в нього цариця Катери¬на ІІ, у власній же книгозбірні бібліотекарем його призначала та на багато років платила вперед, то насправді душу його на хабар міняла? Чи ж бо ін¬ший уже геній, Вольтер, був дитиною зовсім наїв¬ною? Тож та сама цариця книги Вольтера накла¬дами неабиякими раптом почала видавати, хабар ненав’язливий отакий даруючи, запобігливо п’єси в театрах ставила, не стихали друкарські верста¬ти, випускаючи твори його від маленьких бро¬шур до товстенних томів. Натомість Вольтер цю всеєвропейську блудницю бучно іменувати узяв¬ся «благодійницею роду людського», «пресвятою владичицею сніговою», а ще то ангел, перед яким людству належить лиш благоговійно мовчати, бо «вище вона всіх святих, рівна вона Богородиці»-…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: