той компромат, що на диску чи флешці у них, його інтернетом передати нескладно. І так само від ньо¬го відкупитися, як два пальці обпісяти. Там дещо інше, ця курва винести препарат один хоче: то шкідницька вельми хріновина, через нього он Пет¬риченко в психушці сидить. Що хоч з арештантом роби, а вибий негайно, де те взяли паскудство. Бо навіть як переловимо утікачку, а напрямок її вже відомий, то надалі не убезпечимося однаково.
Баксютенку не хотілося розбалакуватися, але він зримо бачив і розумів загрозу цього препарату. Якщо викличе він щось схоже на імунітет до ла- пувки, то надалі вже клерк не поспішить посвідку нещасну людині видати, він радше дулі горобцям за вікном сукатиме чи бомки в інтернеті глибоко¬думно збиватиме, зробивши для відвідувача закло¬потаний вигляд. Фармацевтична фірма не купить лікаря, аби той радив хворому тільки в цій фірмі укол чи таблетку брати, з директором школи не до¬балакаєшся про бездоганний атестат для твого ле- дацюги-випускника, від даішника п’ятдесяткою не відчепишся, вдесятеро чи в двадцять разів дове¬деться штрафу більше платити. А тим, хто у кріслі владному, теж непереливки: дзуськи тоді прокуро¬рові потелефонуєш на невгодного шминдрика від¬крити провадження або судді, навпаки, закрити… І навіть як ширше брати, то тільки одна шалама- ша-каша: за медаллю чи орденом у загальній черзі стій, хтозна-чим доведи, що ти вартий по службі підвищення, мало того, в міжнародних ділах теж нескладуха. Не підкупиш тоді чужого міністра, канцлера чи прем’єра, гавкне розвідка вся, бо на лапувці здебільш фундована, матч футбольний – і то правильно не зіграєш; так старанно вибудува- не світобуття і світобачення, зручне і звикле, рап¬том рушитися і завалюватися почне, ще трішки, ввижалося, і від кріпких в уяві мурів хіба стовпи диму та клуби пороху, що забиває подих, високо у повітря злетять…
Майор однаково і на Баксютенка зараз злився, і на цього придурка, що допит витримати наївно гадає.
Я додам тобі, суко, охоти балакати, – майор, як упевнений нападник у футболі при кутово¬му, ступив два кроки розбігу і щомоці поцілив ногою в живіт Олега: того підкинуло, але, при¬кутого, не завалило на бік; на хвилю він упав у беспам’ятство, тож помічник на обличчя бухнув води піввідра.
Ти навіть не здогадуєшся, що тебе тут чекає, – майор присів на стілець поряд із Олегом. – Зараз всуну тобі кип’ятильник у задній прохід і ввімкну у розетку.
В одного такого затятого там кип’ятильник чомусь вибухнув, – засміявся вдоволено помічник, якому не хотілось без діла лишатися.
Дурний ти, як ступа, – сплюнув спересердя майор. – Один диск ось-ось відберуть у тої сучки, що драпати думала через Зарічненські урочища. Другий, знаємо напевне, у тебе. Перетрясемо до макової зернини, та знайдемо.
Олег уже прийшов до тями. Але подих забило, і він судомно, мимоволі підгикуючи, заковтував жадібно, ковток за ковтком, повітря.
А ще, як буде замало тобі кип’ятильника, то один кінець дрота причеплю до руки, до мошонки другий, обіллю всього водою та ввімкну струм, – вів далі майор; він уже не гарячкував, як на почат¬ках, говорив неспішно тепер, мов розмірковував уголос. – Ну, ще можна апендикс без наркозу ви¬різати – ніхто не доведе, що така операція не була потрібна… Скажеш, де диск, чи йдемо за означе-ним маршрутом? Що ще пронести ця свистілка розтрахана хоче?
Ну що ж, панове, несподівана думка сяйнула Олегові, і йому від того навіть дихалось легше, чи не зіграти нам у рулетку – то не російська, звісно, але теж пікантна.
Баш на баш, – видихнув врешті, спиняючись і по кожному слові заковтуючи повітря. – Я віддаю диска, але мені сперш один телефонний дзвінок…
Майор із помічником з подивом перезирнулися, а тоді рука майора повільно в кишеню полізла по телефона:
Тільки без вибриків…
Пальцями, що чомусь тряслися, Олег набирав номер Дениса і обома руками, немов сокиру, підніс телефона до вуха.
Орисю перехоплюють на Зарічненському…
Більше він не встиг, майор рвучко ударив в об¬личчя, телефон із брязкотом відлетів у куток, і той брязкіт був останнім звуком перед насталою без- просвітньою і глухою ніччю.
Телефон у кишені застрекотав наполоханою со¬рокою, Денис, попри незнайомий номер, гадав, що то все ж Олег: Денис майже завжди незвіданим чином вгадував абонента, навіть не зиркнувши на мерехтливі цифри; і вже напевне знав, відчував безпомильно, із заплющеними очима впізнавав Орисин дзвінок.
– Орисю перехоплюють на Зарічненському! – хрипко, як зі старого репродуктора, що валявся у порохові на горищі, крикнув із трубки голос Оле¬га, а тоді щось затріщало й зовсім затихло.
Денис круто, аж обурені шини вереснули, роз¬вернувся й погнав на Зарічненські урочища, він ще сповна не відав, що з Олегом скоїлося, але на¬певне вже знав, що десь там, у тих урочищах, під кущем причаїлося лихо, підступне й безжальне, вполювати готове у кожну мить Орисину долю.
Ледве вихопившись за міську межу, машина ревнула мезозойською рептилією, голодною і роз¬дратованою, – ніколи досі не дозволяв собі Денис тиснути акселератора до підлоги, бо ж то одна¬ково, що жива істота, хіба з ребрами залізними та пластиковими і з кров’ю високооктановою. Ще він подумав, як химерно схибили світ: вікопомне Христа «Возлюби» шахрайськи змінили на бру¬тальне «Плати!». Хто ж посміє противитись цьо¬му, до іншого вибору вдасться, то спробує сповна він міць звірини, отої, про яку написано: має вона десять рогів та сім голів, і подібна до рисі вона, а ноги її ведмежі, а паща, як у лева. Невже це три-
ватиме, доки засурмить сьомий ангел, і лише по сьомій сурмі вавилонські стіни впадуть?
Кілометрів за двадцять, болідом майнувши тра¬сою, він вихопився з лісу на зарічненські поля: ви¬хопився – і через кілька хвилин щомоці, мов перед невидимою перепоною, натиснув гальма.
Уже післяжнивним, недавно поораним полем бігла Орися, вона так стрімко неслася ріллею, що й землі, видавалось, не торкалася, і тільки жовтий шарф розвівався за вітром. А метрах у трьохстах за дівчиною мчав чорний позашляховик, підгирцую- чи і хилитаючись на борознах та впадинах, просто з машини, на підніжці одною ногою стоячи, в бік Орисі раз по разу стріляв якийсь молодик. Чорно¬го джипа хилитало немилосердно, і рушниця в ру¬ках його гуляла, тож кулі спурхували далеченько від утікачки.
Круто повернувши машину на поле, Денис ки¬нувся навперейми, і знову виголоднілим звіром заревів двигун. Він дотягнувся до своєї рушниці, яку при такому житті тепер завше возив із собою, і з лівої руки, хоч доволі незручно, кілька разів пальнув про колесах нападника. А віддаль тим ча¬сом між чорним джипом і утікачкою то більшала, то коротшала, молодик пірнув у салон було, певне, перезаряджаючи, і знову з підніжки цілився; вже метрів у двадцяти Денис був від Орисі, як раптом вона по черговому пострілові мов перечепилася че¬рез яку перепону, змахнула рукою, наче людина, що рівновагу втрачає, і впала в ріллю.
Денис із рушницею в руках, вихопившись із ма¬шини та стріляючи на ходу по передкові чорного джипа, добіг і впав біля Орисі. Джип, між тим, певне поцілений, чмихнув якось зневажливо, схлипнув було й заглох.
Орися лежала на спині й незмигно дивилась у високе, незмірної голубизни передосіннє небо, де з ледь чутним посвистом крил пролітав невеликий качиний ключ; Денис потримав пальці на сонній артерії: ниточка пульсу ще кілька разів тихо озва¬лася й тихо так само згасла.
– «Беркута» сюди! – донісся від джипа роздрато¬ваний голос, що кричав у телефонну трубку. – Тут банда!
Денис зняв піджака і накрив Орисю: ти ж боя¬лася холоду, згадував, така вже мерзлячка, ти ж боялась всього на цім світі, напускною бравадою зрідка від того страху боронячись; графине моя ти уявна, з кривди людської вигадана, босоніжко з великого шляху, яку підкидали ногами й цьку¬вали усі, кому лиш не лінь; дзуськи тепер хто по¬сміє з тебе познущатися. Ми останнього разу все загадували, як майнемо на Фіджі чи оті острови Галапагоські, омріяні та не знані навіть, в якому шукати їх боці…