Він тримав Орисину руку своєю лівою, а в пра¬вій руці була рушниця, вперта прикладом у плече; він недавно її купив, хотів стати звичайним мис¬ливцем, а не оцим. Денис відчував, як тихо втікає тепло з Орисиних пальців: їх він тепер ніколи не випустить і не віддасть нікому. Бо ще треба разом майнути на ті далекі острови – Денис навіть знай¬шов їх у «Вікіпедії», архіпелаг, що загубився ген¬ген в океані Тихому, з вулканічними невелички¬ми острівцями та намитою територією. Там тепло, напевне, і він відігріє тоді ці руки тендітні, що на очах вихолоджуються. Ще взявся він пальці Ори- сині тулити до своєї щоки, спинити силячись холод безжальний, наче колись Варяг отой біля складу, в намерзле небо нічне безпомічно виючи, так хотів і не знав, як відігріти хоч трішки незрушну вже Бету. Яка печаль, – промайнула Денисові дум¬ка, – що так багато непідвладно людині, бо всього лиш людина вона…
Денис байдуже дивився, як спинились позаду джипа два автозаки і вистрибували з них чорні фігури у чорних масках, як вервечкою, пригина¬ючись, побігли вони в різні боки, оточуючи його; поспішати йому тепер нікуди, він дочекався від них першого пострілу і відразу ж навмання їм від¬повів.
Не було в нього жаху, якого недавно ще міг би очікувати, хіба жаль трішки набіг, що всміхну¬лось йому те непідробне й незвідане досі, яке ви¬глядав усе життя та розминутись остерігався. І ось прийшло нарешті воно, те єдине, що з прісного сірого світу творить отой барвистий, дзвінкий і ра¬дісний світ; те єдине, що з дикого звіра ікластого робить людину і тим же різнить її від ікластого. Прийшло в мить останню, особливо якось щемли¬во всміхнулося, зовсім так, як тоді, в час буслино¬го танцю, всміхалась Орися, коли травинкою він лоскотав її вуста жартома.
Все частіше почали стрекотати автоматні черги, і він не мовчав, аж доки не зблиснув зловісний со¬нячний зайчик: щось знайоме було в тому зблиско¬
ві, схожому на полиск дбайливо вигостреного леза сокири катівської, що рвучко злетіла над головою з таким самим знайомим обличчям. Та раптом по тому сяйнуло все навкруги, сім сонць водночас на небі зійшло, і не було більше темряви, зла та облу¬ди, світ обновився, чистим ставав і нелукавим…
За руки тримаючись із Орисею, бігли вони, ве¬село сміючись, берегом острова Галапагоського, добродушне сонце яскраво світило, голосно плюс- каючись, високо з води вистрибували грайливі дельфіни, вітаючи їх, і тепла хвиля зеленкувата безмежного океану покірно лягала та лащилась біля ніг.
ПІСЛЯСЛОВО
ЧИ МОЖНА ОСЯГНУТИ СУПЕРЕЧЛИВИЙ,
НЕРОЗУМНО ВЛАШТОВАНИЙ СВІТ?
…Історичний шлях національної спільноти ве¬ликою мірою визначається вибором героїв. Вважаю за промовистий той факт, що у нас діячам типу Івана Мазепи віддають перевагу перед такими, як Данило Братковський, – останні з їхньою мораль¬ною цілісністю та безкомпромісністю, на жаль, лишаються мало відомими, якщо не приреченими на забуття. Це не просто глибоко несправедливо, а й небезпечно для майбутнього нашого суспіль¬ства. Необхідно подбати про вшанування світлої пам’яті Данила Братковського та всіляку попу¬ляризацію його життя й творчості.
Олена Компан, доктор історичних наук, дослідниця життя і творчості Данила Братковського
Своєрідним популяризатором життя і творчості Данила Братковського став відомий український письменник Іван Корсак. Він знаний нам цілою низкою таких художньо-історичних романів, як «Гетьманич Орлик» (2006), «Тиха правда Модес¬та Левицького» (2009), «Таємниця святого Арсе- нія» (2008), «Капелан Армії УНР» (2009), «Ота¬ман Чайка» (2010), «Діти Яфета» (2010), «Корона Юрія» (2011), «Завойовник Європи» (2011), «Не- миричів Ключ» (2012) тощо. У них він мистецьки відтворив мало відомі загалу події української іс¬торії. Читач їх ковтає відразу, без отих «прочитаю пізніше», «погортаю потім», «колись перегляну».
У новій книзі автор дещо зраджує традиції свого романописання: у творі поряд із тривіковою історі¬єю, з її історичними дійовими особами ми стикає¬мося із сучасною Україною, з великими справами маленьких людей маленького містечка. Відразу скажу: чергова книга письменника має захоплю¬ючий, динамічний сюжет. У ній на тлі історичних подій розгортається сучасний детектив. Роман легко читається, читається на одному подиху, бо його мова насичена оригінальними порівняннями, авторськими метафорами, епітетами, пересипана народними приказками і прислів’ями. Запропоно¬вані дві сюжетні лінії доповнюють одна одну, зму¬шують задуматися над вічним: «У чому сенс люд¬ського буття, чим ми є у цьому світі?»
У романі фігурує велика когорта персонажів. Автор вводить на сторінки книги, окрім сучасни¬ків, багато історичних постатей – тих, хто був на верхніх щаблях тогочасного світського політику- му – українських гетьманів Івана Мазепу, Івана Виговського, наказного гетьмана Самуся, росій¬ського царя Петра І, королів Швеції Карла XII і Речі Посполитої Сигизмунда ІІІ Вази, багатьох церковних і релігійних діячів – Іпатія Потія, Йо- сафата Кунцевича. Але найбільш цікавими для нас є ті персонажі, яких першорядними в історії назвати важко. Таким насамперед виступає Дани¬ло Братковський, ім’я якого несправедливо довгий час перебувало у забутті. Майже два століття про нього ніхто не згадував. Із забуття нам його повер- нули Михайло Драгоманов та Володимир Антоно¬вич. Останній у 1865 році опублікував у журналі «Киевлянин» (№№ 91,92) велику статтю «Даниил Братковский (1697-1702)». Але в радянські часи про нього знову «забувають» – більшовикам потрібні були інші герої. І лише в часи горбачовської пере¬будови ім’я великого українця повернув відомий літературознавець Валерій Шевчук: у статті «Діа¬мант у попелі» привернув увагу українства до ге¬роїзму та творчості луцького шляхтича. Зі здобут-тям незалежності, на початку бурхливих 1990- х, одну з вулиць його рідного Луцька перейменували на його честь. Але сталося найважливіше – у 2004 році завдяки старанням голови Луцького Хресто- воздвиженського братства Андрія Первозваного Андрія Бондарчука вийшло фототипічне видання головної книги Д. Братковського – «Світ, по части¬нах розглянутий» разом із поміщеними у ній дже¬релами та науковими студіями.
Іван Корсак досить своєрідно вводить до свого роману постать Данила Братковського – одного із найяскравіших діячів доби пізнього Відроджен¬ня. Будівельники, ремонтуючи старий склад під¬приємця Дениса Поліщука, знаходять «жбан, вос¬ком ретельно залитий, з чого неабияку всі мали потіху». Проте, знявши віск, не побачили там ні срібла-злата, ні пригорщів діамантів. Натомість вийняли чималий жмут паперу, зжовтілого і цві¬лого по краях. То був лист поета і братчика Хрес- товоздвиженського братства Данила Братковсько- го до свого приятеля. Лист, написаний польською мовою, доручили перекласти місцевому історику.
Перекладені сторінки підприємець Денис Григо¬рович читає з великою цікавістю: «вчитуючись у рядки, поринаючи в текст, Денис забувався ціл¬ком, блякла і згодом згасала сьогоднішня суєта, мнимі і дійсні загрози; він переносився в три сто¬ліття назад, над ним світило тамтешнє сонце, чу¬лася тодішня говірка, а перипетії життєві склада¬лися не менш приперченими, аніж сьогодні…»
То ж хто такий Данило Братковський? Про його діяльність збереглися доволі скупі відомості. Оле¬на Компан, доктор історичних наук, дослідниця життя і творчості поета, справедливо відзначила: «щоб всеосяжно оцінити подвиг Братковського, потрібно знати, як мало людей його походження залишалося в той час із народом і захищало його інтереси…»
Данило Братковський – родовитий український шляхтич, мав високий соціальний статус. Він перебував у чині брацлавського підстолія, яким 1669 р. його удостоїв король Михайло I Корибут Вишневецький, у земському званні венденського підчашого з 1668 р., мав заслуги в дипломатичній царині, зокрема брав активну участь у підготовці Андрусівської угоди. У 1667-1669 рр. перебував у Москві на посаді секретаря посольства короля Яна II Казимира.