Мисливці за маревом – Іван Корсак

Дениса, несподівано для нього, зачепило писа¬не, хоч ніколи досі не мав сверблячки чи нахилу до історії: нутра її, гадав, не знає ніхто, натомість цю вертихвістку тлумачить кожен, як заманеться. Заледве влада змінилася, як біжать, аж спотика¬ються, підручники передруковувати; навіть коли придурок черговий зміниться у міністерському кріслі, і то вже гримлять друкарські верстати. А зачепило найбільше його те, що йшлося в листі про поліські містечка і села, в яких самому Денисові бувати доводилося. Ще до цього набігала думка йому не раз, що історія давніх волинських та роз¬логих поліських країв для поважних академіків і професури все ще лишалася пасербицею, мов би то далекі якісь острови Океанії, а люд із цих країв за¬ледве міг проступати на тлі загальноукраїнських подій, – потішити читача могли професори хіба зрідка дотепом, що в не такі вже давні часи нази¬вали себе тут селяни не українцями чи поляками, росіянами чи білорусами, а тутешніми… Попри іронію академіків бородатих, у цьому Денисові ба¬чився особливий смисл.

У різні часи край топтала нога німця і австрія- ка, француза і поляка, ще пам’ятають поля, де по¬стоєм стояли шведські війська, а з іншого боку – ходив тут чобіт росіянина і удмурта, мордвина і якута; ой, і довгий же перелік отих непрошених. Колись був Денис просто вражений фотографією полів побіля села Затурці, села славної Галшки Гулевичівни, фундаторки у прийдешньому Киє- во-Могилянської академії. Фото зробили у Пер¬шу світову, і бачився на ньому справжнісінький марсіанський пейзаж, настільки все снарядами та окопами перерите. В ту війну фронт, на біду, на Затурцях якраз на півроку спіткнувся, і ось три імперії, Німецька, Австро-Угорська й Російська, півроку молотять одне село, ще й в усі три столиці депеші нагальні шлють: додайте резервів, додайте снарядів…

Зайди непрошені зі сходу і заходу човгали тут підошвами, та землі за підошвами тими, як погна¬ли їх врешті, не понесли; до того жили тут люди вкраїнства, і житимуть вічно по тому, бо тутешні вони.

Вперше в листі Братковського зустрівся вислів йому «лісові козаки». Як шкода, подумалося, що промайнуло слівце і зникло, і нікому дослідити, як же під пущі покровом боронився урешті люд, коли в чистому полі забракло сил.

Денис зараз сам собі дивувався. В тій скруті, в якій опинився, радше було б вечорами за підра¬хунки засісти, спокійненько, коли ніхто за рукав не смикає, не деренчать телефони; натомість він брався за сторінки, що встиг перекласти історик.

А може, гадав, то так має бути: від шарпанини цілоденної, від стресових ситуацій, густо заміша¬них у теперішньому його житті, людина відійти повинна, душа відмерзнути – організм таким ри¬пом сам себе силиться якось рятувати.

Дивувала його також схожість обставин, в які він втрапляв, і які судилося пережити в ті дале¬кі роки Данилу Братковському; можливо, не так обставин, попри неспівмірність часів, як варіан¬тів вибору, що поставали перед людиною. Інколи, вчитуючись у рядки, поринаючи в текст, Денис забувався цілком, блякла і згодом згасала сьогод¬нішня суєта, мнимі й дійсні загрози; він перено¬сився на три століття назад, над ним світило там¬тешнє сонце, чулася тодішня говірка, а перипетії життєві складалися не менш приперченими, аніж сьогодні…

І він уже не дивувався цьому, бо ж не змінилася людина ні за століття, ані за тисячоліття. Хіба, мізкував Денис, уже перестали за хабар продава¬ти душі, як узвичаїли те тепер, чи гріха убояли¬ся тим займатися генделем: хіба, йому думало¬ся, досконаліші вибори по віках, відколи в сенат, підкупивши оберемок сенаторів, Калігула вводив коня, хіба нинішні вибори чим відрізняються – та ж нічим, отака собі карикатура, доволі зла, ще й олівцем невправним мальована; ай-к’ю того коня, напевне, був вищим за показник нинішніх обран¬ців – Денис негайно гасив телевізора, заледве пи¬сок котрогось із них на екрані засвітиться.

Він на власній шкурі пізнав, чого варті у до¬ларах наші суди, він із білими завидками якось читав звід законів Вавилонського царства, п’ятий параграф кодексу Хаммурапі чотирьохтисячоліт- ньої давнини: «Якщо суддя буде розглядати судову справу, прийме рішення, виготовить документи з печаткою, а потім своє рішення змінить, то цього суддю треба викрити у зміні рішення, і він пови¬нен сплатити суму позову в 12-кратному розмірі, а також має бути на зібранні піднятий із свого су¬дового місця і не повинен повертатися та засідати в суді».

Еге ж, посміхався у думці Денис, якраз, у нас цей суддя має негайно піти на підвищення…

До пізньої ночі, вимкнувши телефон, він ви¬мітав тепер із думок весь мотлох житейський та, гортаючи сторінки рукописного перекладу, лягав, наче на теплі води ріки, на плин неспішний часу: йому боліло те, що й Братковському, любив і нена¬видів однаково, немов вони душами обмінялися і століттями.

Коли Денис Григорович був подивований чи¬мось, то мимоволі міг вигукнути: «Чудо у пір’ї!»

От причепилися до нього ті два слівця, і ніяки¬ми обценьками їх не відкусиш.

У затісний кабінетик Дениса чудо зайшло вже зовсім наприкінці робочого дня. Замість пір’я було воно в навдивовиж короткій спідничці, розмальо¬ване густо всіма рум’янами та пудрами припуд¬рене. Те чудо роззирнулося спершу подивовано, шукаючи, де присісти, і не знаходячи, а врешті, цибаті звісивши ноги, опустилося просто на край столу.

Я твій хабар, – привіталося. – За те запис у кабінеті, тобою зроблений, маєш віддати.

Денис ошелешено зиркав то на обличчя, то на зманливі коліна, і не знав, що вчинити з наха¬бою – в халепу таку ще не втрапляв. Власне, схо¬же було колись, як в армію забирали: на призовній комісії попереду нього один хлопчак, здоровань вайлуватий, ненароком на стіл було сперся, і вся його немала господарка перед членом комісії, ка¬пітаном, на півстолу вляглася. Капітан спантели¬чено так само зиркав то на обличчя призовника, то на викладену господарку, а тоді як лясне по ній лінійкою – підстрибнув чи не вище стола призо- вник-неборака.

Денис узявся було теж за лінійку, та зважився хіба зашипіти:

К-и-ш-ш!

У відповідь повіки подовжені кліпнули.

Віддай запис на диктофоні у кабінеті голови. І я – казав Бакс – твоя власність.

Ти не зовсім ще п’яна, – в якусь мить Денис вловив винний дух. – Забирайся.

Не можу. Закопають, як вернуся без запису.

«Нахаба рідкісна, – думав спроквола Денис. – Із

тих, що збрехне – і не зашаріється».

Ану геть, не за комір же тебе…

Зви мене Орисею, – якось буденно, між іншим неначе, сказала. – Як мною гордуєш, то подінь ку¬ди-небудь. Вдруге відбиті нирки не вилікую.

Вона грайливо погойдувала ногою, сидячи так само на краєчку стола, говорила в розумінні його серйозні речі, але чомусь таким дивним тоном: цей світ, ви й не підозрюєте, геть безголовий.

Йому ставало вже навіть цікаво, звідки Ори¬ся ця впала, от тільки допитуватися не час. А її, видавалося, мало обходило, що з нею трапиться: жила собі так,наче з розгону…

По материному арешті не послухалася Баксо- вого помічника, але як вздріла на першому ж по¬баченні чорнізні, аж фіолетові синці на материній шиї, то передумала.

А інакше вона не могла. До Галини Онисимів- ни, чужої жінки, яку тепер звала матір’ю, Орися приросла, як до змужнілого дерева прищеплений тонкий пагін, і через оте зрощення, нехай ще нео¬ковирне та вузлувате, але вже через нього,оту пер¬шу нарость, пішли позірно невидимі соки, яких, відчувала Орися, їй бракувало доконче і без яких вона тепер просто би всохла, – оте перше зрощення вона руйнувати не мала душі. Батьків Орися на¬

віть на очі звести не здатна була, вивітрилися не- відь-куди, тим паче не відала, чого її поцуралися, отож сперш при бабусі як опікунші жила, а вчи¬лася в інтернаті. Але як покрала в бабці каструлі та інше начиння, здавши в метал та накупивши клею, то й бабця, перехрестившись, умила від неї руки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: