У різні часи край топтала нога німця і австрія- ка, француза і поляка, ще пам’ятають поля, де по¬стоєм стояли шведські війська, а з іншого боку – ходив тут чобіт росіянина і удмурта, мордвина і якута; ой, і довгий же перелік отих непрошених. Колись був Денис просто вражений фотографією полів побіля села Затурці, села славної Галшки Гулевичівни, фундаторки у прийдешньому Киє- во-Могилянської академії. Фото зробили у Пер¬шу світову, і бачився на ньому справжнісінький марсіанський пейзаж, настільки все снарядами та окопами перерите. В ту війну фронт, на біду, на Затурцях якраз на півроку спіткнувся, і ось три імперії, Німецька, Австро-Угорська й Російська, півроку молотять одне село, ще й в усі три столиці депеші нагальні шлють: додайте резервів, додайте снарядів…
Зайди непрошені зі сходу і заходу човгали тут підошвами, та землі за підошвами тими, як погна¬ли їх врешті, не понесли; до того жили тут люди вкраїнства, і житимуть вічно по тому, бо тутешні вони.
Вперше в листі Братковського зустрівся вислів йому «лісові козаки». Як шкода, подумалося, що промайнуло слівце і зникло, і нікому дослідити, як же під пущі покровом боронився урешті люд, коли в чистому полі забракло сил.
Денис зараз сам собі дивувався. В тій скруті, в якій опинився, радше було б вечорами за підра¬хунки засісти, спокійненько, коли ніхто за рукав не смикає, не деренчать телефони; натомість він брався за сторінки, що встиг перекласти історик.
А може, гадав, то так має бути: від шарпанини цілоденної, від стресових ситуацій, густо заміша¬них у теперішньому його житті, людина відійти повинна, душа відмерзнути – організм таким ри¬пом сам себе силиться якось рятувати.
Дивувала його також схожість обставин, в які він втрапляв, і які судилося пережити в ті дале¬кі роки Данилу Братковському; можливо, не так обставин, попри неспівмірність часів, як варіан¬тів вибору, що поставали перед людиною. Інколи, вчитуючись у рядки, поринаючи в текст, Денис забувався цілком, блякла і згодом згасала сьогод¬нішня суєта, мнимі й дійсні загрози; він перено¬сився на три століття назад, над ним світило там¬тешнє сонце, чулася тодішня говірка, а перипетії життєві складалися не менш приперченими, аніж сьогодні…
І він уже не дивувався цьому, бо ж не змінилася людина ні за століття, ані за тисячоліття. Хіба, мізкував Денис, уже перестали за хабар продава¬ти душі, як узвичаїли те тепер, чи гріха убояли¬ся тим займатися генделем: хіба, йому думало¬ся, досконаліші вибори по віках, відколи в сенат, підкупивши оберемок сенаторів, Калігула вводив коня, хіба нинішні вибори чим відрізняються – та ж нічим, отака собі карикатура, доволі зла, ще й олівцем невправним мальована; ай-к’ю того коня, напевне, був вищим за показник нинішніх обран¬ців – Денис негайно гасив телевізора, заледве пи¬сок котрогось із них на екрані засвітиться.
Він на власній шкурі пізнав, чого варті у до¬ларах наші суди, він із білими завидками якось читав звід законів Вавилонського царства, п’ятий параграф кодексу Хаммурапі чотирьохтисячоліт- ньої давнини: «Якщо суддя буде розглядати судову справу, прийме рішення, виготовить документи з печаткою, а потім своє рішення змінить, то цього суддю треба викрити у зміні рішення, і він пови¬нен сплатити суму позову в 12-кратному розмірі, а також має бути на зібранні піднятий із свого су¬дового місця і не повинен повертатися та засідати в суді».
Еге ж, посміхався у думці Денис, якраз, у нас цей суддя має негайно піти на підвищення…
До пізньої ночі, вимкнувши телефон, він ви¬мітав тепер із думок весь мотлох житейський та, гортаючи сторінки рукописного перекладу, лягав, наче на теплі води ріки, на плин неспішний часу: йому боліло те, що й Братковському, любив і нена¬видів однаково, немов вони душами обмінялися і століттями.
Коли Денис Григорович був подивований чи¬мось, то мимоволі міг вигукнути: «Чудо у пір’ї!»
От причепилися до нього ті два слівця, і ніяки¬ми обценьками їх не відкусиш.
У затісний кабінетик Дениса чудо зайшло вже зовсім наприкінці робочого дня. Замість пір’я було воно в навдивовиж короткій спідничці, розмальо¬ване густо всіма рум’янами та пудрами припуд¬рене. Те чудо роззирнулося спершу подивовано, шукаючи, де присісти, і не знаходячи, а врешті, цибаті звісивши ноги, опустилося просто на край столу.
Я твій хабар, – привіталося. – За те запис у кабінеті, тобою зроблений, маєш віддати.
Денис ошелешено зиркав то на обличчя, то на зманливі коліна, і не знав, що вчинити з наха¬бою – в халепу таку ще не втрапляв. Власне, схо¬же було колись, як в армію забирали: на призовній комісії попереду нього один хлопчак, здоровань вайлуватий, ненароком на стіл було сперся, і вся його немала господарка перед членом комісії, ка¬пітаном, на півстолу вляглася. Капітан спантели¬чено так само зиркав то на обличчя призовника, то на викладену господарку, а тоді як лясне по ній лінійкою – підстрибнув чи не вище стола призо- вник-неборака.
Денис узявся було теж за лінійку, та зважився хіба зашипіти:
К-и-ш-ш!
У відповідь повіки подовжені кліпнули.
Віддай запис на диктофоні у кабінеті голови. І я – казав Бакс – твоя власність.
Ти не зовсім ще п’яна, – в якусь мить Денис вловив винний дух. – Забирайся.
Не можу. Закопають, як вернуся без запису.
«Нахаба рідкісна, – думав спроквола Денис. – Із
тих, що збрехне – і не зашаріється».
Ану геть, не за комір же тебе…
Зви мене Орисею, – якось буденно, між іншим неначе, сказала. – Як мною гордуєш, то подінь ку¬ди-небудь. Вдруге відбиті нирки не вилікую.
Вона грайливо погойдувала ногою, сидячи так само на краєчку стола, говорила в розумінні його серйозні речі, але чомусь таким дивним тоном: цей світ, ви й не підозрюєте, геть безголовий.
Йому ставало вже навіть цікаво, звідки Ори¬ся ця впала, от тільки допитуватися не час. А її, видавалося, мало обходило, що з нею трапиться: жила собі так,наче з розгону…
По материному арешті не послухалася Баксо- вого помічника, але як вздріла на першому ж по¬баченні чорнізні, аж фіолетові синці на материній шиї, то передумала.
А інакше вона не могла. До Галини Онисимів- ни, чужої жінки, яку тепер звала матір’ю, Орися приросла, як до змужнілого дерева прищеплений тонкий пагін, і через оте зрощення, нехай ще нео¬ковирне та вузлувате, але вже через нього,оту пер¬шу нарость, пішли позірно невидимі соки, яких, відчувала Орися, їй бракувало доконче і без яких вона тепер просто би всохла, – оте перше зрощення вона руйнувати не мала душі. Батьків Орися на¬
віть на очі звести не здатна була, вивітрилися не- відь-куди, тим паче не відала, чого її поцуралися, отож сперш при бабусі як опікунші жила, а вчи¬лася в інтернаті. Але як покрала в бабці каструлі та інше начиння, здавши в метал та накупивши клею, то й бабця, перехрестившись, умила від неї руки.
Аби мати надалі клей, крала з подругами по¬тихеньку, вельми вдало в автобусах та церквах. Із часом Орисі й таким самим підліткам, природно, хотілося якось ліпше приодягтися, бо на собі по¬мічали не знані ще досі, якісь особливі погляди хлопчаків. Святечними дні ставали, як привозили гуманітарку, але якесь краще платтячко чи коф¬тину, звісно, вчителі здебільшого відбирали.
І тоді вона та ще двоє подруг пішли в «босоніж¬ки» – так називали дівчат на трасі, які підсідали переважно у машини далекобійників. Час від часу їх ловила міліція, тримала в арешті якусь добу, а тоді, розрахувавшись тілом та підписавши папір, що працювали на невідомого хазяїна, випурхува¬ли знову на волю.
Одинока Галина Онисимівна забрала Орисю з міліції, коли наказували їй підписатися під про¬токолом про продаж трамадолу, – нам, щиросердо пояснювали міліціянти, одного протоколу до пла¬ну якраз бракувало.
Бабуся ще довго стояла обабіч дороги, як пере¬їжджали вони в це містечко, її сухорлява постать мерехтіла в повітрі й пливла, і вже важко було роз¬різнити, чи то махає вона на прощання рукою, чи напутнього хреста посилає.
Орися по тому ні разу не запитала, чому Галина Онисимівна одинокою залишилася, а та не спіши¬ла також бодай щось розгадати в густому й непро¬никному мороці, що колихався за спиною в Ори- сі. Вони просто жили, наче поряд росли дві сосни, надломлені жорстокою бурею, але у висі десь там їхні крони спліталися і одна одну чіпко тримали, опиратись готові новим злим вітрам.