Такі особистості колоритні у цьому містечку, – думав Денис, неспішно підписуючи папери, – ди¬ректор лісгоспу за щастя має вкрасти і не поділи¬тись при цьому, Бакс – підгребти весь світ та на вершечку всістися, податковий інспектор всьому людству хотів би чимдуж насолити… А слідчий
цей, навпроти столу, облизати готовий начальство, щоб потім, як видряпається куди вище, смачно плюнути в нього.
Дзенькнув метал об метал, видавалося, як зу¬стрівся Денис із Баксютенком поглядом, – лиш на хвилечку кресонуло, коли машинами на виїзді з міста вони розминалися.
Денис не поніс голові «капусту» вказаного чис¬ла, не мав наміру овочем цим займатися і нада¬лі. Він не здатен був сам собі пояснити, яка його муха вкусила, але мастити бакшиш уже затявся. Денис мчав напівпорожньою дорогою поміж лісу, що з обох боків підступив, сходячись кронами над головою, і ніяк не міг викинути з душі той зизуватий погляд Баксютенка, що застряг десь там скалкою: то не був страх у Дениса від гніву начальницького, бо те почуття йому не знане, не було очікуванням чи побоюванням капостей у прийдешньому, що завиграшки міг влаштувати Бакс, нацькувавши псів троєкуровських; швид¬ше, той зизуватий вскид чимось погляд нагаду¬вав гончака розгарячілого, вовка чи іншого звіра в шаленій погоні, що жене свою жертву і вже в роті його смак свіжої крові ось-ось жертви впо¬льованої; щось лихе й нерозгадане в погляді тому змайнуло.
Якоїсь миті тривога раптова охопила Дениса, він ще не втямив, що могло статися, але таки за¬гадкове щось відбулося: хоч дощу ні краплини зараз не падало, але дерева обабіч дороги чомусь розмиватися стали, вони переломлювалися і ме¬рехтіли, мов на автомобільне скло злива цілісінь¬ка линула, машина його, що підгирцювала досі та
гриміла на вибоїстому недоглянутому асфальті, зараз так плавно пішла, наче пливла рікою, а на панелі годинник електронний, який щойно пока¬зував о пів на третю, раптом висвітив чотири нулі, мов доба лише почалася; все те відбувалося тільки мить, а тоді чорна звивиста блискавка вдарила і заполонила весь безкінечний світ.
Із тієї темені не розвиднялося ще, як почув Де¬нис над собою незнайомі голоси чоловічі.
Це якесь прокляте місце – третя автоаварія за один тиждень.
Начебто й дорога зовсім пряма, вигин хіба ледь-ледь…
Кажуть, тут якась геопатогенна зона.
Та яка там зона: шляховики, як асфальтува¬ли, за економію премію собі заробили – дорогу че¬рез покинуте кладовище навпростець провели…
Комусь премія, а нашу автоінспекцію за ста¬тистику знову лаятимуть. Мовляв, паршива в нас профілактика.
Хрін із ними, аби жив чоловік.
Має жити, судячи з усього. Та й «швидка» хвилин он за п’ять уже буде.
…І знову чорна безвість, бездонна й глухоніма. Денис без упину падав у неї, і від того піднуджува- ло злегка його; спинилося падіння, як почув зна¬йомий Олегів голос:
Дешево відбувся, – продавав той усі тридцять два, мов тішився з сумної Денисової пригоди. – Авто на пляцок, а в самого хіба синці та подря¬пини. Тож нічого тут вилежуватися – за тиждень який у плуг впрягайся.
Що це було? – Денис із незвички аж повіки приплющив – після бездонної темені ця світла, залита сонцем палата сліпила. – Непритомність? Але ж я не студентка, щоб зомліти після провале¬ного заліку.
Не масти голову, – тішився направду Олег, що тепер на фірмі не доведеться довго самому бабрати- ся. – Не ти перший… Ніхто досі не розгадав, чому там аварії через день, чому дерева ростуть геть по¬кручені, а на додачу в них чомусь блискавки часто влучають. Невидимі, кажуть, промені на тому міс¬ці із землі йдуть, десь тут розлом кори земної, бо ж одні річки з цього краю в Чорне море течуть, а Буг он – у Балтику, отака собі варіація Бермудського трикутника; гіперпростір, словом, утворюється. Вчені голови не вельми розкумекати диво пнуть¬ся, хоча, до слова, художники те давно помічали.
Ого, який грамотій, – тужився засміятись Де¬нис, але марно, бо ще груди немов обручі залізні стискали.
Просто колись нагода трапилася. Був я на практиці у Криму, в Феодосії, і показували мені там старовинну ікону Успіння Богородиці: за пе¬реказами, писав її молодий Феофан Грек, як жив у цьому місті. Художник зумів одночасно дві події подати – смерть Марії в оточенні апостолів і взяття душі її Ісусом Христом, тільки перша в реальному світі, а друга – в містичному. Отоді й захопився я багатовимірністю. Перечитав оберемок наукової літератури, а ще про картину Сальвадора Далі, де Христос зображений розіп’ятим на кубі у чотири¬вимірному просторі, про техніку полотна Марселя
Дюшампа, де оголена постать спускається східця¬ми, заламуючись та розшаровуючись. Згадаймо також Чеширського кота з «Аліси в Країні чудес», де котяча усмішка чудернацько живе геть окре- мішньо, гуляє сама по собі…
І Олег, розмахуючи руками, мов тими жестами рвучкими легше й простіше міг описати багатови- мір, став оповідати про німецького фізика, який нездатність людини бачити четвертий просторо¬вий вимір порівнював із нездатністю сліпого ко¬льори розрізняти. «Я й не знав, що вайлуватий на позір Олег здатен так захопитися», – посміхнувся Денис лиш подумки, аби навіть не ворухнутися та приспаний біль ненароком не розбудити.
Та ж у тебе самого дерева перед автівкою немов заламувалися та розшаровувалися, – перестав Де¬нис слухати кореша, натомість до себе дослухати¬ся взявся, начебто він після аварії – і не він, мовби іншим якимось до тями тепер повернувся.
Вкотре завідувачка складом, як роздражнена квочка з крилами опущеними, на скарги до Дени¬са прийшла:
Щось робіть уже з тою, – вона хотіла вимови¬ти Орисине ім’я, але слово чомусь опиралося, вере¬дуючи, впоперек навмисне лягало, таким важким ставало і кострубатим, що язик був не в силі здола¬ти; врешті мусила облишити навіть затію свою. – З тою… Знову на роботу спізнилася, зате вчора ра¬ніше пішла…
Дістала вже колотнеча бабська, – буркнув зго¬дом Денис до Олега, бо втомили його чвари на скла¬ді – з першого дня незлюбила завідувачка чомусь новеньку. – Копни геть ту Орисю, щоб за дев’ятими ворітьми хіба гавкнула.
Олег блимнув у відповідь на репліку злу напар¬ника так, мов упевнитися мав конче, чи того не за¬температурило.
Жива все ж душа, не псяча…
Денис зашарівся раптом, хоч сірника об щоку витри, – кореш, не відаючи того, поцілив у вельми скулке місце: хоч збіг уже час, та й досі соромився власної черствості.
Кілька зим тому, ще тільки починав Денис влас¬ну справу, ще без Олега, тримали для охорони його складу двох собак: сучку Бету і пса Варяга, що в парі були в господаря попереднього, подейкували, ще із щенячого віку. І от приходять одного зим¬ного ранку складські на роботу, аж біля складу сидить уже мертва Бета, до того ж вагітна, а біля
неї незрушний Варяг. Зими були в останні роки все шмаркаті, сльозливі, з дощем та мокрим сні¬гом здебільш, а тут, мов спам’яталася та знітилася зима, вдарив мороз під тридцять – чи то з хворості згинула Бета, чи з холоду закостеніла. От тільки Варяг від подруги не відходив навіть на крок, си¬дів далі укопаним, мов силився її відігріти, не по¬вів навіть оком, як підсовували бутерброда, хабара своєрідного, лишень як силою пробували зруши¬ти з місця, то завурчав утробно й зуби загрозливо шкірити почав – відскочив той жалісливий убік, як-не-як, собацюга до півцентнера.
Кілька днів було не в приступ до Варяга та Бети. На нього, аби якось зігрівся, шмаття старе наки¬дати пробували, та скидав його зневажливо, їжу приносили, але він відвертався бридливо – так і сиділи вони бік у бік, мертва Бета та інеєм вкри¬тий Варяг, тільки в Бети від його дихання теж один бік інеєм заіскрився.
Якогось дня, не стримавшись, швидше злим на- самперш на себе та на життя будучи, гаркнув було Денис на своїх складських, що собак якраз обсту¬пили: «Ви на роботу прийшли чи бавитися?»
Такого колючого у відповідь, колючого і про¬низливого погляду від людей за черствість свою не доводилося йому бачити ані до, ані після того ви¬падку.