Мисливці за маревом – Іван Корсак

Кілька зим тому, ще тільки починав Денис влас¬ну справу, ще без Олега, тримали для охорони його складу двох собак: сучку Бету і пса Варяга, що в парі були в господаря попереднього, подейкували, ще із щенячого віку. І от приходять одного зим¬ного ранку складські на роботу, аж біля складу сидить уже мертва Бета, до того ж вагітна, а біля

неї незрушний Варяг. Зими були в останні роки все шмаркаті, сльозливі, з дощем та мокрим сні¬гом здебільш, а тут, мов спам’яталася та знітилася зима, вдарив мороз під тридцять – чи то з хворості згинула Бета, чи з холоду закостеніла. От тільки Варяг від подруги не відходив навіть на крок, си¬дів далі укопаним, мов силився її відігріти, не по¬вів навіть оком, як підсовували бутерброда, хабара своєрідного, лишень як силою пробували зруши¬ти з місця, то завурчав утробно й зуби загрозливо шкірити почав – відскочив той жалісливий убік, як-не-як, собацюга до півцентнера.

Кілька днів було не в приступ до Варяга та Бети. На нього, аби якось зігрівся, шмаття старе наки¬дати пробували, та скидав його зневажливо, їжу приносили, але він відвертався бридливо – так і сиділи вони бік у бік, мертва Бета та інеєм вкри¬тий Варяг, тільки в Бети від його дихання теж один бік інеєм заіскрився.

Якогось дня, не стримавшись, швидше злим на- самперш на себе та на життя будучи, гаркнув було Денис на своїх складських, що собак якраз обсту¬пили: «Ви на роботу прийшли чи бавитися?»

Такого колючого у відповідь, колючого і про¬низливого погляду від людей за черствість свою не доводилося йому бачити ані до, ані після того ви¬падку.

І зараз, як нагадав Олег про душу людську, а не псячу, Дениса сором обпік із такою самою силою, як тоді, на роки вертаючись.

Коли не змогли більше дивитися на двох собак, мертву й живого, то зателефонували в собачий притулок. Навчені люди якось пов’язали і повезли Варяга, а Бету, з бідою навпіл, викрешуючи засту¬пом іскри, складські працівники закопали.

А на ранок Варяг, перегризши сітку з металу, вже знову сидів на своєму недавньому місці. Тіль¬ки тепер уже сидів самотиною, зиркаючи час від часу похолоділими до решти очима, виглядаючи, де ж поділася його Бета, в яких снігах, що мели й дзвеніли довкола, загубилися її сліди…

Денис проходив у наступні дні повз склад, нав¬мисне відвертаючись, коли його робітники майстру¬вали для Варяга буду. Але не схотів собака ніразу в ній переночувати.

Його ще забирали в собачий притулок, і він зно¬ву, неймовірним для працівників притулку чи¬ном, умудрявся втікати вигадливо та вертатися на узвичаєне місце під складом – допоки одного ран¬ку не знайшли його задубілим.

Пес сидів, як завше, хіба якось дивно була по¬вернута голова – мов сторожко вслухався він у цей жорстокий холодний світ, що забрав його Бету, си¬лячись розпізнати та сподіваючись марне почути серед розмаїття шумів і звуків зайвих тільки зна¬ні лише йому такі очікувані та омріяні, до щему в серці милі, незабутні звуки.

«Я пишу вам листа, живцем замурований у кам’яниці. І до страти мені, напевне, не більше тижня, коли через ката на кількось разів буду мордерсько стятий. Попри те, вельми тішуся, що наша відозва до повстання і в поліські пущі дійшла, що зроджується у вас справжня козаць¬ка Лісова Січ, яка боронитиме разом із воїнством славного Семена Палія святе православ’я, спокон¬вічну віру свою, та ще гідність люду цього.

Перед тим, як смерть маю прийняти, прошу за¬хисту небесного, всіх святих закликаю на поміч і Спасителя свого беру на Страшний суд за правди¬вого свідка, що тільки добра всім душа моя праг¬нула. Я багато тут передумав, кожну сторіночку і подію свого життя не мав перешкод зважувати та цінити, навіть не заважали єдині сусіди мої, пацюки непосидющі – ці бридкі створіння, видава¬лося інколи, за окремих людців благородніші…»

Денис мимоволі всміхнувся при «створіннях благородніших», бо за останні часи двоногі ство¬ріння таки набили йому оскому. Двері у нього не за¬чинялися від комісій, звірок і перевірок, інспекція цін не втомлювалася шарудіти паперами, аж доки об’ємисті сумки інспекторів не ставали пузатими від ковбас та пляшок із багатьма зірочками, подат¬кова міліція брала тільки готівкою, прокуратурі у присмерку треба торби відвезти було на квартири, ветеринари без вагань називали ціну їхніх від¬відин та божилися, що відтепер вони заявляться

хіба через місяць, а в антимонопольного комітету було монопольне право на «поляну» для високого керівництва, що в глибинку поліську приїжджало в «Цех страв та чаїв» душу і тіло потішити. Денис зарікся бодай шелягом чиюсь долоню позолотити, зате Олегові на те дійство щодня майже щастило. Гей-гей, сміявся беззвучно Денис, тільки плечі від того тряслися, то про це знаходив колючі рядки Братковського:

Такий-бо бенкет має відправлятись:

Юристів, слідчих, суддів частувати.

Піти під ратуш, певне, болять ноги,

Вина чарчину хоче – не від того*.

Гей-гей, – підтрясав плечима Денис, мов ношу яку поправляв, – розвелося братії тепер, що бенке¬тувати готова хоч цілодобово.

«Боронитиме віру та гідність люду цього», – вер¬тався було Денис до прочитаного. – Три сотні літ, та ще й з гаком спливло, як писано, але от зачіпає чогось, за серце шкрябає. Бо як і колись, підкуп та криводушшя людське сумління короблять, у дугу згинають, гідність підборами в землю втоптують…

Денис біг рядками перекладу цього листа-спо- віді до знайомого, а може, й приятеля доброго, він поступово на світ починав дивитися очима Брат¬ковського, чи то коли Луцьке братство разом із тридцятьма трьома депутатами року 1679-го на¬правляло у Варшаву, до короля з протестом за утиски люду тутешнього, чи коли ківш лиха за¬смакувати випало, як у Москві секретарював у по¬* Переклад тут і далі Валерія Шевчука сольстві Речі Посполитої за короля Яна ІІ Казими¬ра. Так само гірчили рядки тої книги з йменням несподіваним – «Світ, по частинах розглянутий», а ще суперечки шпаркі з гетьманом Іваном Мазе¬пою, не допомагала навіть надія на побратима, з яким на лаві одній у Київській колегії премудрос¬ті вченої набиралися, надія на Палія Семена…

Заледве переступив сьогодні Олег поріг своєї кон¬торки, іменованої поштиво, навіть дещо величаво- піднесено офісом, як Денис у жалобі опустив очі:

Митниця наша знову голодує.

Вже було подумав Олег, що там сталося нечу- ване, якесь голодування протестне, упаси Боже, чи нужда така гибла напала на митників, схуд та змарнів тамтешній трудящий люд, аж побачив, як у кореша очі враз зашкварчали – їхня машина митний контроль оце мала пройти.

Їхав Олег на митницю з серцем, що дрібно сми¬калося, тіпалося та колотилося, але те тривало не¬довго: доки рябий жезл автоінспектора описав у повітрі коло витончено й елегантно, як у бувалого диригента симфонічного оркестру, на очах веле¬людної, із затамованим подихом публіки, доки той артистичний жезл не спинив машину.

Ти перший у мене сьогодні. Знижка: жени хоч двадцятку.

Зашелестів Олег у гаманцеві.

Через два квартали знову смугастий жезл, тіль¬ки тепер зовсім інший, суворий такий, наказовий, навіть маршальський жезл йому не рівня.

Олег мовчки, наче заціпило, подавав докумен¬ти, відчиняв багажника, показував усе, чого ви¬магалося, тільки наприкінці, жодного зауважен¬ня не почувши, на всяк випадок перепитав:

Можу їхати?

Ні. В начальника нашого день народження…

Шелестів, худнучи, гаманець.

На трасі, заледве місто поминула машина, спи¬нив її інспектор, що вихопився з-за кущів негада¬но, – радість святечна на лиці його повновидому сяяла, випромінювала вусібіч та вигравала:

Інспектор Петриченко. Ще не снідав.

Зате мене годували, – буркнув Олег.

Чую – перегар ще з вчорашнього, – інспектор раптом заметушився. – Приладу зі мною зараз нема, але ти он у кульок дмухни.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: