І зараз, як нагадав Олег про душу людську, а не псячу, Дениса сором обпік із такою самою силою, як тоді, на роки вертаючись.
Коли не змогли більше дивитися на двох собак, мертву й живого, то зателефонували в собачий притулок. Навчені люди якось пов’язали і повезли Варяга, а Бету, з бідою навпіл, викрешуючи засту¬пом іскри, складські працівники закопали.
А на ранок Варяг, перегризши сітку з металу, вже знову сидів на своєму недавньому місці. Тіль¬ки тепер уже сидів самотиною, зиркаючи час від часу похолоділими до решти очима, виглядаючи, де ж поділася його Бета, в яких снігах, що мели й дзвеніли довкола, загубилися її сліди…
Денис проходив у наступні дні повз склад, нав¬мисне відвертаючись, коли його робітники майстру¬вали для Варяга буду. Але не схотів собака ніразу в ній переночувати.
Його ще забирали в собачий притулок, і він зно¬ву, неймовірним для працівників притулку чи¬ном, умудрявся втікати вигадливо та вертатися на узвичаєне місце під складом – допоки одного ран¬ку не знайшли його задубілим.
Пес сидів, як завше, хіба якось дивно була по¬вернута голова – мов сторожко вслухався він у цей жорстокий холодний світ, що забрав його Бету, си¬лячись розпізнати та сподіваючись марне почути серед розмаїття шумів і звуків зайвих тільки зна¬ні лише йому такі очікувані та омріяні, до щему в серці милі, незабутні звуки.
«Я пишу вам листа, живцем замурований у кам’яниці. І до страти мені, напевне, не більше тижня, коли через ката на кількось разів буду мордерсько стятий. Попри те, вельми тішуся, що наша відозва до повстання і в поліські пущі дійшла, що зроджується у вас справжня козаць¬ка Лісова Січ, яка боронитиме разом із воїнством славного Семена Палія святе православ’я, спокон¬вічну віру свою, та ще гідність люду цього.
Перед тим, як смерть маю прийняти, прошу за¬хисту небесного, всіх святих закликаю на поміч і Спасителя свого беру на Страшний суд за правди¬вого свідка, що тільки добра всім душа моя праг¬нула. Я багато тут передумав, кожну сторіночку і подію свого життя не мав перешкод зважувати та цінити, навіть не заважали єдині сусіди мої, пацюки непосидющі – ці бридкі створіння, видава¬лося інколи, за окремих людців благородніші…»
Денис мимоволі всміхнувся при «створіннях благородніших», бо за останні часи двоногі ство¬ріння таки набили йому оскому. Двері у нього не за¬чинялися від комісій, звірок і перевірок, інспекція цін не втомлювалася шарудіти паперами, аж доки об’ємисті сумки інспекторів не ставали пузатими від ковбас та пляшок із багатьма зірочками, подат¬кова міліція брала тільки готівкою, прокуратурі у присмерку треба торби відвезти було на квартири, ветеринари без вагань називали ціну їхніх від¬відин та божилися, що відтепер вони заявляться
хіба через місяць, а в антимонопольного комітету було монопольне право на «поляну» для високого керівництва, що в глибинку поліську приїжджало в «Цех страв та чаїв» душу і тіло потішити. Денис зарікся бодай шелягом чиюсь долоню позолотити, зате Олегові на те дійство щодня майже щастило. Гей-гей, сміявся беззвучно Денис, тільки плечі від того тряслися, то про це знаходив колючі рядки Братковського:
Такий-бо бенкет має відправлятись:
Юристів, слідчих, суддів частувати.
Піти під ратуш, певне, болять ноги,
Вина чарчину хоче – не від того*.
Гей-гей, – підтрясав плечима Денис, мов ношу яку поправляв, – розвелося братії тепер, що бенке¬тувати готова хоч цілодобово.
«Боронитиме віру та гідність люду цього», – вер¬тався було Денис до прочитаного. – Три сотні літ, та ще й з гаком спливло, як писано, але от зачіпає чогось, за серце шкрябає. Бо як і колись, підкуп та криводушшя людське сумління короблять, у дугу згинають, гідність підборами в землю втоптують…
Денис біг рядками перекладу цього листа-спо- віді до знайомого, а може, й приятеля доброго, він поступово на світ починав дивитися очима Брат¬ковського, чи то коли Луцьке братство разом із тридцятьма трьома депутатами року 1679-го на¬правляло у Варшаву, до короля з протестом за утиски люду тутешнього, чи коли ківш лиха за¬смакувати випало, як у Москві секретарював у по¬* Переклад тут і далі Валерія Шевчука сольстві Речі Посполитої за короля Яна ІІ Казими¬ра. Так само гірчили рядки тої книги з йменням несподіваним – «Світ, по частинах розглянутий», а ще суперечки шпаркі з гетьманом Іваном Мазе¬пою, не допомагала навіть надія на побратима, з яким на лаві одній у Київській колегії премудрос¬ті вченої набиралися, надія на Палія Семена…
Заледве переступив сьогодні Олег поріг своєї кон¬торки, іменованої поштиво, навіть дещо величаво- піднесено офісом, як Денис у жалобі опустив очі:
Митниця наша знову голодує.
Вже було подумав Олег, що там сталося нечу- ване, якесь голодування протестне, упаси Боже, чи нужда така гибла напала на митників, схуд та змарнів тамтешній трудящий люд, аж побачив, як у кореша очі враз зашкварчали – їхня машина митний контроль оце мала пройти.
Їхав Олег на митницю з серцем, що дрібно сми¬калося, тіпалося та колотилося, але те тривало не¬довго: доки рябий жезл автоінспектора описав у повітрі коло витончено й елегантно, як у бувалого диригента симфонічного оркестру, на очах веле¬людної, із затамованим подихом публіки, доки той артистичний жезл не спинив машину.
Ти перший у мене сьогодні. Знижка: жени хоч двадцятку.
Зашелестів Олег у гаманцеві.
Через два квартали знову смугастий жезл, тіль¬ки тепер зовсім інший, суворий такий, наказовий, навіть маршальський жезл йому не рівня.
Олег мовчки, наче заціпило, подавав докумен¬ти, відчиняв багажника, показував усе, чого ви¬магалося, тільки наприкінці, жодного зауважен¬ня не почувши, на всяк випадок перепитав:
Можу їхати?
Ні. В начальника нашого день народження…
Шелестів, худнучи, гаманець.
На трасі, заледве місто поминула машина, спи¬нив її інспектор, що вихопився з-за кущів негада¬но, – радість святечна на лиці його повновидому сяяла, випромінювала вусібіч та вигравала:
Інспектор Петриченко. Ще не снідав.
Зате мене годували, – буркнув Олег.
Чую – перегар ще з вчорашнього, – інспектор раптом заметушився. – Приладу зі мною зараз нема, але ти он у кульок дмухни.
Олег знехотя дихнув у простягнений пакет це-лофановий, інспектор сторожко шморгнув носом кілька разів – не чутно, видавалося, на жаль, того омріяного перегару.
Тяжка в тебе служба, начальнику, – зітхнув співчутливо Олег.
А ти сам хоч служив?
Збракували мене. Туберкульозний я.
Немов холодом хто дмухнув на інспекторове
лице, що так пашіло і сяяло донедавна, випромі¬нювало та світилося.
Дивовижна річ, думав по тому Олег, це ж скіль¬ки іржею треба душу точити, аби та душа переста¬ла соромитися, по чуже втратила стид без церемо¬нії пхатися… А може, й не треба довго, десь раніше побігла тріщинка малопомітна, і тепер від найлег¬шого удару репнула та душа і розкололася.
Та помилявся, напевне, Олег, бо душа в інспек¬тора Петриченка з іншої зовсім нагоди потріскува¬ла та репнути ладна була: зацькували його в сім’ї, затицькали, зовсім брати бакшиш на трасі вето наклали. Хмурив брови суворо батько:
«Щоби очі твої цього більше не бачили!»
Відвертатися мусив тепер, як шелестіли купю¬рами. А ще батько до знайомого лікаря навіть во¬див: муркотів нерозбірливо довго той, молоточком вистукував.
«Запущено все, занехаяно. Кварцом невідклад¬но пекти, прокапати ще антибакшиш, а таблетки ньюхабарон тричі на день приймати».
Казав лікар, що то або гена якогось мутація, або збудник хворості ходить такий, втрапляє у кров – і тоді все тіло свербить та чешеться не¬милосердно, насамперш, звісно, долоні. Головне тут, наказував, як в алкоголіка, – не зірватися. «Двадцять гривень витримав залюбки, стиснув¬ши зуби – сотню, а на п’ятисотці зірвався», – лаяв сам себе, згадуючи, Петриченко та докоряв собі.
…А вже перед митницею черговий жезл, опи¬савши віртуозно коло, тицьнув у місце, де Олегові стати належало:
Ви знак «40» , здається, бачили?
Умгу.
То чого ж їхали гривень на триста швидше?