Показуйте радара.
Інспектори переглянулися: чи то подивовано, чи обурено.
А ми вже вимкнули. Ви що – нам не вірите? – і така непідробна щирість чулася в голосі, пере¬конаність глибинна в істинності власних слів, їх крицевої правдивості; не зустрічали досі таких, що посміли б засумніватися в ними сказаному.
Нема показника – нема бабла, – затявся й собі Олег.
Тяжко хукнувши, взялися було інспектори за роботу: догори дриґом поставили все у багажнику, люфт керма перевірили, навіть днище невідь-чому простукували – жодного ґанджу.
Жени кожному сотню – і пензелюй, – змилос¬тивились врешті.
Олег мовчки відрахував зажадане все дрібними:
А тепер сядьте на хвильку в машину.
Він уже давно обладнав свою тачку відеокаме- рою.
Впізнаєте себе? – тицьнув пальцем в екран. – В автомат-режимі цю милу картинку інтернет пе¬рекинув на мій хатній комп’ютер.
Інспектори, переглянувшись ошелешено, по¬кірно зашелестіли ще недавно Олеговими купюра¬ми.
Не піде, – крутнув головою Олег, ховаючи свої кошти. – Поверх того з вас кожного, голуба сизо¬крилого, ще по п’ятсот.
Щось у цьому світі трапилося, роззиралися дов¬круж інспектори, чи зламалося, чи в інший бік крутитися-вертітися почало… Вони, облегшивши кишені, ще довго стояли заціпеніло обабіч доро¬ги, проводжаючи поглядом дивне авто, стояли не- зрушно, немов стовпи для виставлених ними ж ле¬гіону дорожніх знаків.
Начальник міліції підполковник Кошлатий в очікуванні, доки за його наказом привезуть Ори- сю, перечитував рапорти підлеглих, час від часу лише похитуючи головою скрушно: недоскона¬лий цей світ, якийсь кривобокий.
«Будучи доставленим у відділення міліції, громадянин Карпущенко продовжував хуліга¬нити і вдарив капітана міліції Безуглого в стате¬вий орган, причому з останнього злетіла шапка».
Ти ба, як розгулявся народ, гаєчку йому давно пора підкрутити, і це під силу лише йому, під¬полковникові Кошлатому.
«З приводу порваних трусів громадянки Ка¬пусти можу доповісти наступне. Під час обшу¬ку її, затриману як проститутку, вона зірвала з мене погони і засунула собі в труси. Я їх звідти ввічливо витягнув і до трусів навіть не торкав¬ся».
Хм-м, чи не допитати особисто цю громадянку?
«Після обшуку в самогонниці Корчуватої я і сержант Кобилінський ніяк не могли знайти две¬рі виходу. Коли Кобилінський втомився і заснув у туалеті, я ті двері знайшов. Але нащо приніс їх у наше відділення, того не пам’ятаю…»-
Хай перепише шолопай цей рапорт, а то ще в руки перевірці якій потрапить. Хоча з нашим життям причаститися в смак деколи не зава¬дить.
«Затриманий продавець Крисюк вдарив пенсіо¬нера Горпиненка шматком м’яса в обличчя, через
що вирвав із рота пенсіонера глибоко застряглі у м’ясі штучні щелепи…»
Сперш, як привезли Орисю, підполковник хотів було шулікою виголоднілою на неї накинутися, аби, напуджена, була більш податливою. Але пере¬думав у останню хвилю, розвернув голоблі:
Ти того. Хоч іще й першого завдання не ви¬конала, я тобі легше дам.
Він дістав із шухляди конверта, вийняв гроші з нього і почав відраховувати, на пальці попльовую¬чи, хрусткі папірці.
Купиш кіно мені з секс-картинками – чи за¬пишуть на роботі в тебе нехай. Таке мені треба, щоб аж у носі крутило – не тільки ж вам, молодим, хочеться діла цього.
Орися зачудовано дивилася на товсті короткі пальці, які вправно, мов картярську колоду, тасу¬вали гроші, й думала, що значити все це має, чому саме їй випала така честь, як собаці у ярмарок: або всюди ганяють, або хазяїн до воза прив’яже. Чи то сповна прив’язати до власного воза Баксові не вда¬лося, чи просто забули на якийсь час про неї – і за¬раз оце згадали, нове западло на когось готують та її руками думають жар загрібати? Їй так треба в чуже встрявати ігрище, як вішати гусці хомута на шию.
Чого шпуньки витріщила? – не стримався і таки гаркнув підполковник, аж у грудях у нього громи зарокотіли, перекочуватися стали та бубна¬ми глухими озиватися. – Не почула? Сказати, аби вуха помили?
Чого ви до мене причепилися, чи собі інших ліньки знайти? – в Орисі з того пересохло у горлі, й
вона швидше прошамкала, як бабуся, ніж вимови¬ла.
Проти матері провадження знову відкрите… А вона драпонути було надумалася. Марне, на кордо¬ні району наряд міліцейський посилили, бо ж он у сусідній державі ящур серед худоби, а ще афри¬канська чума, кажуть, ходить.
На якусь мить тиша було запала, хіба авто від¬ділку сиреною знехотя згавкнуло.
Бери… На один раз твоїх хазяїв теперішніх, перекажеш, ДАІ менше зупинить, – до Орисі під¬сунув гроші начальник.
Вона бачила, що грошей на фільм забагато, тож їй замануху, певно, в такий спосіб дають, душу її на папірці поміняти хочуть. Ті гроші між ними були для Орисі порогом, який переступити ніяк не зважувалася, за ними якесь западло причаїлося – нило нутро. Вона почувалася так, як у дитинстві далекому, коли з бабусею на болото по журавлину пішла. В трясовину тоді втрапила якось несподі¬вано, хіба на десяток кроків від бабусі відбившись, топилася в баговинні раптово і невідворотно, хоч вибратися силкувалась панічно; але як тільки одну ногу, смикнувши, з трясовини витягувала, то друга вгрузала ще глибше. І збулькувала грізно трясовина, потривожене нутро її вурчало роздра¬товано, засиджених яєць запахом дихаючи, готове вже затягнути в смердючу безвість, у чорнішу чор¬ної нескінченну темінь…
Сперш Аполінарій шпигувати змусив її, а тепер чогось більшого хочуть, і має вона для себе виби¬рати: чи під муки нові матір підставити, чи зла, не
знаного ще й невпізнаного, тим людям завдати, в яких прихисток та хліба шматок знайшла.
Хоча в чому твоя вина, – набігла Орисі раптова думка, її просто передати ці гроші просять, що тут поганого, тим паче, не виконати прохання – на¬кликати немалу біду на близьку людину…
Береш? – низонув запитанням різко началь¬ник і ще ближче посунув гроші.
Вона висмикнула було трішки, хіба на чверть, одну ногу з трясовини, як друга вже по коліно вгрузла.
Візьму, – видихнула врешті.
Олег глипнув на посіріле, мов цементним пилом присипане обличчя Дениса, зизом глипнув якось, наче свекруха на невістку небажану і нелюбу, що вперше переступила оце свекрушин поріг:
Відлежався б ти після аварії. На опенька су¬шеного схожий.
То, здається, вночі всі коти бурі, а корови сірі… Тобі теж відпочинок не шкодитиме – в остан¬ні часи щастя в кашу сипалося обом.
Говори до неї, а в неї маковеї.
Денис не зразу знайшовся на слово, в його без вини винуватій душі воно заникалося десь у най- темніший запічок та причаїлося нишком, доки врешті озиватися почало:
У психушку з таким життям, певне, пора. Вечорами читаю, аби відмерзнути, оті при ремонті знайдені документи – і сам собі чудуюся. Я наче десь там, у тому столітті, хоч без машини часу, і рівно ж тим переймаюся, чим Братковський, і рів¬но ж настільки.
Олег згори вниз зиркнув на кореша, зиркнув іс¬тинно зверхньо, як старшокласник на нетямущого першачка:
Про місце аварії ще вартує помізкувати. Мову веду про природну загадку-аномалію, а не психуш¬ку. Штука не лише в тому, що дорогу через закинуте кладовище повели, хоча що ми у цьому тямимо, там місцина точнісінько така сама, що Кайлас у Тибе- тах, яка дійсний час дивовижно змінює та в минуле вертає, – хіба що тут доволі зменшена копія.
Балакай, балакай, з того вухо не заболить, – пи¬сано було на лиці в Дениса досить каліграфічними буквами; він приготувався вкотре вислухати доко¬ри кореша, що дарма він колись пропустив лекцію знаменитого фізика Мічіо Кайку про гіперпрос- тір. Якби трохи інший був настрій у Дениса, він залюбки перекривив би напарника, як той цитує професора, розмахуючи руками, мов старий по¬рожній вітряк крилами: «Уявіть, що ви могли б проходити крізь стіни… Уявіть, що ви могли б за бажанням зникати й з’являтися знову, пересува¬тися в минуле й майбутнє. Щоб потрапити в дале¬кі країни, вам не треба було б летіти літаком – ви просто зникали й з’являлися б там, де захотіли. Звичайно ж, це понад силу будь-якій тривимірній істоті». Ці шалені, неймовірної сміливості прогно¬зи Денис ще сприймав, як брав на віру також не раз цитоване Олегом із Мічіо Кайку: