Мисливці за маревом – Іван Корсак

Олег знехотя дихнув у простягнений пакет це-лофановий, інспектор сторожко шморгнув носом кілька разів – не чутно, видавалося, на жаль, того омріяного перегару.

Тяжка в тебе служба, начальнику, – зітхнув співчутливо Олег.

А ти сам хоч служив?

Збракували мене. Туберкульозний я.

Немов холодом хто дмухнув на інспекторове

лице, що так пашіло і сяяло донедавна, випромі¬нювало та світилося.

Дивовижна річ, думав по тому Олег, це ж скіль¬ки іржею треба душу точити, аби та душа переста¬ла соромитися, по чуже втратила стид без церемо¬нії пхатися… А може, й не треба довго, десь раніше побігла тріщинка малопомітна, і тепер від найлег¬шого удару репнула та душа і розкололася.

Та помилявся, напевне, Олег, бо душа в інспек¬тора Петриченка з іншої зовсім нагоди потріскува¬ла та репнути ладна була: зацькували його в сім’ї, затицькали, зовсім брати бакшиш на трасі вето наклали. Хмурив брови суворо батько:

«Щоби очі твої цього більше не бачили!»

Відвертатися мусив тепер, як шелестіли купю¬рами. А ще батько до знайомого лікаря навіть во¬див: муркотів нерозбірливо довго той, молоточком вистукував.

«Запущено все, занехаяно. Кварцом невідклад¬но пекти, прокапати ще антибакшиш, а таблетки ньюхабарон тричі на день приймати».

Казав лікар, що то або гена якогось мутація, або збудник хворості ходить такий, втрапляє у кров – і тоді все тіло свербить та чешеться не¬милосердно, насамперш, звісно, долоні. Головне тут, наказував, як в алкоголіка, – не зірватися. «Двадцять гривень витримав залюбки, стиснув¬ши зуби – сотню, а на п’ятисотці зірвався», – лаяв сам себе, згадуючи, Петриченко та докоряв собі.

…А вже перед митницею черговий жезл, опи¬савши віртуозно коло, тицьнув у місце, де Олегові стати належало:

Ви знак «40» , здається, бачили?

Умгу.

То чого ж їхали гривень на триста швидше?

Показуйте радара.

Інспектори переглянулися: чи то подивовано, чи обурено.

А ми вже вимкнули. Ви що – нам не вірите? – і така непідробна щирість чулася в голосі, пере¬конаність глибинна в істинності власних слів, їх крицевої правдивості; не зустрічали досі таких, що посміли б засумніватися в ними сказаному.

Нема показника – нема бабла, – затявся й собі Олег.

Тяжко хукнувши, взялися було інспектори за роботу: догори дриґом поставили все у багажнику, люфт керма перевірили, навіть днище невідь-чому простукували – жодного ґанджу.

Жени кожному сотню – і пензелюй, – змилос¬тивились врешті.

Олег мовчки відрахував зажадане все дрібними:

А тепер сядьте на хвильку в машину.

Він уже давно обладнав свою тачку відеокаме- рою.

Впізнаєте себе? – тицьнув пальцем в екран. – В автомат-режимі цю милу картинку інтернет пе¬рекинув на мій хатній комп’ютер.

Інспектори, переглянувшись ошелешено, по¬кірно зашелестіли ще недавно Олеговими купюра¬ми.

Не піде, – крутнув головою Олег, ховаючи свої кошти. – Поверх того з вас кожного, голуба сизо¬крилого, ще по п’ятсот.

Щось у цьому світі трапилося, роззиралися дов¬круж інспектори, чи зламалося, чи в інший бік крутитися-вертітися почало… Вони, облегшивши кишені, ще довго стояли заціпеніло обабіч доро¬ги, проводжаючи поглядом дивне авто, стояли не- зрушно, немов стовпи для виставлених ними ж ле¬гіону дорожніх знаків.

Начальник міліції підполковник Кошлатий в очікуванні, доки за його наказом привезуть Ори- сю, перечитував рапорти підлеглих, час від часу лише похитуючи головою скрушно: недоскона¬лий цей світ, якийсь кривобокий.

«Будучи доставленим у відділення міліції, громадянин Карпущенко продовжував хуліга¬нити і вдарив капітана міліції Безуглого в стате¬вий орган, причому з останнього злетіла шапка».

Ти ба, як розгулявся народ, гаєчку йому давно пора підкрутити, і це під силу лише йому, під¬полковникові Кошлатому.

«З приводу порваних трусів громадянки Ка¬пусти можу доповісти наступне. Під час обшу¬ку її, затриману як проститутку, вона зірвала з мене погони і засунула собі в труси. Я їх звідти ввічливо витягнув і до трусів навіть не торкав¬ся».

Хм-м, чи не допитати особисто цю громадянку?

«Після обшуку в самогонниці Корчуватої я і сержант Кобилінський ніяк не могли знайти две¬рі виходу. Коли Кобилінський втомився і заснув у туалеті, я ті двері знайшов. Але нащо приніс їх у наше відділення, того не пам’ятаю…»-

Хай перепише шолопай цей рапорт, а то ще в руки перевірці якій потрапить. Хоча з нашим життям причаститися в смак деколи не зава¬дить.

«Затриманий продавець Крисюк вдарив пенсіо¬нера Горпиненка шматком м’яса в обличчя, через

що вирвав із рота пенсіонера глибоко застряглі у м’ясі штучні щелепи…»

Сперш, як привезли Орисю, підполковник хотів було шулікою виголоднілою на неї накинутися, аби, напуджена, була більш податливою. Але пере¬думав у останню хвилю, розвернув голоблі:

Ти того. Хоч іще й першого завдання не ви¬конала, я тобі легше дам.

Він дістав із шухляди конверта, вийняв гроші з нього і почав відраховувати, на пальці попльовую¬чи, хрусткі папірці.

Купиш кіно мені з секс-картинками – чи за¬пишуть на роботі в тебе нехай. Таке мені треба, щоб аж у носі крутило – не тільки ж вам, молодим, хочеться діла цього.

Орися зачудовано дивилася на товсті короткі пальці, які вправно, мов картярську колоду, тасу¬вали гроші, й думала, що значити все це має, чому саме їй випала така честь, як собаці у ярмарок: або всюди ганяють, або хазяїн до воза прив’яже. Чи то сповна прив’язати до власного воза Баксові не вда¬лося, чи просто забули на якийсь час про неї – і за¬раз оце згадали, нове западло на когось готують та її руками думають жар загрібати? Їй так треба в чуже встрявати ігрище, як вішати гусці хомута на шию.

Чого шпуньки витріщила? – не стримався і таки гаркнув підполковник, аж у грудях у нього громи зарокотіли, перекочуватися стали та бубна¬ми глухими озиватися. – Не почула? Сказати, аби вуха помили?

Чого ви до мене причепилися, чи собі інших ліньки знайти? – в Орисі з того пересохло у горлі, й

вона швидше прошамкала, як бабуся, ніж вимови¬ла.

Проти матері провадження знову відкрите… А вона драпонути було надумалася. Марне, на кордо¬ні району наряд міліцейський посилили, бо ж он у сусідній державі ящур серед худоби, а ще афри¬канська чума, кажуть, ходить.

На якусь мить тиша було запала, хіба авто від¬ділку сиреною знехотя згавкнуло.

Бери… На один раз твоїх хазяїв теперішніх, перекажеш, ДАІ менше зупинить, – до Орисі під¬сунув гроші начальник.

Вона бачила, що грошей на фільм забагато, тож їй замануху, певно, в такий спосіб дають, душу її на папірці поміняти хочуть. Ті гроші між ними були для Орисі порогом, який переступити ніяк не зважувалася, за ними якесь западло причаїлося – нило нутро. Вона почувалася так, як у дитинстві далекому, коли з бабусею на болото по журавлину пішла. В трясовину тоді втрапила якось несподі¬вано, хіба на десяток кроків від бабусі відбившись, топилася в баговинні раптово і невідворотно, хоч вибратися силкувалась панічно; але як тільки одну ногу, смикнувши, з трясовини витягувала, то друга вгрузала ще глибше. І збулькувала грізно трясовина, потривожене нутро її вурчало роздра¬товано, засиджених яєць запахом дихаючи, готове вже затягнути в смердючу безвість, у чорнішу чор¬ної нескінченну темінь…

Сперш Аполінарій шпигувати змусив її, а тепер чогось більшого хочуть, і має вона для себе виби¬рати: чи під муки нові матір підставити, чи зла, не

знаного ще й невпізнаного, тим людям завдати, в яких прихисток та хліба шматок знайшла.

Хоча в чому твоя вина, – набігла Орисі раптова думка, її просто передати ці гроші просять, що тут поганого, тим паче, не виконати прохання – на¬кликати немалу біду на близьку людину…

Береш? – низонув запитанням різко началь¬ник і ще ближче посунув гроші.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: