Мисливці за маревом – Іван Корсак

Вона висмикнула було трішки, хіба на чверть, одну ногу з трясовини, як друга вже по коліно вгрузла.

Візьму, – видихнула врешті.

Олег глипнув на посіріле, мов цементним пилом присипане обличчя Дениса, зизом глипнув якось, наче свекруха на невістку небажану і нелюбу, що вперше переступила оце свекрушин поріг:

Відлежався б ти після аварії. На опенька су¬шеного схожий.

То, здається, вночі всі коти бурі, а корови сірі… Тобі теж відпочинок не шкодитиме – в остан¬ні часи щастя в кашу сипалося обом.

Говори до неї, а в неї маковеї.

Денис не зразу знайшовся на слово, в його без вини винуватій душі воно заникалося десь у най- темніший запічок та причаїлося нишком, доки врешті озиватися почало:

У психушку з таким життям, певне, пора. Вечорами читаю, аби відмерзнути, оті при ремонті знайдені документи – і сам собі чудуюся. Я наче десь там, у тому столітті, хоч без машини часу, і рівно ж тим переймаюся, чим Братковський, і рів¬но ж настільки.

Олег згори вниз зиркнув на кореша, зиркнув іс¬тинно зверхньо, як старшокласник на нетямущого першачка:

Про місце аварії ще вартує помізкувати. Мову веду про природну загадку-аномалію, а не психуш¬ку. Штука не лише в тому, що дорогу через закинуте кладовище повели, хоча що ми у цьому тямимо, там місцина точнісінько така сама, що Кайлас у Тибе- тах, яка дійсний час дивовижно змінює та в минуле вертає, – хіба що тут доволі зменшена копія.

Балакай, балакай, з того вухо не заболить, – пи¬сано було на лиці в Дениса досить каліграфічними буквами; він приготувався вкотре вислухати доко¬ри кореша, що дарма він колись пропустив лекцію знаменитого фізика Мічіо Кайку про гіперпрос- тір. Якби трохи інший був настрій у Дениса, він залюбки перекривив би напарника, як той цитує професора, розмахуючи руками, мов старий по¬рожній вітряк крилами: «Уявіть, що ви могли б проходити крізь стіни… Уявіть, що ви могли б за бажанням зникати й з’являтися знову, пересува¬тися в минуле й майбутнє. Щоб потрапити в дале¬кі країни, вам не треба було б летіти літаком – ви просто зникали й з’являлися б там, де захотіли. Звичайно ж, це понад силу будь-якій тривимірній істоті». Ці шалені, неймовірної сміливості прогно¬зи Денис ще сприймав, як брав на віру також не раз цитоване Олегом із Мічіо Кайку:

«Я квантовий фізик. Щодня я воюю з рівняння¬ми, що керують субатомними частинками, з яких створений Усесвіт. Світ, в якому я живу, – це всес¬віт з одинадцятивимірним гіперпростором, чорни¬ми дірами і проходами в мультивсесвіт…»

Денисові видавалося, що не суперечить це Вірі, бо ще в древній молитві за покійних людина інтуї¬тивно відчувала існування просторів інших, коли зверталася до Всевишнього, аби оселив Він душі в місці чистому, місці світлому, де праведні спочива¬ють.

А ще Олег до ладу й не до ладу, доречно й не дуже полюбляв цитувати Альберта Ейнштейна: «Я хочу знати, як Бог сотворив цей світ. Я хочу знати Його

думки, решта – деталі». Для Дениса тут бачився пересіл, то було гординею звичайнісінької люди¬ни, хоча й віруючої в душі, яка наукою силується підмінити те, що винятково належить Вірі.

Врівноважений завше, навіть вайлуватий Олег, певне, таки меланхолік, як заходила мова про гі- перпростір, то небавом його немов хто підміняв: очі горіли незмигними світлофорами, досі поважні рухи раптом ставали рвучкими, мов людині, наче комп’ютерові, зовсім іншу програму інсталювали. Врешті дістав він Дениса балачками на улюблену тему, і той мусив оберемок літератури перечитати: від наукових статей про одинадцять вимірів прос¬тору до химерних оповідей про прибульця з май¬бутнього Леонардо да Вінчі, що втрапив у аварію на машині часу і тепер уже думає, сучасністю до оскоми натішившись, як би вибратися йому на¬зад, тож збудувати пробує гелікоптера і підвод-ного човна, аналог акваланга і планера, мріє танк сконструювати та ще малює зашифровані геніаль¬ні картини…

Одного разу Денис, вершків із прочитаного на-хапавшись, спробував кореша загнати у кут:

– Якщо я матиму часу машину, помандрую в минуле і вб’ю ненароком свого дідуся, то й тата не буде, а отже, і мене також. Але якщо мене не буде, то діда ніяк не вб’ю. Нісенітниця, парадокс: якщо я вб’ю дідуся, то я не вб’ю його.

Логічний цей жарт, дещо жорсткий і жорсто¬кий, Дениса не зачіпав, бо ні дідуся, ні тата він не міг навіть на очі звести. Натомість за діда і бать¬ка Денисові та однокласникам служила «класна дама» – вічно п’яний фізрук Пістон. Фізруку ці шмаркачі інтернатські заважали сповна жити в своєму кайфовому всесвіті – Пістоном дражнили за це словечко улюблене, яким нагороджував чи не кожного інтернатського хлопчака.

Жорсткий парадокс нітрохи тоді не збентежив Олега: він, не замислюючись та видимо запишав¬шись собою, відкинув знехотя:

Парадокса ніякого не буде, якщо, мандруючи часом, потрапимо в паралельні світи.

І нехай, думалося Денисові, подорожуй собі, чоловіче, всіма одинадцятьма тими вимірами гі- перпростору, про які модерна книжка балакає, є де розгулятися в тих одинадцяти… Самому йому так багато не треба, йому бодай один, та надійний, де прихисток є від паскуди державного, від інспек¬тора чи поліцая, що через день витрясають душу та вивертають її, немов уже потерту та приношену рукавицю. Ти б знайшов мені, казав якось Олего¬ві, вимір простору отакий затишний, нірку тиху й безпечну часу. Там, зрештою, Бакса немає, а якщо і зустрінеться схожа істота, то замість заздрості та злоби зеленої в грудях у неї грудочка милосердя.

Зараз же, як згадав Денис про психушку, а ще потім дременути намірився у котрийсь із всесвітів, Олег із непохитною твердістю вирік:

І не в психушку, і не в паралельні світи. Марш у відпустку – і всі пиріжки.

Орися подавала гроші Денисові якось так, як колись у бабусі, аби не розхлюпати, вставляла борщ у піч на рогачах – обачно і з легким тремтін¬ням рук.

– Мента старшого бабки… Казав секс-фільм йому продати, такого, щоб аж у носі крутило.

Цікаво, не приховалося від Дениса те легке тремтіння Орисиних пальців, чи працює вона лише на Бакса, чи на ментів, чи на обох одно¬часно – він на стукачів дивився з такою самою холодною байдужістю, як на гусінь, що на яблу¬ні повзає он там за вікном, – є в природі таке створіння, та й годі. Денис знав, що в кожному колективі цього добра через раз, тож марні рухи позбутися їх – проженеш одного під пристойним виглядом, як двох на місце його завербують або пришлють. І він не чіпав здебільшого їх, бо то однаково, що болячку задавнену чухати – черво¬нітиме тіло надерте куди ширше і більше та чу¬хатиметься ще нестерпніше. Траплялося йому також, що виженеш стукача тихого, який сусли¬ком смиренним у нірці собі сидить здебільшого і хіба зрідка посвистує, а натомість нового вельми спритного наживеш, що свистітиме цілоденно, до того ж прибріхуватиме.

Ще він намірився поглядом випробувати Ори- сю, пильно, як заправський гіпнотизер, у вічі їй дивлячись: у давні дитячі літа хитрюга-вихова- телька переконувала Дениса, що в очах у людини все написано, треба вміти лишень читати, правду

каже вона чи бреше. Та в погляді її, незмигному і прохолодному, нічого не вичитав; видалося хіба єдине – відчепіться від мене всі заразом.

Скупуватий мент став, відвалити щедріше міг би, – всміхнувся Денис, як простягала гроші Ори¬ся. – А хвалився ж ото…

Містечко недавно враз облетіла розмова, у прав¬дивості якої божилися очевидці. Випивало якось начальство гуртом, і начальник міліції похва¬ливсь перед товариством:

«У мене стільки доларів, що можу купити це місто».

«Так я тобі й продам», – розсердився на те Бакс.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: