«Я квантовий фізик. Щодня я воюю з рівняння¬ми, що керують субатомними частинками, з яких створений Усесвіт. Світ, в якому я живу, – це всес¬віт з одинадцятивимірним гіперпростором, чорни¬ми дірами і проходами в мультивсесвіт…»
Денисові видавалося, що не суперечить це Вірі, бо ще в древній молитві за покійних людина інтуї¬тивно відчувала існування просторів інших, коли зверталася до Всевишнього, аби оселив Він душі в місці чистому, місці світлому, де праведні спочива¬ють.
А ще Олег до ладу й не до ладу, доречно й не дуже полюбляв цитувати Альберта Ейнштейна: «Я хочу знати, як Бог сотворив цей світ. Я хочу знати Його
думки, решта – деталі». Для Дениса тут бачився пересіл, то було гординею звичайнісінької люди¬ни, хоча й віруючої в душі, яка наукою силується підмінити те, що винятково належить Вірі.
Врівноважений завше, навіть вайлуватий Олег, певне, таки меланхолік, як заходила мова про гі- перпростір, то небавом його немов хто підміняв: очі горіли незмигними світлофорами, досі поважні рухи раптом ставали рвучкими, мов людині, наче комп’ютерові, зовсім іншу програму інсталювали. Врешті дістав він Дениса балачками на улюблену тему, і той мусив оберемок літератури перечитати: від наукових статей про одинадцять вимірів прос¬тору до химерних оповідей про прибульця з май¬бутнього Леонардо да Вінчі, що втрапив у аварію на машині часу і тепер уже думає, сучасністю до оскоми натішившись, як би вибратися йому на¬зад, тож збудувати пробує гелікоптера і підвод-ного човна, аналог акваланга і планера, мріє танк сконструювати та ще малює зашифровані геніаль¬ні картини…
Одного разу Денис, вершків із прочитаного на-хапавшись, спробував кореша загнати у кут:
– Якщо я матиму часу машину, помандрую в минуле і вб’ю ненароком свого дідуся, то й тата не буде, а отже, і мене також. Але якщо мене не буде, то діда ніяк не вб’ю. Нісенітниця, парадокс: якщо я вб’ю дідуся, то я не вб’ю його.
Логічний цей жарт, дещо жорсткий і жорсто¬кий, Дениса не зачіпав, бо ні дідуся, ні тата він не міг навіть на очі звести. Натомість за діда і бать¬ка Денисові та однокласникам служила «класна дама» – вічно п’яний фізрук Пістон. Фізруку ці шмаркачі інтернатські заважали сповна жити в своєму кайфовому всесвіті – Пістоном дражнили за це словечко улюблене, яким нагороджував чи не кожного інтернатського хлопчака.
Жорсткий парадокс нітрохи тоді не збентежив Олега: він, не замислюючись та видимо запишав¬шись собою, відкинув знехотя:
Парадокса ніякого не буде, якщо, мандруючи часом, потрапимо в паралельні світи.
І нехай, думалося Денисові, подорожуй собі, чоловіче, всіма одинадцятьма тими вимірами гі- перпростору, про які модерна книжка балакає, є де розгулятися в тих одинадцяти… Самому йому так багато не треба, йому бодай один, та надійний, де прихисток є від паскуди державного, від інспек¬тора чи поліцая, що через день витрясають душу та вивертають її, немов уже потерту та приношену рукавицю. Ти б знайшов мені, казав якось Олего¬ві, вимір простору отакий затишний, нірку тиху й безпечну часу. Там, зрештою, Бакса немає, а якщо і зустрінеться схожа істота, то замість заздрості та злоби зеленої в грудях у неї грудочка милосердя.
Зараз же, як згадав Денис про психушку, а ще потім дременути намірився у котрийсь із всесвітів, Олег із непохитною твердістю вирік:
І не в психушку, і не в паралельні світи. Марш у відпустку – і всі пиріжки.
Орися подавала гроші Денисові якось так, як колись у бабусі, аби не розхлюпати, вставляла борщ у піч на рогачах – обачно і з легким тремтін¬ням рук.
– Мента старшого бабки… Казав секс-фільм йому продати, такого, щоб аж у носі крутило.
Цікаво, не приховалося від Дениса те легке тремтіння Орисиних пальців, чи працює вона лише на Бакса, чи на ментів, чи на обох одно¬часно – він на стукачів дивився з такою самою холодною байдужістю, як на гусінь, що на яблу¬ні повзає он там за вікном, – є в природі таке створіння, та й годі. Денис знав, що в кожному колективі цього добра через раз, тож марні рухи позбутися їх – проженеш одного під пристойним виглядом, як двох на місце його завербують або пришлють. І він не чіпав здебільшого їх, бо то однаково, що болячку задавнену чухати – черво¬нітиме тіло надерте куди ширше і більше та чу¬хатиметься ще нестерпніше. Траплялося йому також, що виженеш стукача тихого, який сусли¬ком смиренним у нірці собі сидить здебільшого і хіба зрідка посвистує, а натомість нового вельми спритного наживеш, що свистітиме цілоденно, до того ж прибріхуватиме.
Ще він намірився поглядом випробувати Ори- сю, пильно, як заправський гіпнотизер, у вічі їй дивлячись: у давні дитячі літа хитрюга-вихова- телька переконувала Дениса, що в очах у людини все написано, треба вміти лишень читати, правду
каже вона чи бреше. Та в погляді її, незмигному і прохолодному, нічого не вичитав; видалося хіба єдине – відчепіться від мене всі заразом.
Скупуватий мент став, відвалити щедріше міг би, – всміхнувся Денис, як простягала гроші Ори¬ся. – А хвалився ж ото…
Містечко недавно враз облетіла розмова, у прав¬дивості якої божилися очевидці. Випивало якось начальство гуртом, і начальник міліції похва¬ливсь перед товариством:
«У мене стільки доларів, що можу купити це місто».
«Так я тобі й продам», – розсердився на те Бакс.
Денис простягнув було руку принесені гроші Орисею назад відкинути, як за дверима шарварок вчинився і роздратований голос Олега розгніва¬ним бультер’єром хрипів:
Ну й що, як мільтон, документи!
Денис знову на обличчя Орисі глипнув, та ново¬го не прочитав, хіба змигнув там переляк.
Ні-і-і! – вереснула в останню мить Орися, як гості були вже на порозі, спохватившись у ту хвильку, в яку прийшов здогад на міліційну за¬гадку – гроші мали потрапити в руки Денисові. З вправністю виголоднілої кішки вона дотягнулася, цапнула і затисла у жмені ті папірці.
Рвучко відчинилися двері, й перший із міліці- янтів завис над столом. Очі його світилися азартом мисливця, що ось-ось у погоні здобич наздожене, вони кілька разів по черзі перебігали то на Дениса, то на затисле в Орисинім кулаці; ті очі як засвіти¬лись раптово було, так і погасли:
Поспіши-и-ли… – вихопилося розчароване. Те розчарування було не лише власною невдачею, розтягнуте слово, видавалося, ширилося на все до-вкола, на люд, на погоду за вікном і навіть на день цей у тижні.
Фальшиві гроші й діла такі самі, – подоба кривої усмішки змайнула Денисовим лицем, і не зрозуміти було, чи то усмішка така гіркувата, чи просто скривило від споглядання на цих гостей. – Аби пальці мої на них лишилися – фокус старий як світ… Креативу бракує, панове.
Міліціянти, що заявилися неждано-негадано, мов із віртуального простору вихопилися, так само й завіялися.
Я н-не хотіла, – мучила Орися неслухняного язика, який повертатися та перегинатися вперто не мав бажання, а як усе-таки повернути вдало¬ся, то з натугою, мов заіржавілого. – Я зрозуміла відразу, що тут западло, але не втямила, де ж воно саме…
Буває. Ідіть, – йому складно зараз було ще на якесь слово знайтися, тож взявся заклопотано і глибокодумно, ковтаючи мимовільну образу, гор¬тати телефонного довідника.
Денис віднедавна, повертаючись додому, сідав щоразу за переклад листа Братковського, він втя¬гувався у читання, як пияк непомітно і безповорот¬но в полон зманливого зілля, видивлявся пильно перипетії та повороти чужої й далекої в часі долі.
«Я, порох, попіл Творця мого, святе Небо беру за правдивого свідка, що не для жодних бунтів, про що Творець сам відає, що їх не було в моєму серці й лише для ревності Бога мого, для честі Православ’я святого смерть прийняти мушу…»
Денис читав ці рядки, і йому насправді було ці¬каво, чи ж «не для жодних бунтів» ішов на смер¬тельний ризик цей чоловік – інколи в смерті лу¬кавства більше, ніж у звивистих і покручених, заплутаних та зашмотаних стежинах життя… Мчали гінці долами й горами в усі кінці Речі Пос¬политої, везли вони універсал короля Августа ІІ – від досвітку до смеркання гнали вершники коней, даючи короткий спочинок хіба лиш на ніч чи вже як підіб’ється яка тварина. Король скликав сейм примирення, сейм, на якому мали б означити віхи його правління. Універсал той наказував шляхті обрати серед своїх депутатів та дати їм настанови й інструкції.