Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2334
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2038
Боже єдиний, - ковтала гіркоту Орися, - на Тебе ображатися ніхто права не має, і я при тім же числі, винувата перед небом безмірно, бо то гріховно було б ницій людині, така вона жалюгід¬но малюсінька супроти Твоєї величі: менша куди мурахи, якби до тої ж людини міряти, менша на¬віть комашки наймізернішої, мікроби невидимої. Але нащо ж стільки чорноти у долю мою домішу¬єш, причім змалечку, - що осмислити здатне було дитя нерозумне, ще й сирітством багате, нащо під-літкові нетямущому дозволяв ставати на дорогу блудну, нащо поклажі цієї непідйомної стільки лягає й сьогодні, на неповні мої двадцять літ?

Як переступив Денис Григорович поріг кабінету Бакса, то спершу тиша зависла, така драглиста й густа, як у доброї господині холодець наваристий. Аж врешті:

Ну?! - гикнув з-за столу немолодий чоловік, як гикнути можуть на запряжену коняку, яку за¬лишилося лише поганяти.

Та проситися я прийшов, - опустилася покір¬на голова відвідувача. - Закрутий штраф поклали.

Давно пора, - якось невизначено у відповідь - чи то пора проситися, чи штраф накласти. - Від¬нині мені платитимеш.

Покірна голова на те опускалась ще нижче.

Добра тобі зичу, - прохрипів було господар кабінету, але якась нотка невпевненості почулася, мовби водночас перепитати хотів.

«За добро дяка красненька - як вели ведмедя до меду, то вуха ввірвали, а як тягнули од меду, то урвали і хвіст, - ще встигла майнути думка в Де¬ниса. - Але чого він після гоління одеколон такий дивний вживає - сіркою, наче з пекла, відгонить».

У нас порядок, - чоловік за столом підняв руку, затиснуту в кулак, а тоді окрунув ним, мов озирав, чи добре затиснутий. - У мене схоплено все отак... Раніше, бувало, одна служба у ліс, а інша - по дрова. Злочин виявити чи недоплату податку - інформація треба. А за неї належить платити. Чим мусорок чи інспектор міг заплатити - шапкою із кокардою ґоноровою? Та народ винахідливий. Ві¬дібрали в когось, скажімо, права, опер поклопотав

перед ким треба, от і розрахувалися. Або бандита якого прикоськати треба - де мусорок із ним може зустрітися? Правильно, в барі чи генделику іншо¬му. Бандит сів навпроти опера, за щоки обидві собі наминає, а той слину буде ковтати? Ні, звісно, доб¬рий бандит почастує опера. А наступного разу му- соркові ще й торбу спакує. Отак і зливалися, зро¬щувалися потрошечки сіамські близнята...

Може, й близнята, - подумалося Денисові, - тіль¬ки вельми ревниві. Не можна виправдати заздрості людської, та, принаймні, зрозуміти вартує: мілі¬ційний лейтенант чи майор, якого серед ночі теле¬фонний дзвінок від теплої жінки підніме, має бігти у лютий мороз чи зливу, лоба під кулю чи груди під ніж бандитський нести. А однокласник того лейте¬нанта або майора, що у нього списував завше, зде¬більшого з помилками, прилаштувався так зручно біля бюджетної цицьки і тепер «до зарплати» ґоно- рово сотню-другу ментові може позичити. А не по¬зичить - то бандит не відмовить напевне.

У нас сіамські близнята перевелися, - напучу¬вав далі Дениса кабінету господар. - У нас зразко¬вий райцентр. І зветься не випадково так: рай - то райський порядок, а центр - ось де...

Господар було крутонув кулаком, мов комусь погрожував, і крутнувся в нього на руці, весело зблискуючи, масивний швейцарський годинник:

Нехай там собі Птолемей з Коперником по¬між собою борюкаються, що і навколо чого обер¬тається, а в моєму районі та місті центр завше буде в оцій твердій руці - ностальгія за нею в нашого люду.

Немолодий чоловік за столом примовк було, пе-репочити хотів чи, зиркаючи з-під лоба, упевнити¬ся думав, а чи та голова відвідувача так само низь¬ко опущена:

- Тепер ця рука, - ще раз оглянув уважно влас¬ного кулака з різних боків, мов то він був чужий та незнайомий зовсім, - сама знає, кому надбавка належить, а з кого слід зняти та що нагору ван¬тажити. А вантажити маю тепер левову частку. І хай там, хто полюбляє художній свист, надалі у словесах вправляється: корупція, корупція... Тільки сліпий блага сього недобачить, найтала- новитішого винаходу людства. У клерка мізер¬ного заява людини, до слова, мохами вросла б, якби не шелеснула асигнація. Суд наш справед¬ливий уже від трьохсот доларів починається, на¬віть знижка святечна від сердечної доброти буває. Ветеринарний лікар приходить із писком, мов щойно призначений виконувачем обов’язків Іллі- громовержця, - та нараз ликом ангела-охоронця він стає, заледве шухнеш у кишеньку конверта. Інспекція цін твою вину доведе чіткіше від Піфа- гора, навіть якби ти товар задарма роздав. Подат-ківець приходить із плановим штрафом, що й на власну труну по сплаті забракне. Саме тому ліп¬ше невідкладно позолотити долоню, інакше за то¬бою, як в загінці за зайцем, кинеться чималенька зграя: голосно протрубить прокурорський ріжок, мчатимуть за тобою, аж по землі стелитимуть- ся, гончаки контролюючих та перевіряльників, тільки сніги за ними вихор закручуватиме, і таки врешті наздоженуть.

Господар кабінету несподівано притишив голос, мов збирався превеликою таємницею поділитися, і та таємниця призначалася лише Денисові:

Ніде і ніколи ніяка поважна справа не обходи¬лася, як мувить поляк, без лапувки. Як досі віри не йметься в древність діла сього, смію нагадати про старовинне ґонорове село на Ратнівщині, ген на межі з білоруськими землями. І зветься воно не якийсь там Хабарик чи навіть Хабар, гучне ім’я його - Хабарище...

Погляд господаря кабінету тепер нагадував по¬гляд бувалого вужа на неповнолітню мишу, яку проковтнути збирався. Він значуще підняв над го¬ловою вказівний палець, замашний, наче бічилно, а тоді вже звичним баском повів:

А в мене справді зразковий порядок... То ко¬лись, заледве ятку нещасну підприємець поста¬вить, як молодики спортивної статури з голова¬ми поголеними вже тут як тут. Злиняли вони з мого району. Одних автоматна черга на східцях під квартирою власною наздогнала, інші, знаєте, грибів недобрих наїлися, а ще в третіх, на жаль, у СІЗО шнурки від кросівок менти безвідповідальні відібрати забули, тож вдавилися...

А може, й правду каже цей чоловік, - пливла думка в Дениса так тихо і легко, мов у кімнаті цигарковий дим, лицарі розбою в тутешніх кра¬ях не вживалися, з різних причин, здебільшого нез’ясованих, влягались небавом рядочком на міс¬цевому кладовищі - алея цілісінька з пам’ятників найдорожчих, із каменю італійського з плином часу з’явилася. Ім’я творця тієї алеї знав у районі

кожен, от тільки вголос не кожен назвати ризику¬вав.

Хто ж мене правильно зрозумів, - вів далі непо- спіхом кабінету господар, - то в бізнесменах поваж¬них ниньки. Он Гриць Фартовий, що наперстками колись на вокзалі бавився, тепер тоннами пельмені продавати наловчився, Клим Каструля машини з Німеччини переганяє, а Степан Могила пам’ятники надмогильні в окрузі найліпші робить - він до них трошки іншу причетність раніше мав. Чи стямив нарешті ти, що лапувка - верхівок прогресу, а я не фуфло гоню?

Затямив кріпко, - підняв Денис присоромлену голову. - Вам теж треба ділитися.

Розумниця. Кожного першого числа тепер бу¬деш мені капусту носити.

А як повернувся Денис Григорович до себе в конторку, то витяг із нагрудної кишені невеличко¬го диктофона.

Зніми, будь ласка, запис і скинь на комп’ютер, - втомлено попросив свого напарника Олега. - Та ще якось так зроби, аби про запис Бак- сів помічник ненароком дізнався.

Від щоденної журної пісні Олегової в Дениса, мов його дантист тупим свердлом мордував, нити кутній зуб починав.

Коштів - зеро, боргів - мішок, не матимемо чим здачі давати через цих здирників, що штраф непідйомний та несправедливий навісили...

Олег киснув в останні дні, як позавчорашній борщ, якого в холодильник забули поставити, - він належав до тих людей, в душі у яких вельми непросто знайти межу між скупістю і ощадли¬вістю: кожну витрачену копійку він проводжав таким довгим та безкінечно жалобним погля¬дом, яким проводжають в останню путь кревну рідню.

Хоч ремонт у складі спинімо, бо заїдять маро¬дери, - нудився перед Денисом.

Якби на кропиву не мороз, то б люд усенький пожалила, - гороїжився кореш, і Олег ніяк не міг втямкувати, чи те щире, чи для понтів надуваєть¬ся. - Сезон мародерів швидше минає, аніж сезон дощів у тропіках.

Чоловіче добрий, - своє мізкував Денис, - у тво¬єму паспорті дата народження за мою поважніша, мав би вміти на власних ногах якось встояти, на¬віть як молотять тебе щомоці по писку.

Ще один скарб у стінах знайдемо, цього разу золотий, і по боргах, - знущався з Олега, а той тільки фуркав, як кіт на кинутий ще гарячий ку¬сень, якого ані вкусити, ані лапою навіть торкну¬тися.

Тижнів два тому ремонтники в їхньому старому складі знайшли жбан, воском ретельно залитий, із чого неабияку всі мали потіху.

Ото розживемося зараз!

Груда золота, як відкриєте...

І дві пригорщі діамантів.

Подивувала Дениса хіба зневіра в удачу, в щастя сліпе простецьке, бо в очах жодного із присутніх не засвітився,не змигнув жадібний зблиск; це ж треба, аби життя забрало навіть таку наївну й крихку надію, сподівання дитяче на диво.

Як зняли той віск, то, звісно, не побачили там ні срібла-злата, ні діамантів пригорщами, натомість вийняли чималий жмут паперу, зжовтілого і цві¬лого по краях.

Латиниця, ще читати можна. Здається, поль¬ською писане, - Денис близькозоро вглядався у ви- цвілі рядки. - Віддайте вчителеві історії з містеч¬ка сусіднього, отому фанатові, що старопольську знає, хай перекладе. А могорич із мене.

Переклад історик передавав частинками, скіль¬ки встигав. То був лист поета і братчика Хресто- воздвиженського братства Данила Братковського до свого приятеля: лист писаний, очевидячки, вже у в’язниці, з-за сивих мурів замку Любарта.

Переклад був дещо химерним, історик давав лад старопольській мові, якою лист дійсно писаний був, та безпорадним лишався перед латиною, ряс¬но розсипаною на кожній сторінці - автор, напевне, володів нею ґрунтовно. Але суть, попри вимушені смислові пропуски, все ж вловити вдавалося.

Дениса, несподівано для нього, зачепило писа¬не, хоч ніколи досі не мав сверблячки чи нахилу до історії: нутра її, гадав, не знає ніхто, натомість цю вертихвістку тлумачить кожен, як заманеться. Заледве влада змінилася, як біжать, аж спотика¬ються, підручники передруковувати; навіть коли придурок черговий зміниться у міністерському кріслі, і то вже гримлять друкарські верстати. А зачепило найбільше його те, що йшлося в листі про поліські містечка і села, в яких самому Денисові бувати доводилося. Ще до цього набігала думка йому не раз, що історія давніх волинських та роз¬логих поліських країв для поважних академіків і професури все ще лишалася пасербицею, мов би то далекі якісь острови Океанії, а люд із цих країв за¬ледве міг проступати на тлі загальноукраїнських подій, - потішити читача могли професори хіба зрідка дотепом, що в не такі вже давні часи нази¬вали себе тут селяни не українцями чи поляками, росіянами чи білорусами, а тутешніми... Попри іронію академіків бородатих, у цьому Денисові ба¬чився особливий смисл.

У різні часи край топтала нога німця і австрія- ка, француза і поляка, ще пам’ятають поля, де по¬стоєм стояли шведські війська, а з іншого боку - ходив тут чобіт росіянина і удмурта, мордвина і якута; ой, і довгий же перелік отих непрошених. Колись був Денис просто вражений фотографією полів побіля села Затурці, села славної Галшки Гулевичівни, фундаторки у прийдешньому Киє- во-Могилянської академії. Фото зробили у Пер¬шу світову, і бачився на ньому справжнісінький марсіанський пейзаж, настільки все снарядами та окопами перерите. В ту війну фронт, на біду, на Затурцях якраз на півроку спіткнувся, і ось три імперії, Німецька, Австро-Угорська й Російська, півроку молотять одне село, ще й в усі три столиці депеші нагальні шлють: додайте резервів, додайте снарядів...

Зайди непрошені зі сходу і заходу човгали тут підошвами, та землі за підошвами тими, як погна¬ли їх врешті, не понесли; до того жили тут люди вкраїнства, і житимуть вічно по тому, бо тутешні вони.

Вперше в листі Братковського зустрівся вислів йому «лісові козаки». Як шкода, подумалося, що промайнуло слівце і зникло, і нікому дослідити, як же під пущі покровом боронився урешті люд, коли в чистому полі забракло сил.

Денис зараз сам собі дивувався. В тій скруті, в якій опинився, радше було б вечорами за підра¬хунки засісти, спокійненько, коли ніхто за рукав не смикає, не деренчать телефони; натомість він брався за сторінки, що встиг перекласти історик.

А може, гадав, то так має бути: від шарпанини цілоденної, від стресових ситуацій, густо заміша¬них у теперішньому його житті, людина відійти повинна, душа відмерзнути - організм таким ри¬пом сам себе силиться якось рятувати.

Дивувала його також схожість обставин, в які він втрапляв, і які судилося пережити в ті дале¬кі роки Данилу Братковському; можливо, не так обставин, попри неспівмірність часів, як варіан¬тів вибору, що поставали перед людиною. Інколи, вчитуючись у рядки, поринаючи в текст, Денис забувався цілком, блякла і згодом згасала сьогод¬нішня суєта, мнимі й дійсні загрози; він перено¬сився на три століття назад, над ним світило там¬тешнє сонце, чулася тодішня говірка, а перипетії життєві складалися не менш приперченими, аніж сьогодні...

І він уже не дивувався цьому, бо ж не змінилася людина ні за століття, ані за тисячоліття. Хіба, мізкував Денис, уже перестали за хабар продава¬ти душі, як узвичаїли те тепер, чи гріха убояли¬ся тим займатися генделем: хіба, йому думало¬ся, досконаліші вибори по віках, відколи в сенат, підкупивши оберемок сенаторів, Калігула вводив коня, хіба нинішні вибори чим відрізняються - та ж нічим, отака собі карикатура, доволі зла, ще й олівцем невправним мальована; ай-к’ю того коня, напевне, був вищим за показник нинішніх обран¬ців - Денис негайно гасив телевізора, заледве пи¬сок котрогось із них на екрані засвітиться.

Він на власній шкурі пізнав, чого варті у до¬ларах наші суди, він із білими завидками якось читав звід законів Вавилонського царства, п’ятий параграф кодексу Хаммурапі чотирьохтисячоліт- ньої давнини: «Якщо суддя буде розглядати судову справу, прийме рішення, виготовить документи з печаткою, а потім своє рішення змінить, то цього суддю треба викрити у зміні рішення, і він пови¬нен сплатити суму позову в 12-кратному розмірі, а також має бути на зібранні піднятий із свого су¬дового місця і не повинен повертатися та засідати в суді».

Еге ж, посміхався у думці Денис, якраз, у нас цей суддя має негайно піти на підвищення...

До пізньої ночі, вимкнувши телефон, він ви¬мітав тепер із думок весь мотлох житейський та, гортаючи сторінки рукописного перекладу, лягав, наче на теплі води ріки, на плин неспішний часу: йому боліло те, що й Братковському, любив і нена¬видів однаково, немов вони душами обмінялися і століттями.

Коли Денис Григорович був подивований чи¬мось, то мимоволі міг вигукнути: «Чудо у пір’ї!»

От причепилися до нього ті два слівця, і ніяки¬ми обценьками їх не відкусиш.

Пошук на сайті: