Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 12)

писью золотую чашу, иные - выстроить домъ и в честь его украсить его именем. Наконец все согла¬сились поднести ему золотую съ бриллиантами табакерку, на что испросить высочайшее соизво¬ление. Поручили сенатору изготовить оную въ Пе¬тербурге, давъ знать о том во все волости губер¬нии, и от многихъ ученыхъ людей требуя совета, какую положить на табакерке надпись. Присланы были изъ Варшавы, изъ Кракова и Вильны, отъ Колдонтая, отъ Чацкого, отъ Потоцкого и отъ другихъ знаменитыхъ ученостью поляковъ; но выборъ палъ на ту, которую доставилъ славный польский стихотворецъ Трембецкий. Она заклю- чалася въ латинскихъ словахъ, что означали: «Признательная Волынь Михайлу Комбурлею, ревностному блюстителю звания». Ось найперш чим були всі заклопотані, не до храму...

Хоча були поміж прихожан помірковані, що в півголоса тоді радили: «Занесімо тому Комбурлею щось ваговите до табакерки - і храм буде віднов¬лений».

Посоромилися, не занесли.

Зими волинські каверзні: вдень, трапляється, на сонці бурульки худнуть, а під досвіток затрі¬щить мороз - немає такого каменя, тим паче не випалили ще цегли, щоби вистояла супроти такої підступності. Руйнувався храм із року в рік, і, аби сором пік менше начальство тутешнє, церкву пе¬редають до Острозького монастиря.

Ще було якось смикнулися, гроші на відбудову зі срібного виміру в асигнації перевели, - та й за¬були по тому на півтора десятка літ із гаком.

Згодом хто тільки не переймався, для людсько¬го вигляду, відновленням храму, навіть головноко-мандувач Першою армією генерал-фельдмаршал граф Сакон. Врешті знову справа докочується до царя і з тим самим успіхом відкочується.

Через шістдесят один рік після пожежі Міністер¬ство внутрішніх справ Російської імперії наказує передати руїни храму у відання генерал-губернато¬ра О. Дондукова-Корсакова. А в того в очах раптом двоїтися почало: у канцелярії був один проект, у губернатора інший, тож іще десяток літ пішло на листування та перекладання паперів із шуфляди в шуфляду. Зрештою, губернаторові й ніколи було займатися такими дрібницями, він усе «Записки» царю писав. Особливо великий шмат часу забрали в нього «Записки о малороссийском языке». Начебто і в ліберали себе Дондуков-Корсаков записував, не з усім в Емському указі погоджувався, та імперське шило неминуче вилізти мало з мішка тих «Запи¬сок»: «Действительно, под безобидными, повидимо- му, предлогами, прикрываясь чисто педагогически¬ми и дидактическими требованиями, выдвигается важный вопрос о полной замене государственного языка местным наречием, пока лишь в начальной школе. Нет никакого сомнения, что логика вещей, как и педагогическая логика, потребует такой же замены и в высших учебных заведениях...» Непоміт¬но сам для себе роздобрившись, пан генерал милос¬тиво готовий був дозволити

«использование малорусского для объяснения незнакомых ученикам русских слов в первом кла¬се»...

Ще, правда, як завалилася головна баня хра¬му, то пробувала російська адміністрація продати церкву на цеглу, на розбирання. Та от морока, тор¬ги виграв Гершко Ерліх - ну, ніяк не випадає за¬твердити в торгах іновірця.

«І чого було не скинутися людям відразу і тому Комбурлею щось ваговите до табакерки додати?» - журилися розумні заднім числом луцькі міщани.

Здається, впродовж вісімдесяти літ, коли руй¬нувалася церква, Волинське губернське управлін¬ня знайшло спільну мову з волинською духовною консисторією тільки один раз: ухвалили викорис¬тати цеглу з церкви на будинок, де розміщувалася тюрма і причт.

Із храму має постати тюрма - за неймовірною логікою життя розвивалися в ті часи події, що красномовніше за слова прояснювали на цій землі суть чергового окупанта, пришельця зі сходу.

Лише через вісімдесят з лишком літ, як вира¬хував згодом Денис Поліщук, зазвучала молитва у відбудованому храмі - коли знову відродилося Чеснохресне братство.

Дві делікатні історії того разу в один день тра¬пилися.

- Мені отой манускрипт, що для цього задри¬панця Поліщука перекладають, - покивав влад¬но пальцем Баксютенко, чи то кличучи підійти ближче свого помічника Аполінарія, чи сам руко¬пис мав послухатися і причвалати. - Як збагримо за рубіж, то зелених тонн десять на дурняк забаш- ляємо. «Зеленню» пахне!

«Істинно: де Бакс не ступить, там золоте верб’я росте, - з побожністю подумав про шефа Аполіна- рій та ще з одним клерком зважився до історика податися. - Такий і з вареної крашанки курча ви¬сидить».

Кримінальний кодекс, стаття номер, - уже в хаті історика тицьнув пальцем Аполінарій навгад у шкільний задачник, який прихопив того дня на роботу, синові прикладів декілька розв’язати. - Приховування скарбів, що належать державі. Де отой знайдений рукопис?

До чого тут я? Мені дали, от я й перекладав... Не силуйте чужими пирогами свого батька поми¬нати, - знизав отетеріло плечима історик.

Як патріот нашого зеленого краю, - підвівся урочисто Аполінарій і підняв молитовно вгору очі, - ви повинні негайно знайдене нам віддати.

У зеленому краї... зеленню чути, - відлунням вихопилося з грудей супутника Аполінарія, що об¬лизав при тому свої пошерхлі раптово губи і шмор¬гнув по-школярськи носом.

Але Аполінарію Аполінарійовичу на цьому мову спинити ніяк не виходило, як багатодосвід- чений держслужбовець мав він цілковито переко¬нати опонента, на лопатки бездоганно покласти та виволочку таку влаштувати, щоб за душу шкреб¬ло та дерло, пробирало аж до кісток:

Вам належало спершу запитати думки у відді¬лі освіти чи іншого компетентного органу, - вичи¬тував історикові, в якого кутик рота від нетерпцю пересмикувався. - А то зв’язалися з особою сум¬нівної репутації... Теж мені мисливець, щастя за переклад уполював - якихось нещасних хіба кіль¬ка тисяч гривень.

Ми по життю всі однакові мисливці, - не стерпів історик, в якого на думці вививалося зле: «Кому нещасних, а кому дві зарплатні». - Але як вам так допекло, то забирайте той рукопис.

Вже додому з трофеєм вертаючись, смикнувся було раз і вдруге на сидінні Аполінарій, мов на цвяха ненароком натрапив:

Не замочити наш подвиг - гріх довічний, - кивнув на згорток із рукописом. - Ось тільки міс¬цину десь гарну виберемо...

...А Олег того дня з добра дива аж заїкатись по¬чав, коли на порозі своєму побачив корешів дав¬ніх, з одного курсу.

І... Гриць, і... Степан, - хоч яйцем переляк та подив викачуй; від обіймів тріщали ребра, бо деся¬ток літ не стрічалися.

Як заморили було черв’ячка та «чи пам’ятаєш?» вимовив кожен із десяток разів, не стерпів Олег:

На природу, панове! На шашлики - тут їх не- зрівняти з вашими, що в степах південних голих- голісіньких...

Чванько? - перепитав зажурено Гриць у Сте¬пана.

Зазнайко, - ще сумніше Степан уточнив.

Від лоскітливого духу рум’яного шашлику язик у шлунок втікав, порожні пляшки з-під віскі слухняно рядочком у траві шикувалися, і врешті Степан, повітрям п’янким, очевидячки, зморений, жалібно схлипнув і захропів. А Грицько з Олегом все ще змагалися:

А пам’ятаєш, - тицяв Грицько пальцем у ко¬реша, не кожного разу втрапляючи, - як хотіли за походеньки тебе покарати і підвісили над двери¬ма презерватив із водою? Натомість на комендан¬та добро те шухнуло, що на перевірку в пору таку пришвендяв...

А ти все божився, що вельми сторожко спиш, то Степан та друзяки разом із ліжком у туалет тебе винесли.

Ото переляк напав. Прокинувся, коли змерз, і втямити не можу: сперш подумав, що на тому сві¬ті вже, хіба ангелів тільки бракує. Але ж ні, ка¬хельні стіни, навіть рукою помацав, умивальник, усе земне й прозаїчне. Тоді, думаю, в морзі або в лі¬карні - так запах не той. Кривдно, що й досі Сте¬панові, зайді такому, не помстився. Хіба зараз хоч трішки?

І, вибравши вихололу вуглину, взявся розма¬льовувати обличчя Степана, що сном праведника заснув, хіба час від часу почмухував.

Зараз чортяку з нього вималюю, ось і ріжки на лобі ростуть...

А завершивши врешті вендету, ностальгійно зі¬тхнув:

І віскі смачнюще, і шашлики просто фентезі... От би ще самогоночки - пам’ятаєш, як звозили зві¬дусіль по канікулах рідну її та олімпіаду всеукра¬їнську проголошували?

Та ніяких проблем, - знизав плечима Олег, го¬товий заради гостей ще й не на такі подвиги. - До найближчого села кілометрів зо два.

І, заштовхавши в машину Степана, що спро¬соння бурчав та борсався, подалися у путь. На- півдорозі якось не вгадав Олег, недооцінив ка¬люжу, що ямищем виявилася - зависло авто безнадійно.

Тут камінцем до села докинути, - взявся Олег зажуру Грицька розвіювати. - Гайда пішака, ра¬зом тракторця прихопимо. А Степан не дівка, ніх¬то не вкраде.

За якийсь час Степан, спрагою вселенською мордований, розбурхався і отетеріло поводив до¬вкруг очима: де він сам оце опинився і де його кореші? Нараз набігла думка доволі таланови¬та - мабуть, він оце на машині від’їхав, доки не застряв, тільки пам’ятає поїздку смутно, тож вертатися слід назад; і він потелепав лісовою до¬рогою.

Наступна думка виявилася ще талановитішою: оскільки сутінки набігають, то вилізти слід на ви¬соке дерево: чи багаття з корешами він побачить, чи село яке недалеке; не ночувати ж йому в лісі.

І він, зібравшись з останніми силами, видряпався на розлогу сосну.

На той час Аполінарій якраз додому вертав¬ся і під тією самою сосною замочити удачу на¬думав: Степан, облизуючись, зачаровано тіль¬ки зирив, як унизу з’являлись наїдки та питво. Раптом, через порух один необачний, хоч як не скрадався та силився постерегтись, він зірвався і з тріском, з гілляки падаючи на гілляку, по¬летів униз і шваркнувся перед ошелешеними та нажаханими подорожніми.

Аполінарій лише перехреститися встиг: пе¬ред ним звалилася невідь-звідки нечиста сила, справжнісінька, натуральна, з лицем чорним і замазюканим, тільки білки очей фарами авто¬мобільними світилися в сутінках; сумнівів тут уже ніяких, бо на лобі в тої сили нечистої справ¬жні ріжки стирчать. І як тільки правець від¬ступив, у кілька стрибків опинився Аполінарій у машині, й так само супутник його з низького старту взяв.

Куд-куди?! - ще гукнув Степан було вслід по¬дивовано, та намарне.

Врешті він налив собі стопочку, з хряскотом від¬кусив шмат ковбаси і став чекати - мають же його шукати Олег із Грицьком.

Коли врешті справді вони під’їхали, Степан свої жалі виливати взявся:

Тут від мене чомусь втікали, мов я з рогами...

Потім у дзеркало глянеш.

А ще вони, перепуджені, якісь документи згу¬били.

Олег розгорнув згорток: рукопис, який він сам віддавав на переклад.

- Рукописи не горять, мовилося в давнину. А ще вони рук поганих не терплять...

Коли вкотре Орися потелефонувала Аполінарію і не змогла ваговитого «жучка» компромату на Де¬ниса назвати, то тільки почула, як у слухавці не- вдоволено селезнем крякнуло.

Наступного разу оповісти змогла лиш про спи¬сання товару передчасне й не виправдане - у слу¬хавці не втаїлося роздратоване:

Копати глибше!

А ще в наступну розмову телефон зашипів, мов на черінь розпечений кухоль води хлюпнули:

Ти на кого, шалава, працюєш? Де у них контрабандний товар? Де дівають неоприбуткова- не? Де все те, за що прищучити по-дорослому мож¬на?

В Орисі язик чесався матюка поверхів хіба в сім загнути, в тому ділі вона майстром вдатним була, траплялося, від її матюка-хмарочоса правець на¬віть пацанів бувалих хапав, але зараз стрималась через силу:

Парафінку гонити не буду. На фіг мені ще од¬ного ворога наживати?

Ще од-но-о-го? - як гуму, розтягувала слово подивована та обурена телефонна слухавка. - Тоді твою матір цього разу не поспішатимемо з петель¬ки виймати, як тоді, коли на власних панчохах вішалася... А за нововиявленими обставинами їй знову СІЗО засвітило.

Орися додому йшла вельми невпевненими нога¬ми, зовсім так, як вперше клею дали нанюхатися, коли світ починав ділитися, двоївся й троївся, і

множини його, накладаючись, творили суціль¬ну мліч. Боже, - набігала весь час одна й та сама думка, - нащо в світ отаких пускаєш, тож супроти них мохи та лишайники неспівмірно створіння до¬стойніші...

Вона боялася озватись до матері, не відала, як, якими словами про нову загрозу сказати, тим паче, видавалось Орисі, дивилася матір на неї якось не-звично.

І справді, матір озвалася першою:

- Я вже відвикла на цьому світі чомусь дивува¬тися. А тут, ні сіло, ні впало, розшукав мене в ін- тернеті вузівський одногрупник, перше захоплен¬ня молодості моєї. Овдовів він давно, заміж кличе мене і просить виїхати в його Закарпаття.

Орися нікому в житті не бажала зла, кривдників своїх зневажала швидше, а от кому насамперед до¬бро зичила, перш ніж навіть собі, то цій жінці, не по крові спорідненій, а долею, коли лукавою, коли милосердною, доволі часто її зигзагом вигадливим Орися, заплющивши очі, на шию матері плигну¬ла, аж та хитнулась та на ногах ледве встояла, об¬німати стала.

Орися інколи думала, що якби знала свою рідну, справжнісіньку матір, то не змогла б більше й міц¬ніше любити її, аніж оцю жінку, що знайшлася на її невеликому ще, але непростому шляху. Вона не зізнавалась ніколи, що з дитинства, заледве себе пам’ятає, малювала матір - диво дивнеє, кожного разу з-під олівця чи фломастера, з-під закарлюк дитячих невправних чи згодом з-під ліній чіткі¬ших проглядалось обличчя, схоже саме на жінку оцю, що вихопила Орисю з біди, в якій топилася підлітком - і в світі цілісінькому нікому, крім неї, діла ніякого не було до того потопельника...

Вона обнімала й обціловувала рідне обличчя.

Поїдемо разом, еге ж? - соромливо заглянула матір в очі дочці.

Їхати вам. Невідкладно. Навіть як щастя десь там, за горами.

А ти зі мною? Чого ж не відповіла?

Те заскочило Орисю зненацька, ніяких вагань не було б раніше, навіть місяців кілька тому, зараз же вона не могла відказати напевне і щиро, десь застрягала в дорозі відповідь, - на превеликий по¬див самої її.

Щось трапилося? Чи тобі тут хтось подобаєть¬ся? - і подивовано, і насторожено.

Не знаю, - по-дитячому поклала Орися матері голову на плече.

Марину електричний струм продовжував неми¬лосердно трясти, вона хотіла і не могла відірватися від здичавілої бетономішалки, вона навіть крик¬нути нездатна була, бо ні вдихнути, ні видихну¬ти - допоки найближчий із робітників, вмить усе зрозумівши, не рубонув сокирою по електричних дротах, що зі злістю іскрилися та сичали.

Уже в перші наступні дні Марина виявила за собою одну дивину: вона здатна була засвітити електролампочку навіть без вимикача, досить було лиш на неї подивитися пильно, хіба трішки напруживши зір; все яскравіше при бажанні та лампочка буде горіти, аж голубим світитиметься, а врешті, як постаратися, засяє електрозваркою та, з тріском розлітаючись дрібними осколками, лопне.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2371
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2052

Пошук на сайті: