Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2334
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2038
«Ми всі, нижче підписані особи релігії старо¬житньої грецької східного православ’я, обивателі воєводства Волинського, котрі тут часто буває¬мо і справи свої маємо, де прав та вольностей на¬ших перестерігаємо. А місця на те особливого не

маючи, де б набоженство своє, відповідно до старо-житності предків наших, відправлялося б, з тієї міри поглядаючи на інші міста, де братства ма¬ють свої фундації та порядки, так само й ми, іду¬чи за патріаршим благословенням і за привілеєм короля, його милості, спершу заклавши Братство милосердя, котре за собою тягне всі добрі вчинки, хочемо старатися, аби хвала Божа в його церкві була відправлена і аби також шпитальне убозт¬во слушне виховання мати могло. Тобто догляну¬ли собі на те особливе місце, де б церкву, і школу, і шпиталь, відповідно до можливостей наших, по¬будувати, уфундувати і всілякою оздобою прикра-сити. А що самі в тім місті зараз не мешкаємо і через віддаленість нечасто буваємо, то доручає¬мо той догляд і працю та й покладаємо на мен¬ших панів братії нашої, панів міщан луцьких, аби вони, як до того належні, на місці нашому працю та всілякий нагляд чинили й урядження всіляко¬го доглядали і нами, як старшими, покликалися. А ми також при них, як старші молодших, повинні згадувати, заступати й боронити на кожному місці і в кожній справі. На що й руки наші підпису¬ємо, і печатки свої прикладаємо.

Діялось у замку Луцькому, місяця вересня, 1 дня, літа після народження Ісуса Христа, Сина Божого, 1619-го.

Димитрій Балабан; Юрій зі Збаража Воронець- кий; Олександр Зубчевський, мостовничий луць¬кий; Єзекиїл Курцевич, архімандрит трахтеми- рівський; смиренний ієромонах Ісакій; Григорій Ушак Куликівський, підсудок кременецький; Кос-

тянтин Хорошко; Криштоф Єловицький; підсто- лій землі Волинської; Філон Єловицький; Іван Мар- ковський; Іван Виговський; Олександр Пузина; Юрій Пузина; Лаврентій Деревинський, чашник волинський; Абрам Грабовецький; Михайло Гуле¬вич Воютинський, підсудок луцький; Криштоф Кольчицький, скарбник воєводства Чернігівського; Юрт Кульчицький; Павло Вишборський; Павло Друцький Любецький, суддя гродський луцький; Тома Гуляницький; Іван Ісайковський; Яцько Гу¬левич Воютинський; Іван Банковський; Микола Нападовський; Олександр Немирич з воєводства Київського; Олександр Волковський; Семен Гуле¬вич Воютинський; Іван Гулевич; Федір Гулевич Воютинський; Іван Волковський, підчесник; Гри¬горій Черняк, коморник; Роман Гулевич; Петро Гулевич; Григорій Баковецький; Михайло Мишка Холоневський; Григорій Жабокрицький; Адам Сві- щовський; Петро Сурин; Михайло Садимонтович Кропивницький, підсудок; Павло Щольген; Богдан Братковський; Андрій Саватський; Григорій Сен- ницькип; Федір Кузьмич».

Луцьких братчиків доля розносила по світах, але вони люду свого і своєї землі не цуралися, з роду Гулевичів славна Галшка Києво-Могилян- ський колегіум фундуватиме, шлях славетний та водночас тернистий, шлях трагічний в Івана Ви- говського, справ ваговитих немало в братчиків ін¬ших, при тім числі в предка його Богдана Братков- ського. Ці люди з пліч не скидали невдячний тягар відповідальності: щоби дозвіл мати на будівництво храму, оповідали братчики, до яких сам належав, мусили хабарі возити і королю у Варшаву, і патрі¬архові вселенському - хіба надією себе тішили, що Всевишній простить їм мимовільний цей прогріх.

...Тиша у кам’яниці, вселенська тиша і, вида¬ється, всі пригоди уже позаду, лиш очікування тривожне перед собою. Але якось дивно з ним по¬велися, допитували для годиться швидше, а далі тижнями чогось чекали, найімовірніше, гадав Братковський, рішення з неблизької Варшави.

Аж одного дня скрипнули двері й на порозі по¬став вартовий над ним:

Ви не впізнали мене, пане Братковський? - пе¬репитав напівголосом, якось, видавалося, винува¬то.

Братковський обличчя це бачив колись, він си¬лився і не міг пригадати, тим паче, непросто роз¬гледіти в напівсутінках підземельних.

Ви мене, якщо пам’ятаєте, зі скрути виручи¬ли, - мовив притишено вартовий. - Тепер я виручу вас.

Село Свищів, частиною якого володів Братков¬ський, недалечко було від Олики, і до нього різний люд із сусідніх сіл за поміччю інколи йшов - він згадав цього чоловіка врешті.

А ще за півгодинки Братковський був уже в сід¬лі й, подумки проказавши вдячну молитву, завер¬шив її неспростовним та віковічно чинним: «Не- сповідимі шляхи твої, Господи...»

Вже за версту, коли й Олика ледве видніла- ся, промайнула у думці перша олицька пригода, коли за хабар у сторожі пильної сам себе викупив: «Знатно склалося, пане Братковський. Вельми 

пікантно після диспуту із Мазепою, коли ти про-повідував неморальність лапувки. Зрештою, тепер хоч знаєш напевне, скільки вартує присяга його милості польському королю...»

Біда біду знайде, коли й сонце зайде, - не марне мовиться, таки не сховаєшся від набридливої, хоч у піч замажся.

Заледве Денис з Олегом поповнили склад, як погостювали так розкішно в них міліційні маски- шоу та погромники, коли ж знову поцілило життя під дихавку - на складі нестача.

Очі в Олега іскрами сипали, мов від точила, коли гострять сокиру:

Здаваймо завскладом Петрівну ментам. Не бу¬ває помилок такого обсягу.

Нагодилась на ту мову Орися, що привидом у дверях замерехтіла:

Вона прийде сама попроситися... Не чіпайте зараз її, якщо можна. Думала вона крадене плат¬нею своєю до ревізії якось залатати.

Денис тільки скрива поглядом низонув, наче швайкою:

Захисниця, нівроку. Забула вже, як Петрівна до тебе все чіплялася, стукала та наговорювала?

Те Орися пропустила повз вуха, наче заблука- лу осу, яку не дражнити ліпше. Натомість пере¬казала від самої Петрівни почуте, коли та з добра дива розревілася зранку, без видимої якоїсь на те притичини, ревнула з нутряним та щемливим ви¬дихом, як з великого болю здатна хіба скривджена звірина.

Семирічний син її Данилко одного дня раптом затемпературив, скаржився на животика: гаятися мама не стала, відразу в лікарню. Лікар десь ви-

йшов на хвильку із кабінету, та медсестра заспо¬коїла:

Зараз за лікаря його халат. Он він у кутку ви¬сить.

Петрівні не треба було повторювати, і вона, зов¬сім не криючись, шихнула в кишеньку халата па¬рочку сотенних.

Оглянувши Данилка, прослухавши серце та животика прощупавши, лікар узявся рвучко пи¬сати, і Петрівна ніяк не могла вгадати, чи латиною він оце користується, чи якоюсь іншою, досі не знаною ще в тутешніх краях загадковою мовою.

Харчове отруєння. Ось рецепт, на аналізи на-правлення, а вдома зробите клізму.

Вона заїкнулася було про лімфовузли малого, які її непокоїли, та лікар мовчки зробив жест обо¬ма долонями, наче котив щось перед собою, дово¬лі важке та незграбне, і тоді якась невидима сила стала підштовхувати її до дверей і врешті зовсім за поріг нахабно виштовхнула.

Вдома Данилкові стало легше, навіть м’яча ганяв, але вже під вечір знову рум’янець від температури на щоках шарів, а лімфовузли ще загрозливіше видніли- ся. Петрівна спитала своєї бабусі, що фельдшерувала піввіку, чи не може то бути бідою, про яку їй думати навіть моторошно. Бабуся, ховаючи очі, не стала пере-чити, тільки силилася заспокоїти, що схоже в хлоп¬чака може трапитися навіть від звичайного протягу.

Чорний здогад нічний сон виштовхав так, як лікар із кабінету матір, і вже наступного ранку, хоч була неділя, погнав Петрівну з малим знову в лікарню. Чергового лікаря десь вхопило, та сотен¬ний папірець враз його повернув. Відвертаючись, аби не так чутно було, чим закусював, спитав, чи робили малому клізму.

Треба ще зробити кілька разів, - радив пова¬гом, облизуючи пересохлі вуста.

Покласти в лікарню Данилка, на жаль, не вда¬лося:

Не кровить, своїми ногами прийшов, чого ж тут...

Зате видерти, шихнувши ще асигнацію, вдало¬ся направлення на нові аналізи.

У понеділок Петрівна насамперед кинулася до дільничного педіатра, та тут чекала невдача:

А ви без талончика.

Зате в дитячому відділенні лікарні образилися на неоковирну спробу шихнути в халат чергову сотню і невідкладно виписали направлення в об¬ласну лікарню.

Малого завезли тиждень тому, але було вже запізно, - Орися чомусь до вікна відвернулася. - Зранку потелефонували, що хлопчик помер. На довершення, ще й без перепустки на той світ не по¬трапити - за нормальне місце на кладовищі чима¬лий хабар ниньки належить.

Ураз запала цілковита тиша, глухоніма, тя¬гуча й густа, тільки десь за стіною підвискувало свердло ремонтників.

Ось так у житті трапляється, - думав Денис, - справедливо вчинити в таких трапунках під силу хіба Соломонові, та й то ранньому, ще не осінніх літ, коли будувати жертовник язичниць¬кий жіночі спокуси звабили.

Тільки тепер йому, замороченому, нарешті ді¬йшло, чого забігала почорніла Петрівна, просила вона авансу та все балакала про землицю, що в за¬тишку отам, під явором, - папірець, у голові своє колупаючи, підписав Денис, не чуючи та не заду¬муючись.

Ще подумав було про Орисю: напівусохла душа її, життям обморожена, відновлюється начебто, затягує молода кора болісні тріщини; може, якраз ожити їй суджено.

Не міг Братковський довго всидіти вдома - злі вітри знімались над його краєм, сеймова постано¬ва року тисяча шістсот дев’яносто дев’ятого злікві¬дувала козацтво, бо як оберег від турків, мовляв, тепер уже воно не потребуватиметься; ще й віру споконвічну карнали та люд землі позбавляли прадавньої...

І заклекотіли вози Правобережжям, із сім’ями їхали, із худобою зі всіх країв, направлялись ці¬лісінькими валками до Семена Палія - того са¬мого заступника скривджених, характерника ко¬зацького, полковника, що уславився під Віднем і Ясами, Кази-Керменом і Дубосарами, на землях словацьких, турецьких, угорських, того самого Палія, що польським нахабним комісарам дав від- коша:

«Я народився у вільній козацькій Україні, на яку нема прав у Речі Посполитої, тільки я - прав¬дивий козак і гетьман мого народу...»

Бувало, Данило засне, а тоді, задовго до виспі¬вів півнячих, невидима сила розбудить - і вже годі зімкнути повіки: думка гнатиме думку, і тим забігам наввипередки не буде і до світанку кінця. Деколи набігали рядки зі своїх же поезій, тільки писані низку вже літ тому, рядки про цей химер¬ний світ:

Одним недоля, іншим щастя плужить,

Своєму брату брат, буває, служить.

Одна хоч мати, не одної долі:

Цей син веселий, тому тяжкі болі.

О світе, світе, що ти за особа:

Цьому зневага, іншому оздоба...

Так уже льос випадав, що зневага й тяжкі болі діставалися тим, хто упродовж віків на цій землі порядкував, чиє коріння куди далі пішло углиб, аніж у гінких тополь уздовж найбільших шляхів.

Але що вдіяти зможе він? Підняти тутешній люд - не вартує себе жданиками втішати, ще спо¬мини ятряться, коли тільки п’ятдесят чотири під¬писи вдалося зібрати, аби покарати зрадливих послів у сейм. Виглядати, долоню до брів прикла¬даючи, помочі якоїсь від гетьмана Івана Мазепи? А хіба то не він їздив до ясновельможного та на власні очі міг переконатися, що в того руки кріпко московитом пов’язані?

Данило наче із затуленими очима никав зачине¬ною кімнатою, спотикався і перечіплювався, нати¬кався на стіни - і не було кому погукати «Тепло!», «Холодно!» або «Тепліше»...

Він повинен таки поїхати до Палія, якщо себе поважає, якщо червоніти не хоче й на тому світі, коли судить зустрітися з предком славним сво¬їм Богданом Братковським. І так само чесно має вчинити щодо сім’ї своєї, бо недруги, заледве він за поріг, вже наступного дня все за вітром пус¬тять та розграбують. Найперш на синів, Івана та Олександра, має переписати належну йому части¬ну Свищова, іншим майном розпорядитися, - у ве¬лику бучу доведеться встрявати, і ні з якого боку не повинен ніхто його вкусити...

І коли зважився, то душа його почувалася, як ріка по скреслій нарешті кризі, вперше за остан¬ні місяці він спав, мов немовля безтурботне, що всмак підвечеряло грудьми материнськими, і те¬пер всі клопоти світу далеко десь...

Попервах усе складалося легко і вправно, мов пісня співалася. Данилів невеличкий маєток, частина села Свищова, був під заставою, тож на- шкребти необхідні кошти, аби викупити те все, вдалось напрочуд легко, без напруги особливої; навіть дарові грамоти дітям були засвідчені.

Вже як повернувся Братковський із доріг не¬близьких, старший син його Іван два документи показував. Перший із них був Іваном писаний:

«Року одна тисяча сімсот першого, у місяці квітні п’ятого дня.

На уряді гродському, в замку Луцькому його коро-лівської величності, переді мною, Адамом Немиров- ським, намісником бурграфства замку Луцького ви-ступав особисто його мосць пан Іван Братковський, син його мосці Данила Братковського, підчашія вен- денського, та від імені його мосці пана Олександра Братковського, брата його рідного молодшого, який хворіє вже 12 тижнів і не може прийти особисто, виступав проти його мосці пана Миколи Семихов- ського і скаржився на те, що: вищезгаданий його мосць пан Семиховський, отримавши певну час¬тину Свищіва від згаданого раніше його мосці пана подчашія венденського під заставу, цю частину за тих та інших обставин руйнував...»

Боже, відклав документа Братковський, та чо¬ловік мав би подякувати, що стільки часу одержу¬вав зиск від маєтку, заставу йому повернуто в пов¬ному обсязі - які там претензії?

Натомість, читав далі Данило синову скаргу, «... кіньми, худобою, свинями наше жито, у дворі за¬сіяне, Семиховський повністю знищує, огорожі ви¬палює, пасовища спустошує та інше, під час свого нетривалого управління даним майном, речі під¬даних не повертає...

Іван Братковський, своїм іменем та іменем бра¬та мого Олександра Братковського».

Тут щось не те, думалося Данилові, тут до втра¬ченої вигоди домішується, напевне, ота зненависть до «зрадника-шляхтича», що посмів за безборон¬ного хлопа перед сильними світу сього заступа¬тися та віру, в якій хрестився, відстоювати. Те ще більше поміж рядків проступало у скарзі самого Миколи Семиховського, скарзі, писаній, заледве в синовому документі чорнила висохли.

«Року одна тисяча сімсот першого, у місяці квітні шостого дня.

На уряді гродському, в замку Луцькому його королівської величності, переді мною, Адамом Немировським, намісником бурграфства зам¬ку Луцького, виступав особисто пан Мико¬ла Семиховський від свого імені та імені пані Мар’яни Вольської-Семиховської, своєї дружини, скаржився та маніфестував проти його мосці пана Данила Братковського, венденського под- чашія, власника частини маєтку Свищіва, в такий спосіб і про таке: що його мосць пан вен- денський подчашій порушив підписану ним уго¬ду, засвідчену його мосцю паном Томашем Хула- ницьким, писарем гродським генеральної ради воєводства київського, на суму дві тисячі поль¬ських злотих, заставним способом передавши право власності на частину маєтку села Сви¬щів маніфестанту і її мосці пані дружині його, а також надавши свою гарантію в Луцьку дня чотирнадцятого місяця лютого року одна ти¬сяча сімсот першого...»

Пошук на сайті: