Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 15)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2334
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2038
Знов по рибу гроші - вже не дивувався і не сер¬дився Братковський, просто втомленим поглядом біг рядками:

«...На противагу викладеному вище, так ба¬гато раз будучи прошеним маніфестантами, за будівництво нового двору, що побудований за власний кошт маніфестанта, не дав ніякої вина¬городи, оплачені маніфестантами в такі тяжкі часи податки, що належали за підданих, не повер¬нув, великі кошти за підданих, маніфестантами заново надбаних, ніяк не задовольнив, і усім цим суперечив своєму запису та асекурації, маніфес¬тантів з їх власного будинку викинув, до Палія поїхав, кому іншому майно передав...»

Грішне й праведне ти, чоловіче, тут намішав, не стримався від усмішки врешті Братковський. Ремонтувати й утримувати належно приміщення угода за тобою передбачала, і так само ніхто за тебе права не має платити податки... Делікатно мовле¬но «кому іншому майно передав», тож не віриться, що не знав: синам своїм передав. Але шило таки вилізло з мішка - «до Палія поїхав».

То був донос звичайнісінький, і Данило його ще не раз на собі відчує.

Оповідав Братковському син Іван, щосидів на суді він так, мов під ним була не звичайна лава, а черінь розпечений. Мордувань душі додавали також розмови напівпошепки знаючого люду пе¬ред процесом, що окрім обурення та поширення чуток, правдивих і не зовсім, завбачливий Семи- ховський ще й долоні не забув суддям поважним позолотити.

То чого ж тепер має очікувати він незабаром в тяганині судовій?

Не завертало на ліпше здоров’я Баксютенкової матері, шкіра на лиці її збігалася у зморшки, мов поношена халява на вифарбуваному колись у жов¬те чоботі, а з грудей, на скіпку висхлих, виривався гугнявий, якийсь глибинний кашель, наче доли¬нав з дна доволі глибокого колодязя.

Як по правді, давно тебе виглядають у лікар¬ні. Менше б я дослухався твоїх витребеньок, - до¬рікнув було син, хоч не вельми впевнено, за вперту нехіть материну до медиків звертатися.

По правді?! - пискнула вона пересохлою гор¬лянкою. - І це ти кажеш? І то її тобі треба?

Треба, треба, - крутнувся і геть подався з кім¬нати, аби не вгрузнути в бабську балачку.

Ну, якщо так... - і з трудом порепана шкіра її обличчя почала розсуватися в посмішці, кривій, незугарній, навіть мстивій якійсь.

.Тої ночі ні з сього, ні з того зірвалася буря, злива вщухати не мала бажання аж до світанку, і то лило, наче з потужного рукава пожежного, аж земля стугоніла; на довершення гроза розгуляла¬ся, черкаючи небо блискавицями від краю до краю, навдивовижу запізніла для цієї пори гроза. В один момент, видавалося, пересичена блискавицями хмара над містом спинилася, раз по разу грім роз¬дирав небо, а стріли вогненні кресали об землю; відразу в кількох місцях спалахнули пожежі.

А ранком усе місто тільки й балакало, що то якась незвичайна гроза ніччю пройшла, і злива була особливою. Диво дивнеє, але з простолюду

біда майже нікого не зачепила, натомість навпро¬ти прокурорської вілли річка геть береги порвала, землю розмила, і тепер та вілла стоїть перекосо- бочена, загрозливо нахилилася, і дах у неї, наче хвацька шапка, стирчить набакир; прокурор, ка¬зали, довго подивовано чухав потилицю:

- Пізанська вежа, та й годі... Хоч квитки любу¬ватися нею тепер продавай.

Крутили подивовано головами пожежники, як триповерховий дім головного архітектора блиска¬виця змогла пробити донизу і нічого не накоїти, проте в пень спалила джипа в цокольному поверсі, що за гараж слугував. А от директорові лісгоспу набагато менше пощастило: ще й місяць часу не сплив, як перебрався він у дім з бруса-кругляка, що й досі ще пахнув живицею, той дім свічею веле¬тенською чи не першим у місті зайнявся і до ранку навіть попіл безумна злива розмила.

Людські пересуди йшли не тільки про тих, кого нетрудного вогонь і вода тої ночі мітили, пересуди точилися про дива, які на цьому не закінчилися. В автоінспекторів, чого досі не знали, раптом ви¬сипка по руках пішла, геть обкидало, мов просом обсипало, так що не тільки свою смугасту палицю не могли тепер утримати, а й ложку в руки взяти. Жінки ж запідозрили інше і рейвах влаштували поважний: то вешталися, мовляв, їхні чоловіки десь по чужих молодицях, і тепер болячки в домів¬ки свої принесли; ще дітей чим набавлять - до роз¬лучення в декого справа хилилась.

У заскленому балконі судді раптова буря навіть не розбила, а, швидше, живцем вирвала кілька шиб: та це ще дрібниця, згодом нові вставити мож¬на, гірше, що, закручуючи та завиваючи, вітрись¬ко підхопив повішену на балконі суддівську ман¬тію, здійняв її стрімко угору і поніс над містечком. Та чорна мантія лопотіла полами, наче крилами, вирізьблювалася зловісно на тлі яскраво освітле¬ного час від часу блискавицями неба і жахала ту¬тешній люд, який, нічого не відаючи, сприймав її за лиховісну птаху, яка дивом вирвалася з прадав¬ніх призабутих уже легенд і переказів. Суддя дов¬го біг навздогін, марно знімаючи руки до неба, мов сподівався дивом яким схопити втікачку; як же йому тепер судити-рядити без мантії, принаймні, допоки нову пошиють?

У будинку, в самісінькому центрі міста, раптом трупний запах через тиждень який по грозі пішов, ніяк з’ясувати не вдавалося, що то і звідки; вже ду¬мали, що одинока бабуся, глуха Степанида, помер¬ла, царство їй небеснеє; коли ж не достукалися, то комунгоспівці двері зламали - аж ні, сидить собі в кріслі жива бабуся, під вікном дрімає. Заледве на котрий день кінці половили: в час грози у санітар¬ного лікаря камера морозильна згоріла, яку в під¬валі тримав, м’ясо та інший продукт, що в дарунок від щирого серця зносили підприємці, гнити вже почали.

Що все мало б значити? - розмірковували не тільки сиві пенсіонерки на лавочках у двориках, а й чухали за вухом поважні чини, і не важило, за¬чепила їхні обійстя загадкова нічна гроза чи ні.

На суді Семиховський аж рота розкрив, мов хо¬тів позіхнути, та від почутого заціпенів раптово: суд монотонно й занудно виголошував ухвалу, що право на боці Братковського. Не вдалося заставни¬кові цього разу купити суддівські душі...

Заледве зашелестів у руках Данила цупкий па¬пір дарчих грамот синам на маєток, як узявся він пакуватися в неблизьку дорогу, у Фастів до Палія. Не для поспіху ранньо весняна дорога, не один брід долати судилося та сотні верст чорноземи на¬кислі місити, але шлях минав так прудко, мов по висипаній пісочком рівненькій алеї парковій.

А в Семена Палія велика гостина. Бо не міг і не хотів більше Палій зі справою великою зволіка¬ти - він втомився помочі виглядати від Івана Мазе¬пи, тим паче, від можновладців московських. Уже доходило до того в один час, що зневірений у по¬мочі близькій, ставив питання під турецько-татар¬ську зверхність піддатися. Напуджений гетьман терміново листа посилав урядовцям московським: «Лучше малую искру загасить, чем большой огонь тушить». Тож велика-таки гостина у Палія Се¬мена: козаки звідусіль з’їхалися, городяни при-були, духовенство православне та православна шляхта, очільники полків правобережних пол¬ковники Захар Іскра та Андрій Абазин, гетьман наказний Самійло Самусь.

Гучних слів на тій раді у Фастові не довелося Да¬нилові чути, але мова, переконлива та розсудлива, закінчувалася здебільшого вислідом незмінним:

Повстання!

І те слово промовець кожен беріг чомусь наоста- нок:

Повстання!

Як при господарській гуторці, розбирали не¬спішно, хто і в яких краях побуває та де люд підніматиме. Подумки прикидав Братковський, як балакатиме він з кременецьким своїм знайо¬мим Мацієвським, що казатиме брацлавському шляхтичеві Квінтинському, який уже до цього порох, свинець та селітру потихенечку заготов¬ляв, мізкував, коли до війта у Меджибожі наві¬дається.

А вже наприкінці полковник Палій немов від товариства всього звернувся:

Треба відозву до люду нам скласти. Просити¬мемо вас її написати, пане Братковський.

Ніхто, звісно, не міг напевне на тій раді сказа¬ти, скільки вояків кожному вдасться зібрати, але Братковський, перебираючи знайомих та просто вдумливих шляхтичів, тисяч десять різного люду під повстанський прапор сподівався таки постави¬ти.

Правду здавна казали, що кінь завше додому прудкіше біжить, шпарка хода у Данилового коня і цього разу була, от тільки до домівки ще так да¬леченько... Одні зі знайомих вісточку про повстан¬ня сприймали з душею, інші злякано озиралися, чи людина стороння яка на цю мову часом не під¬ставила вухо, а ще треті вагалися, мов на кладці якій вузенькій стояли та помахом рук рівновагу шукали.

- Велику цю справу почнемо, - казав знайомим Братковський, - як по королівському універсалові шляхта Київського та Волинського воєводств пос-политим рушенням під Сандомир направиться, проти шведа піде.

І справді, як тільки польське ополчення руши¬ло супроти шведського війська, ослабивши власні залоги, козацькі загони під зверхністю Палія на Корсунь і Богуслав рушили, на Білу Церкву, роз¬шматовуючи польські коругви. Наче верхова лісо¬ва пожежа, ширилися чутки про козацький успіх, на Поділлі й Брацлавщині, хто й не був козаком, то йменувати ним себе починав, доєднувався до повстанців та йшов громити ненависні панські са¬диби.

А наказний гетьман Самійло Самусь тим часом, оповістивши селянам волю довічну, направлявся в лісисту частину північної Київщини, де досі не прижилися ще козацькі поселення, але й там бай¬дужим люд не лишався.

Посполите рушення з того всього завернуло на¬зад з дороги на Сандомир і, підкріплене регуляр¬ним військом Потоцьких, на південний схід шви¬денько пішло.

Із кожним днем все важче ставало Данилові нести той тягар, який з власної волі на свої пле¬чі поклав, - довелося навіть, аби не розпізнали, скинути свій шляхетський кунтуш та селянською свиткою не погребувати. Регіментар Ледухов- ський, мов сітку рибальську, загороджувальні по¬сти повсюдно повиставляв, трясти почали кожно¬го стрічного на великих і малих путівцях.

Під Заславом на Поділлі польський роз’їзд мов з-під землі випірнув, Данила перепинили і трус по¬чали - та так ретельненько, наче щойно він украв якусь річ і її напевно повинні знайти.

І таки знайшли - писані ним власноруч до пов¬стання відозви та листи до знайомих, листи, від змісту яких не один недруг мав вдоволено потира¬ти руки...

- Та це ж Братковський! - раптом вигукнув один із сторожі. - Він нам якраз і потрібен!

Не було ні страху, ані замішання, хіба думка хо¬лодна змайнула: «Чи судить Господь милостивий ще визволитися?»

Баксютенко готувався до колегії адміністрації з ретельністю бувалої дівки, що гадає обхитрити недалекого нареченого в час першої шлюбної ночі.

Він таки знався на сесіях, колегіях і нарадах, зборах і конференціях. Бо то мають бути не прос¬то збіговиська ППР - посиділи, потринділи й роз¬біглися, - то має щоразу бути щось незабутнє, як великодня відправа у церкві, де урочисто хори звучать чи потужна мелодія органу знімається ген¬ген під склепіння храму; принаймні це могло бути схоже хоча б на дійство, яке там десь, за поляр¬ним колом, де потріскує гілля в багатті, тривож¬но б’ють бубни, крик віщуна раптово зривається і перекочується безкінечною сніговою пустелею, наполохавши заблукалого сторожкого песця; три¬вожне звучання бубнів, крик той таємничий і чари багаття щось незвідане мимоволі людині переда¬ють - і від того стає вона іншою, незалежно, чи ві¬рить у дійство, чи ні.

Він має сьогодні підлеглим якось роз’яснити, втлумачити і втокмачити, очі відкрити на одну кривду людську: чому і звідки до слова «хабар» така зневага? Дивно якось між людей складаєть¬ся... Адвокату те слово переінакшили на «гоно¬рар», і журналістові чи письменникові також, а от лікареві та сотня гривень вже зветься чомусь ха- барем, ще й сторожко брати потрібно, бо схопить, чого доброго, прокурор. Певне, з часом первісний смисл того чи іншого слова стирається, жмакаєть¬ся і втрачає кольори, як стара асигнація; первісне

ж значення слова «хабар» цілком безневинне, його перекласти можна як «вістка», «новина», а ще до нього близьке «ахбарат» - «інформація»... Інфор¬мація про добре діяння, оцінене в грошах і визна¬не.

В історію теж не гріх заглянути. Було ж у давні віки, що державні посади службовцям чи навіть цілі краї нащадкам князів «на кормління» дава¬ли. Може, варто над цим замислитися: чи не від¬новити колишнє, вельми слушне сьогодні, коли казна худізною стала, немов донкіхотівська шка¬па...

Є й інший бік умовності людської, до якої зви¬кають, мов до капців домашніх. То неправда, що як назвеш корабель, то так і пливти він буде. Сло¬во «любов» одні геть у немислиму вульгарність перетворили, в туалетах казна-як малюють її, найбрудніша брутальність звучить у матюках. І водночас поети впродовж віків цілісінькі бібліо¬теки витворили, де це слово чисте і світле, підні-має людину і різнить її від худобини, недарма ж писав класик, що в усі часи «любов і голод прав¬лять світом».

Час іншими очима подивитися на слово «хабар». І хтось починати має таку непересічну справу, - а чом би й не він? Якщо ж до слова прилипло щось вельми недобре, як до «любові», то теж не пробле¬ма, можемо трішки переінакшити, хабар називати надалі, скажімо, «дар милосердя», а ще краще - скорочено «дармил». Наразі такої валюти у світі нема, то й податкова обкладати за дармил не по¬винна, а фінансові органи шкалу спеціальну роз¬роблять - за довідочку нещасну невеликий дармил належить, а за вагоме - то й плата вагома. Волали ж недавно усі: хочемо в ринок; тож як ринок, так скрізь, а не латками.

Недалекі люди природну потребу вдячності по-йменували чужинецьким і кострубатим слівцем «корупція», себто з латини «порча» чи «підкуп», і тепер упродовж тисячоліть роблять поважний вигляд, що борються з нею. Ще шумерський цар Урукагином у середині третього тисячоліття до нашої ери заходився було її здолати - і що?.. В «Артхашастра», древньоіндійському трактаті, за чотири тисячоліття до Христа перераховувалося сорок способів казнокрадства і стільки ж корупції: «Простіше вгадати шлях птахів у небесах, аніж виверти та викрутаси хитромудрих чиновників. Як неможливо розпізнати, чи п’є воду риба, яка плаває в ній, так немислимо визначити і довести, чи присвоює чуже службовець, якому справу дові¬рили».

Древній Рим навіть на вершечку могутності не гребував своїх ворогів підкупляти. Торохтіли вози та мерехтіли спиці прудких колісниць, що готам, вандалам і гунам, себто варварам, везли чималі дари. І ті варвари справді дали римлянам мож¬ливість розвою, плоди якого ще й досі у вжитку. І навпаки, лави варварів, для яких забракло грошей та дарунків, накинулися і розтерзали, потоптали і в попіл перевели наймогутнішу тодішню державу.

Треба віче народне про це провести, роз’яснити народові недалекому, що і до чого, а ще можна сло¬ва іншого класика нагадати:

Зроста від Ноя часу вище й вище

Його Величність Хабарище.

Пошук на сайті: