Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 16)

І пам’ятник достойний його величності, певне, вартує поставити, перед тим творчий конкурс ого¬лосивши, аби не просто якусь лапату долоню в ка¬мені запропонували. Тільки так можна вибудувати суспільство чесне, справедливе і, як не дивно, мо¬ральне: он там, у краях неблизьких таїландських, їхня філософія східна понукає людину робити до¬бро, десь там, на світі тамтому, їм зарахується, - бали, напевне, якісь додаткові запишуться; в нас буде навіть ще досконаліше, бо вже на цьому світі зникне балачка зайва: в кого більше дармилів, той і значнішим вважатиметься.

Із часом це має ввійти у звичку, одні зі страху платитимуть, іншим просто по барабану, аби спра¬ву зробити - тих барабанщиків поміж люду ста¬тистично найбільше. Щоправда, знайдуться, хоч буде їх мізер, отакі, як Денис Поліщук, що з див¬ною впертістю відмовлятимуться платити - та їм нескладно буде показати, де і як козам роги в наш час можуть правити. Податкова інспекція і подат¬кова міліція, інспекція цін і товариство захисту споживачів, насправді мойого захисту, - мізку¬вав Баксютенко, - бо на кого тільки пальчиком тицьну «фас», того невідкладно кусатимуть чи й зовсім кавалками рватимуть; а ще прокуратура й міліція, правильний суд та відділ юстиції, ветери¬нарні служби й антимонопольний комітет, який, коли підморгнеш заледве, як уже здогадується, яку монополію хочуть. І несть числа їм, а кому заманеться те число встановити, то небавом пере¬конається, що насправді буде число легіон: варто лише впівнатяк кивнути, і вони, вірні й покірні пси троєкуровські, дзвінким заливаючись гавкан¬ням, рвонуться в ту саму мить по сліду - не під¬веде їх роками муштрований нюх, гнатися будуть видолинками і перелісками, лісами та долами, із засапаними боками та висунутими рожевими язи¬ками, і хай навіть ріки траплятимуться на путі, їх однаково рвійно здолають, і таки ослушника на-здоженуть...

Зрештою, цей проект, задуманий ним, Авені- ром Баксютенком, на будь-який глузд не є про¬жектерським: якщо зуміли побудувати соціалізм в одній окремо взятій країні, то чому неможливо, хіба не простіше вибудувати Суспільство Спра¬ведливості в набагато менших масштабах, у меж¬ах одного району? А тоді вже до цілісінької дер¬жави перейти...

І цій справі великій він присвятити повинен усе життя - навіть якщо забракне одного віку люд¬ського, то має клонувати себе; в нього вистачить доларів, аби заплатити належне найкращому до¬слідному інститутові. Згодом клон може бути від клону, і наступний також - навіть нескладно об¬ставити тут легендарного Ноя, бо з грішми таки¬ми безсмертя у нього в кишені. А якщо неповорот¬ка й ледача біологічна наука ще не встигатиме, то більша надія на Рея Курцвейла з Бостона. Він га¬дає, що до 2019 року персональний комп’ютер за тисячу баксів матиме стільки ж потужності, як і людський мозок, а ще за десяток літ по тому буде в тисячу разів за нього дужчим. Тоді мікроробо- 

ти, запущені в людський організм, зможуть чис¬тити й ремонтувати його - життя стане настільки довгим, що майже рівнятиметься вічності.

Та й то не єдиний вихід. Однокласник Баксю- тенка, що в науку високу пішов і якого випадком зустрів у столиці, оповідав, як трапилося йому по¬бувати у Вейк-Форестському університеті в Пів¬нічній Кароліні. В лабораторії Ентоні Атали в ко¬реша очі квадратовими від побаченого ставали: він ішов лабораторією, наче крамницею з живими людськими органами. Ось штучно вирощені кро¬воносні судини та сечові міхури, а тут, будь ласка, серцеві клапани, що постійно відкривалися і за¬кривалися, бо рідина якась по них помпувалася... Вже вирощують у лабораторії шкіру людську і хрящі, носи, вуха й кістки. Ще казав, що печін¬ку синтезують небавом (на радість найперш алко¬голікам), не така вже складна вона, виявляється. З мозком, журивсь однокласник, мороки більше, але теж можливо ввести молоді клітини, аби при¬йняв той у свою нейронну мережу - може, якраз інтегрує.

Щодо Дениса Поліщука, роздумував і зважу¬вався голова адміністрації, то досі була лиш роз- миночка, полоскотали тільки злегенька, аби зрозумів чоловік; та він і досі ні біса не втямив, сьогодні ж Баксютенко по колегії розпорядиться, що час наступив по-справжньому взяти нахабу за жабри.

Не траплялося досі такої балачки з нею Денисо¬ві, вихлюпнулася Орисина відвертість, як страва в руках невпевнених зі вщерть виповненої тарелі.

Орися збивала довгеньку ковбаску цифр, коли він оглядав склад, і стиха мугикала вислухане учора з телевізора, злегка лише передражнюю¬чи, - і незрозуміло було, чи то кепкує зі шлягера, чи справді на вухо їй наступили:

Про далекі моря моя мрія,

Острови й голубі затоки...

Щось підкусило Дениса зачепити її:

У тих затоках вода, може, застояна, пахне не- хвацько...

Що багатим. Їм доступні будь-які затоки та острови, їм всенькі пахнуть. Бо ж однаково по кишені, чи на далекі Багами їхати, чи за сім кіло¬метрів у Видричівку сусідню.

Ви б заглядали менше в той телеящик, - ви¬далися йому в тонові відголоски завидок. - Навіть хай не в багатого, хай у середняцького брата, за¬ледве гріш на долоні з’явиться, як уже заздрість з екрана капає. Зате в героях там ходить не інженер або лікар, вчитель чи фермер - там зеки найро¬зумніші, а в ментів серця найдобріші та найблаго- родніші. Зате бізнесмен, ділова людина, що годує того самого мента заразом із зеком, у кадрі здебіль¬шого дебіл стрижений, із золотим ланцюгом на шиї таким завтовшки, яким хіба пса прив’язують.

Дріб’язок, на погляд позірний, сказане Орисею, але зачепило цього разу його, як гачок верткого йоржа, зрадила давня звичка про стороннє не роз¬балакуватися на роботі; він зізнався, що також грішний, марив у дитинстві парусниками й ман¬дрівками Магелановими, та за екзамени у море¬ходку нікому було хабарі давати. Орися спершу пригадала, як в інтернаті ніколи не бачену маму свою уявляла і навіть змалювати хотіла, от тільки вчителька схожості чомусь не знайшла і за псуван¬ня державного зошита вліпила хвостату двійку, ще й із крапкою пресмачною - певно, ту крапку ставила з насолодою неабиякою, бо аж олівця у па¬пір так вкручувала-крутила, що не витримав бідо¬лаха й зламався.

- Я себе майже за філософа у дитинстві мала: заплющу очі - нема світу, нема нічого, а як роз¬плющу - знову все наяву... Тож світ існує доти, до¬поки існую я, схочу - він є, а захочу - не буде.

А ще Орися математично вивела, що вона з роду якогось аристократичного - бо чого ж батько з матір’ю її цуратися мали б; вони, певне, з панів, а пани, каже вчителька, вельми народ поганий, от і не хочуть прикрість мені робити, не виказуються і не зголошуються. Насправді ж, тулилася мала до подушки, накриваючись із головою, аби інші її думок не підслухали, насправді батько й матір у неї добрі, вони заявляться, обов’язково заявлять¬ся, вже як виросте. І тоді, як уже зовсім буде ве¬ликою та заміж ітиме, батьки куплять їй прегарне весільне плаття, з довгим шлейфом, що пажі но¬сять, таке, як у казках читала або он підслухала, - 

таке буває тільки з Парижа; і до вінця вона йтиме не пішки, і навіть не в машині їхатиме, їй п’ятірку баских коней приготують, сивих таких, у яблу¬ках, що іскри копитами крешуть; вони будуть за¬пряжені у карету - вона навіть бачила, засинаючи, ту позолочену старовинну карету, що вилискувала лакованими боками і миготіла колесами.

Денис сам згодувавсь в інтернаті, власних мрій і за півдня не оповів би, тільки зараз, як балакала про карету, спав на пам’ять вчорашній телефон¬ний дзвінок - то був помічник Баксютенка, завше чемний, із голосом таким рівним, мов рівняла його яка програма комп’ютерна; зараз же різким, мов програма зламалась і вийшла із ладу:

Ота сука, яку вам направляли, завдання не виконала - хай вертається, знає куди. Карету по неї не посилатиму.

Від подиву Денис хіба заїкався у трубку, бо пе¬репитати толком не здатен був.

Хай вертається невідкладно. Інакше знову, як колись, піде «босоніжкою», для втіхи на трасу да- лекобійникам.

...А як напливали на пам’ять Орисі дитячі літа, то відмерзала душа і тепліли очі: вона не могла тільки зізнатися, що й досі вірить у ту далеку ди¬тячу мрію, що батьки її справжнього аристокра¬тичного роду; просто треба діждатися того часу, вони обов’язково заявляться, принаймні на весіл¬ля прийдуть: розвіватиме вітер гриви баских ко¬ней, зблискуватиме на сонці позолочена упряж, і вони, тихцем витираючи очі, милуватимуться та¬кою вродливою молодою.

У дивні марева й мрії, - думав Денис, - втіка¬ла душа Орисі не випадком, обпікшись у паскуд¬стві життя, напевне, так рятувалась вона. Може б, іншому те не запало, але він, кого не раз обпе¬кло, біль той ловив і чув; він сам довго відходив і, може, й досі не відійшов від кривди останньої, ще й під смішки та пересмішки в душу йому загнаної, мов чимала скалка під ніготь.

В останні роки Денис, сам у тому не здатен зі¬знатися, зневажав жіноцтво до кінчиків своїх завше ретельно доглянутих нігтів. Подейкува¬ли, старшокурсником вразила його важко вилі¬ковна бацила кохання: були п’янкі весняні вечо¬ри, що цвітом бузку пройнялися, - і відтоді цей кущ йому найненависніший, особистим ворогом став; були зізнання, освідчення і, врешті, весіл-ля.

За звичаєм давнім молоду його дружки вику¬повували, хлопці веселі, дотепні й уже підпилі. Діток вони пригостили морозивом, рідню сувені- рами-цяцьками обдарували, але от у торгах за на¬речену ніяк у ціні не змогли зійтися: ця молода, казали дружкам, особлива, за нею впадали всі круті з факультету - від деканового сина, вже кан¬дидата з пресвітлими науковими виднокраями, до останнього мажора на понтовому «Мерседесі» чи «Ролс-ройсі».

Молода, геть із закритим фатою обличчям, й слова не мовила, чемно дотримуючись угоди: вона - ні пари з вуст, а зняти фату молодий має праволише у РАГСі, як подружжя розписувати¬муть.

Врешті, сплативши нечуваний викуп, всі пода¬лися в РАГС. А як зняли фату з молодої, то кла- довищна тиша настала: під фатою весело покліпу¬вала густо фарбованими очима замість омріяної нареченої факультетська прибиральниця, стара діва Федора. А ще казали, в той самий час недавня молода, навіть не знявши весільного плаття, сіда¬ла в білосніжний джип «Тойота-лендкрузер» дека¬нового сина.

По розмові цій несподіваній, де негадано привід- крилося обох потаємне, від чужого ока приховане, тільки кожному з них належне, якесь мішане-пе- ремішане відчуття у Денисовій душі залишилося: стара зневага до всього племені зрадливого жіно¬чого, і до Орисі при тім числі, досі не вивітрилася, як довго після пожежі у домі ще гірчить дух по- горілля, але й нове щось зродилося, його він від¬чував напевне, хай то не співчуття чи співпережи¬вання, але таки відчуття болю уже було...

І знову настала вселенська тиша.

Десь там, за в’язничними вологими мурами, за-лишились міста гомінкі, там, за кріпкими стіна¬ми - бори предковічні, що тривожно шумлять, відлітають десь там із пружним посвистом крил останні ключі у краї, де сонце їм приязніше.

Тут глухоніма і бездонна тиша... Хіба у скронях бух-бух, бух-бух - спотикається й бухкає жилка. А ще по-своєму озиваються немолоді вже кості, що й без того в негоду раніше нили; тепер же, роздра¬товані сирістю, бунтують, і квит.

У кам’яниці своїй Братковський уже знав кож¬ну цеглину в лице, кожного з трьох щуриків ви¬різняв, що забігали його немов провідати чи при¬вітатися, а ще міг Данило подовгу спостерігати, як плете павутинне мереживо у надії примарній на якусь поживу невсипущий та невсидющий павук. І так само плелися та мережилися думки у Брат- ковського.

Він не міг врозуміти, чом у селах і містах, які в останні часи об’їздив та де з людом балакав із ду¬шею відкритою, сприймають його лиш як людину, що віру свою православну, потоптану, приниже¬ну та упосліджену, хоче відстояти... Так, то чи не найперш тепер, але в зустрічах з Іваном Мазепою, з Палієм Семеном та старшиною козацькою він же ширшу малював картину, він про волю і гідність народну казав. Бо коли їх здобути, то й молитва Всевишньому зніметься тою мовою, яка найрідні- ша, і тими словами, які найщиріші.

Звісно, в твої, Даниле, літа, що тихо шелестять уже за спиною, наївністю дитинчати було б споді¬ватися, що відозвою однією чи нелукавим словом вдасться люд ураз підійняти. Світ вельми різний, і ще коли ти писав про це...

Гей, як у світі напрочуд ведеться:

Здоровий, хворий, той плаче, сміється, Кричить у небо чи радо голосить,

Той їсть паштети, а той хліба просить.

Той у перинах, той кров ллє у бою,

Той пишношатий, той голий у гною.

Яка на світі трагедія-зглада,

Пізнав би досить, коли б справу зладив:

Тих шатних, голих, здорових, кульгавих, Голодних, п’яних, в сльозах, сміхотравних Спровадять разом до спільної хати.

Що світ є дивний, могли б розпізнати.

А ще в сиві літа твої, Даниле, треба чесно само¬му собі сказати: народ твій поруйнований, куля чи шабля заздрісного пришельця цілила насамперш у найкращих, ти не здатен будеш порахувати, скількох лицарів наймудріших, найосвіченіших та найзвитяжніших лише за останнє півстоліття, за Руїну й руїни, скільки їх ненаситний прише- лець вигубив...

Хто ж уцілів, як набігала чужинська повінь, той теж не лишився за полем хижо примруженого ока - в одних відкупили душі за шмат землі, по один бік Дніпра, як хабар, дворянську цяцьку мог¬ли дарувати, а по інший - шляхетський кунтуш.

Чималенько тих же, кого доля уберегла, ще дов¬го від накипу й бруду відмивати й відшкрябувати доведеться, прати й відбілювати на найчистіших росах.

Пам’ятаєш, як їхав якось ти до Малина мимо поля вівсяного, що в колос ще навіть не вбилося, і застав там коня, який пасся і сіяне нищив? Як причвалав селянин забирати шкідливого свого ко¬ника, то взявся ти совістити того чоловіка:

«Свій посів, напевне, ніколи отак не губив би. Кари на тебе немає...»

І вже тішився, що всовістив зловмисника, бо, видавалося, опустив знічені очі дядько.

Але як вертався тою самою дорогою, то застав коня знов у посіві - тільки тепер злостивець нахаб¬но пас коня у вівсі чужому вже на вуздечці.

Цього разу не опускав чоловік знічені очі, в них вогник злий враз спалахнув, мов із приску пригас¬лого попіл вітер здмухнув - і ожили жарини:

«Хліб за пляцки... Підпасу цей овес, бо господар його підкосив мене торік, цілу руку моєї трави за¬йняв...»

Із серця ти відібрав у невиправного чоловіка шкідливу ту конячку, не з жадібності відібрав чи якихось інших там міркувань: зло має бути, гадав, покаране.

Тож зараз, Даниле, на останнім порозі своїм, мав би якось спокутувати той вчинок, бо й прови¬ною досі його не наважуєшся назвати. Треба буде злотих із тридцять у заповіті своєму тому хлопу якось відписати, а як його нема вже, то кревним, а як не буде таких, то на місце святе, до Чесного

Хреста за душу його на півтора сорокоуста син мій віддати повинен.

Тче невсипущий павук у куточку свою павути¬ну...

Чим воно все скінчиться?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2371
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2052

Пошук на сайті: