Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 17)

Каштелян Ледуховський ввів у краї військові суди, правні карати і милувати, навіть до страти судити. Але ж, Даниле, ти єстем шляхтич, надія теплилась, що каштелян побоїться споконвічне шляхетське право порушити, без суду вчинити розправу, бо святіша святого досі традиція; вій¬ськові суди лиш для простого, посполитого люду. Справу цю Ледуховський у гродський суд спершу передати має, а ти зібрав би тим часом свідків на користь свою, і доти нічого тобі не зроблять, бо не дозволено шляхтича під тортури віддавати. Далі вилами писано по воді: суд може дозволити випус¬тити під заставу тебе на поруки, тож час виграва¬ти буде нагода і потім, апеляцію можна подати у люблінський трибунал і королівський надвірний суд - в усякому разі, ти став би поза досяжністю волинської шляхти, що «чужаком» вважає тебе та ненавидить.

Але ж ти, напевне, каштеляна недооцінив. Ле- духовський, шляхетського гніву остерігаючись, збирає у Луцьк сеймик, і там його дії схвалюють та тебе «здають» - дають дозвіл судити військовим судом.

Пронизливо вискнула металева засувка, і в ка¬меру до тебе заходять троє. Певне, один із них пи¬сар, бо відразу налаштувався нотувати почуте.

- Військовим судом вам надаються права інкві-

зиції - зібрати в свій захист свідків, - сухо мовив старший серед прибулих.

Писар, голову перехиливши, взявся почуте по¬спіхом шкрябати.

А ти відказав по хвилі якимось іншим, мов не своїм, давно простудженим голосом:

- Бог мені свідок... І я не можу лукавити перед ним. Дійсно, був я в Палія і Самуся, і відозви до люду складені й писані мною - бо гідність люду цього не пошанована. А без неї і хліба не стане, і віра потоптана буде. Тому, хто топче її, теж щастя не знати.

Старший із прибулих подивовано з писарем пе- резирнулися, і врешті всі разом у двері направили¬ся - знущально за ними вищала металева засувка.

Без гідності віри й щастя не стане. Це ти су¬диш своїм розумом, міряєш власною міркою, але чи придасться іншим вона? Вовік нерозгаданим лишиться Промисел, нащо Всевишній створив людину, але сама собі людина звіт має скласти: нащо живе? Колись учений люд малюватиме пі¬раміди такі хитромудрі, де знизу значитимуть¬ся простецькі, як і для тварі, потреби - «їсти та пити», а на вершині, напевне, малюватимуть вони слово коротке, значенням доволі розмите, та всім зрозуміле: «щастя». Має людина до нього шкрябатися, аж нігті до крові ламатимуться та облазити будуть, має все життя полювати за ним, нез’ясованим, невизначеним і до кінця не пізна¬ним, неосяжним та рідко досяжним. І не знай¬ти на землі таке злато-срібло, аби купити його, не спекти калачів, аби на них виміняти - то все

марево, що за благо-хабар хтось та колись здатен його здобути...

Ще один гість навідувався до тебе, неголосно так балакав та переконливо, навіть руки твої брав у свої долоні, мов відігріти хотів із кам’яного віко¬вічного холоду.

- Покайтеся, пане Братковський, дітей по¬шкодуйте та онуків, - спокусливо шелестіли слова. - Як нездатні в душі, то хоч слово одне покаяння вимовіть. Чи перетрудитеся з того? Але стільки зате ще доброго зможете на сім сві¬ті зробити. Ваша ж книга «Світ, по частинах розглянутий» навіть досі не викуплена. А хто вгадає, чи творіння пера Данила Братковсько- го не згадуватимуть і не цитуватимуть через два або три століття? А скільки нового ще на¬писати могли б. Ви гадаєте, що хоробрість та лицарство явите? Марне думаєте, насправді то боягузтво, боязнь взяти відповідальність за ще не написане та за добрі діла прийдешні. Віддати себе хробакам найлегше.

Ось так, - мізкував ти, не перебиваючи гостя, - тобі дають відвертого хабара, рідкісного при тому; не міддю, знову ж таки, сріблом-золотом чи маєт- ностями, та мідь із часом позеленіє, стемніє срібло, а золото загубиться чи відберуть, - ні, найціннішу лапувку підсовують ненав’язливо - життя. І зу¬силь докладати не треба, одне лиш слово сказати чи кілька слів - зате тішитись будеш у весну ріл¬лею ранньою, що маревом хвилююче замерехтить, рукою махатимеш буслам, що повертаються з пре¬далеких країв, та радітимеш, що бузьків цьогоріч побачив уперше на крилах, бо сидячого вздріти - на хворість прикмета. Не перелічиш, скільки ра¬достей є простих і нехитрих, а до хробаків, як ля¬кає гість, ще знайдеться час.

Тобі зараз дають звичайнісінького хабара, ла- пувку - маєш душу за нього продати. От тільки чи дозволяв Всевишній схожий ярмарок, гендель подібний? І чи сам поважатимеш себе, аж доки в труну впакують?

Гість, між тим, певне, з холоду і незвичної си¬рості щулив мерзлякувато плечі та посинілими гу¬бами напівшептав:

Гординя велика вашою душею заволоділа... Зрештою, то не моє життя, і з чого б то маю ним перейматися? А то я перед вами, наче перед ново¬обраним Папою Римським. Пам’ятаєте, як новий Папа вступає в собор Святого Петра, то перед ним, аби вистояв житейським спокусам, тричі спалю¬ють паклю і приговорюють:

Sic transit gloria mundi! Святий отче, так ми¬нає слава мирська!

Та пакля, однак, не перешкодила отримати папську тіару Климентові VII, а насправді відо¬мому бандитові Робертові Женевському, - всміх¬нувся спроквола Братковський. - І морському піратові Балтазару Коссе стати Папою Іоанном ХХІІІ - обоє підкупом досягли свого...

Двояке якесь почуття виникало в Братковсько- го до цього дивного, дещо їжакуватого, непроха¬ного гостя: він і сердився на нього, бо хто давав йому право доволі безцеремонно копирсатися в його душі та давати нікчемні поради, але так само

обеззброювала безперечна щирість, непоказна не- байдужість до його, Данилової долі.

Я не знаю таких слів, які вашу могли б здо¬лати упертість, - мерзлякувато втягував голову в плечі гість. - Мені залишається побажати тільки стійкості й витримки тамплієрів. Як вам мораль¬но, так їм у злоті чималенько заборгували сильні світу цього. Бо завдяки бездоганній чесності ри¬царям того ордену купці довіряли перевозити та охороняти в найнебезпечніших місцях величезні цінності, а королі та папи не боялися брати у борг.

Превелике мерсі за побажання, - Братков- ський уже не збирався навіть приховувати злої іронії. - Рицарям тим віддячили вельми щедро: король Філіпп IV Красивий, який заборгував їм хмару коштів, орден вщент розгромив, попередньо зговорившись із папою Климентієм V - більшість рицарів спалили живцем. Ви цього мені побажа¬ли?

Я не прийшов теревені правити, - рвучко зі¬рвався на ноги гість. - Ви маєте намір себе рятува¬ти чи ні?

Він десь зустрічався з цим чоловіком, - думав Братковський, чимось - голос його знайомий... Але він не має що у відповідь відказати - тільки головою крутнув, мов нагло зуб заболів.

Жаль, - гість наче з протяжкою шаблею рубо¬нув.

От і все, чоловіче, не гродський суд і не військо¬вий, ти сам собі підписуєш вирок. Але ти просто не можеш інакше, бо той, хто хлібом усіх годує, люд твій робучий, не лише гідно не пошанований, а ще 

й упосліджений - панщина знову після року тися¬ча шістсот дев’яносто дев’ятого на землю твою вер-тається... І ти не зможеш переписати вже подавні свої рядки:

Гей, світе, світе!

І що ти умієш?

Наївсь, напився, мов вітер, шалієш,

Шумиш, деркочеш і все

розкидаєш,

А хто годує,

того зневажаєш...

Що казати про хліб, коли навіть душа і віра по¬топтані, - думалося Данилові, - ось уже чверть віку, як православним братствам (а він і предки славні його до Луцького завше належали), забо¬ронено виїжджати навіть за межі Речі Посполи¬тої - аби, мовляв, не спілкувалися вони з Констан¬тинопольським патріархом. Чи щиро у тих, хто заборону ухвалював, звучать слова із молитви, якій уже тринадцять з лишком століть - по Нікейсько- му і Константинопольському Вселенських соборах: «Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів.» Завше тобі здавалося, що слова ці людині підказу¬ють, аби жити належало у вірі, в якій зродилася, бо істинно одне хрещення на прощення всіх провин.

То колись, як тебе вже не буде, всі віри згада¬ють, що вони гілочки, які одним коренем жив¬ляться, і тоді зникнуть чвари та забуяє розкішне дерево Християнства.

І коли тебе на суд повели той військовий, то вже не доводилося несподіванок там чекати, видавало¬ся, вирок у суддів на лицях був виписаний:

«У справі між публічним обвинувачем, його милістю Андрієм Клодницьким, позивачем, і його милістю паном Братковським, що перебу¬ває в ув’язненні, відповідачем, суд військовий, вислухавши подальше звинувачення, підкріпле¬не листами, творами та іншими доказами, а також і захист звинуваченого, і точно обмірку¬вавши всі обставини справи, постановляє:

Оскільки шляхтич Братковський відмовив¬ся представити свідків, незважаючи на дозвіл та принуку з боку суду, і цим вчинком доказав очевиднусвою участь у зраді козацькій; оскіль¬ки при тому він визнає, що в Києві та інших місцях у Палія, де був з ними разом і Самусь, і що в останній час він вертався із Хвастова; так як твори його про грецьку релігію, з листів та інших документів, писаних рукою обвинува¬ченого та знайдених при ньому, коли він, уника¬ючи зустрічі з нашим військом, був захоплений переодягненим передовою сторожею, то очевид¬ним стає, що він їздив в Україну, маючи бажан¬ня помститися за навернення в унію грецької релігії...»

Господи, - думалося Данилові, - ці крючко- творці, схоже, все моє життя тужаться в одне ре¬чення вкласти. Ще й дивляться на мене, як на зві¬ра диковинного: як же, досі вони сотнями хлопів на палі саджали чи відправляли на шибеницю, а тут вперше шляхтич їм втрапив...

«...в унію грецької релігії, яка милостію Божою прийнята в єдність і під покров католицької церкви, і повертаючись звідти, підсудний запалив сильніше, ніж можна навіть було очікувати, на користь Палія і Самуся народ та чернь козацьку, і без того завше схильну до невірності Речі Поспо¬литій, і спонукав ону до жорстокого повстання проти тієї ж Речі Посполитої, викликаючи в ній співчуття до віри, начебто гнобленої (чого на¬справді немає) поляками;

то потому суд вважає необхідним піддати зви-нуваченого тортурам через ката, аби чіткіше розкрити всі богоненависні дії підсудного і вияви¬ти, хто ще був причетним до цього безрозсудного вчинку;

суд ухвалює, аби він негайно відісланий був до магістрату і там тортури відбулися в присут¬ності писаря, присяжних магістратських і вій¬ськового судового обвинувача».

Прости мене, небо святеє, - молився Данило по- думки, - дай сили, високий Отче, це випробуван¬ня витерпіти. Відомо ж усім, що при такій ухва¬лі допит тричі ведуть: перший раз вірьовками на дибі розтягують тіло, в другу чергу живцем його печуть, свічками при тому числі, а втретє припа¬люють уже та водять по тілу залізом, розпеченим до червоного...

Олег ніяких газет не читав. Виняток стано¬вила лише районка. У ній він пробігав очима єдиний розділ - некрологів. Олег усе думав до¬жити до часу, коли видрукують про Баксютенка повідомлення.Але очікувана публікація все не з’являлася...

Цього разу впав йому в вічі поряд із некроло¬гами чималий матеріал під заголовком «Новітні пригоди Остапа Бендера». І він уперше взявся чи¬тати текст, обачно, з пересторогою тримаючи папір у пальцях, певне, аби фарбою не забруднитися.

«Вкотре доводиться звертатися до невмирущих героїв Ільфа та Петрова - Остапа Бендера, мадам Пєтухової, Козлевича та інших.

У нашому місті є свій Остап Бендер - підприє¬мець Денис Поліщук. То його розкішне авто виши¬ває нашими вулицями, то в його магазинах завше завищені ціни.

Податкова міліція при черговому рейді вже ви¬являла на складі Д.Поліщука серйозні порушення чинного законодавства, які він, проте, намагався безуспішно оспорити у суді. Проте наш суд спра¬ведливий, він не підтримав шахрайських фанта¬зій.

Натомість Д.Поліщук, аби приховати кінці у воду та уникнути відповідальності за свої про¬типравні дії, організував «напад» на власне під¬приємство. Слідство не підтвердило цих хитрих домислів, водночас звернувши увагу на халатне

ставлення до охорони та збереження матеріальних цінностей.

А недавно він такого викинув коника, до яко¬го не здатен додуматися і сам Остап Бендер. Аби не платити податків, Поліщук «документально» влаштував... власну смерть. Фотокопію свідоцтва про це нижче друкуємо.

Отож, шановні земляки, як побачите на вулицях нашого міста підприємця Поліщука, не лякайтесь, будь ласка, то не мрець піднявся із могили, то но¬вітній Остап Бендер гасає на модерній «Шкоді».

Добре, що хоч підприємство його перейшло у пристойні руки.

Слід сподіватися, що шахрайство самопального комбінатора, дотепна форма ухилення від подат¬ків дістануть належну оцінку наших славних пра-воохоронних органів».

Олег зателефонував Денисові.

Там у районовій газеті западло чергове. Прочитай-но, бо щось заковиристе вигадали знову проти нас.

Бачив я їх у тапочках відомого кольору, - буркнула невдоволено слухавка. - Аби озеро, а жаба знайдеться, щоб кумкати. Я читаю переклад листа Братковського, то неспівмірно достойніша трата часу.

Наступного ранку, ледве прочинивши чомусь не замкнені двері свого кабінету, Денис приріс до по¬рога.

В його кріслі сидів незнайомий молодик зі стриже¬ною головою і поглядом молодого удава натщесерце.

Ви... хто? - долаючи раптово набіглу гикавку, перепитав Денис.

Я тут директор тепер, - розпливалася плото¬любна посмішка на м’ясистому лиці. - А ти що за підер? - і він неспішно почав набирати номер на власному мобільнику.

Вже як сідав у свою десятирічну «Шкоду», на яку такі завидки брали автора районової публіка¬ції, то почув Денис сирену міліцейського авто, що швидко наближалося: він різко розвернувся і, до¬давши газу, рвонув у протилежному напрямку.

Олега взяли просто на вулиці: з істеричним галь¬мовим виском, лякаючи перехожих, спинилась ав- тівка, двоє міліціянтів на нього впали шуліками, хіба крила не лопотіли; ті самі руки мішком кар¬топляним пожбурили його в камеру, і він, переко¬чуючись, боляче вдарився в протилежну стіну.

Майор із недбало приклеєною, для показу підсо-лодженою усмішкою, зайшов майже відразу:

У вас та ще однієї дами є відомі вам диски чи флешки. Віддаєте - і двері звідси відчинені.

А в міліціянтів справді з металу кігті, повору¬шив Олег зболеними плечима, кривлячись та роз¬минаючи тіло:

Не знаю ніяких дисків...

Ви не цнотлива дівка, і ніхто вас умовляти не стане. Пошкодуєте.

По майорові на хвилю запала тиша, а тоді щось гримнуло над головою, затріщало та заверещало. Від несподіванки аж пересмикнуло Олега, доки не втямив, що то на всю міць верещить невиди¬мий звідси динамік. Бряжчала і пританцьовувала чайна ложка в казенній алюмінієвій кварті, стіни двигтіли, видавалося, що не витримає і почне си¬патись штукатурка; єдино, на кого не діяла та го¬лосна музика, то на тарганів, якихось особливих, тарганів-мутантів, що втішено виповзали десь з-під плінтуса і пересувалися шеренгою, як ви- муштрувані солдати.

Олег, затуливши долонями вуха, очима шукав і не міг знайти того горластого динаміка, аж доки

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2371
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2052

Пошук на сайті: