Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2340
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2038
не здогадався, що дикі звуки ці вириваються з-під решітки на стелі, схожої на вентиляційну.

Динамік горланив пісню: Олег колись чув уже її, чув у машині - всміхнувся було і перемкнув тоді хвилю; зараз же не перемкнути, металева горлянка потойбіч бетонної стелі; чи мембрана ди¬наміка відійшла, чи спрацьована просто, тільки вона деренчала так, що майже забивала мелодію. Але слова здебільшого можна було розрізнити, прокурений із хрипотою жіночий голос нарікав на зрадливість коханого, картав його і тішився інте¬лігентною карою, достойною такого ніжного і тре¬петного почуття:

А я его по морде чайником...

Пісня завершувалася і починалася знову і знову із першої строфи, тож Олег поспіхом відірвав знизу шмат сорочки та позатикав вуха, але те не сповна рятувало. Дикі звуки, наче голками, впивалися в кожну клітину, всього його немов обмолочували. Олег розумів, що про полегшення марно благати, чи буде він бити у двері, чи ні - однаково його не почують, швидше, навпаки, як буде можливість, то гучності хіба додадуть. По годинах кількох він почав боятися, що збожеволіє; наприкінці дня у видінні він уже бачив себе десь у краях африкан-ських: б’ють голосно бубни, він голісінький весь, тільки з пов’язкою на стегнах, навколо багаття ви¬танцьовує з десятком інших, таких, як сам, чор¬ношкірих - зриваються викрики несамовиті час від часу під бубнів акомпанемент.

Пізно ввечері було наче заснув, насправді ж впав у безпам’ятство. Наглядач, що незмигно спостері¬гав у вічко, хлюпонув на обличчя відро води. Вже під досвіток він не міг навіть пальцем поворухну¬ти, стан амеби, протоплазми кілограм сімдесят - все частіше втрачав свідомість і частіше з відром з’являвся в камері наглядач.

Майор зайшов зі знайомою вже приклеєною усмішкою, в якій зараз у домішку було трохи єхидства, а більше все ж торжества:

- Тепер пригадав, де диски?

Втомленим, як випраним та ретельно викру¬ченим, Денис повертався з неблизького рейсу і на місці, де втрапив у аварію, сперш притишив з обачності хід, а врешті й зовсім спинивсь на обо¬чині. Йому хотілося просто, поклавши голову на кермо та скло дверцят опустивши, на хвилю роз¬слабитися, скинути напругу, як скидають із пліч за раптового потепління вже не потрібну, на очах обважнілу одежину. Хвостатою кометою, то на¬ближаючись, то по витягнутій дузі віддаляючись, кружляла думка, як висмикнути Олега з пазурів СІЗО. Він підсилав до слідчого кілька разів надій¬них людей, і ті, прослуховування остерігаючись, малювали на папері круту цифру з рядочком апе¬титних нулів, але слідак, облизуючи з жалістю спраглі та пересохлі губи, тільки головою журно крутив, упівголоса видихнувши: «Бакс»...

Раптом хтось постукав по капоті авто, і Денис підняв голову: біля машини стояв чоловік у яко¬мусь дивному одязі. В довгому, аж за коліна темно- червоному кунтуші з сукна недешевого, з коміром відкладним та рукавами прорізними незнайомець у першу мить видався навдивовиж знайомим - Де¬нис тільки спантеличено повіками кліпав, доки не спала відгадка, раптова й жаска, від якої спина враз похолола. То був наче він сам, точнісінько ген такий, якби в дзеркало на себе дивився, тільки в цьому незвичному, певно, давньому одязі.

- Нащо ти тут? - раптом спитав чоловік, питав швидше сумом в очах, ніж голосом.

Що те значити має - розгубився було Денис, нащо спинився тут, за словами Олега, в просторі цьому химерному, багатовимірному, в загадково¬му вельми, де крізь стіни можна проходити, як фантазують бородаті вчені, де віддаль долають думкою, а в часові мчать, як у метро, на потрібних спиняючись станціях; чи нащо на світ з’явився, що йому дати повинен, змінити або вберегти?

- Чи ужинок є добрим? - знову питав чоловік, роззирнувшись на стерінь пшеничну, яка вилис¬кувала обабіч під сонцем, що на осінь хилилося.

І знову не міг Денис втямити, чи то врожаєм чо¬ловік переймається, чи ужинком за ті літа і століт¬тя, що пролягли між ними.

Про ужинок з полів він небагато може сказа¬ти, бо не тим клопочеться ділом, а ще менше про жниво минулих століть... Чи ним засіки вщерть виповнили, чи, перестигле, осипалось зерня вже почорнілим або трухлявіло і пліснявіло ще в ко¬лоску - чого було більше? Він, звісно, мав свою думку, що профукано ті століття і марне тицяти пальцем у сусіда зліва чи справа, мовляв, жа¬дібність їх заважала тому жнивові дати лад, то вони, безсердечні, столочили лан. Чому тоді з ціпком у руках на межі не стояли чи з косою або просто з кілком - побоявся би зайда. Неправда, ніколи в душі у нього не буде певності, бо силу природа дає тому, хто боронить нажите своїм горбом.

А ти сам, кравчику вельми хоробрий, як би по¬вівся, коли б отим неіснуючим досі, математика¬ми вигаданим метрополітеном уявним, висадили тебе раптом у ті часи: чи зміг би покинути хай не¬величкий, але дохідний маєток, ситі й безклопітні дні, приємні гостини у приятелів та сусідів, лови захоплюючі мисливські? Зміняти натомість їх на ризик смертний, - заради дивних таких понять, як гідність людська та віра, речей, яких на жад- нісіньких вагах не зважити і міркою будь-якою не зміряти?

А ще якби та гідність і ревність у вірі в душі кожного вкоренилася міцно, в дядька отого, що без зайвих мук совісті чужий овес підпасав і шка¬пу якого забрав зі злості Братковський, або в тих його дядьків, що перед поїздкою до Палія в халепу для них негадану втрапили...

Напередодні якраз ті дядьки у маєтку Братков- ського збіжжя в мішки насипали, бо мав прибути єврей-перекупник, тож зговорилися хитруни ніч¬чю зерна поцупити дещицю. А двері міцні були, і замок надійний, тож дядьки у шпихлір, видерши дошки, через дах залізли. Один мішок вони витяг- ли, другий, вже й п’ятий на вулиці, сьомий, - та ще би з мішечок хотілося, бо розвидняється, а так долоні на дармівщину чешуться. Коли ж спусти¬лися вони з тим останнім, то й остовпіли - наче ли¬зень злизав усі мішки попередні...

Хрестилися перелякані чоловіки з того дива, бо без нечистої сили таке нізащо й ніколи статися не могло...

То вже потім усе вийшло наверх, як на воді оли¬ва: досвітком їхній сусід Гаврило по дрова їхав у ліс, коли ж глядь, під шпихліром нічийні мішки стоять. От він їх швиденько у віз - і гайда...

Треба ж було, щоб якраз у ту пору Данилів еко¬ном нарвався, цікавитися став, що то Гаврило у ліс везе - так і тих двох злодюжок ненароком ви¬рахували.

Чи готовий будеш, Денисе, на ризик іти не лише задля душ світлих, але й тих, що втіху від краде¬ного смакують, душ покривлених і покороблених, що відшкрябувати ще потрібно немало, прати, від- білювати та сушити?

- Нащо ти тут? - ще раз перепитав було чоловік цей дивний, вельми схожий на двійника.

І видалось цього разу Денисові, що питав він про ті літа, що так рясно шумлять за спиною. Чи у ноші, яку кожному доля наказала нести, є за минувшину люду твого відповідальність, чи схо¬жий ти швидше на зерня бур’яну випадкового, що під парканом чужим зросте не потрібним нікому стеблом, над яким хіба інколи пес приблудний підніме ногу? На очах у Дениса виросло цілісінь¬ке покоління ґонорових князів комп’ютерних, пласт цілісінький технічної інтелігенції, що осві¬ченістю своєю хизується, узвичаєне слово тутешнє все англійською вивертаючи - була Проня Проко- півна затурканою і напівнеписьменною малорос- кою-росіянкою, а тут раптом в манірну англійку перевдяглася.

...Ще Денис озватись хотів до цього дивного чо¬ловіка у кунтуші, але попереду авто вже не було нікого, тільки машинне скло мерехтіло, наче у зливу, і мерехтіли, згинаючись та переламуючись, дерева.

Помирала матір Баксютенка важко.

Коли зовсім непереливки стало, син відвіз її, по¬синілу, в лікарню. І вже третю добу, вдень і вночі, хвору мучили немилосердні болі, їй капали най- сильніші наркотичні препарати, але й вони не давали рятунку: матір кричала в безпам’ятстві, металася, в маренні своєму втікала від когось та відбивалася - лікарі та медсестри від перевтоми падали з ніг. Врешті вони, зі страху перед всесиль¬ним тутешнім начальством, просто робили ви-гляд, що клопочуться коло хворої; їхній досвід та десятки смертей, які судилося бачити в лікарня¬них стінах, невідпорно казали, що людині цій уже давно за всіма медичними приписами та законами переступити пора отой останній поріг. Але страх їм нітрохи не заважав перешіптуватися:

Хвору не тілесний біль допікає...

То якісь видива, жахи ввижаються.

Певне, вона не ліпшою за сина була.

А чого ж, не тільки яблуко від яблуні. По плодові теж судити можна про дерево.

Може, кричить так, бо по душу її прийшли?

На магії начебто зналася. Не одному, плеска¬ли люди, вдіяла шкоду.

А ще казали, що то бабуся, відьмачкою яку теж поговір нарік, їй перед смертю те передала.

Третьої ночі, як за вікном тиха й сумирна погода стояла, раптом почало завивати у вентиляційних трубах, чулося, як дрижали вони й усе гучніше деренчати ставали, згодом гупати хтось по стелі

взявся, дивуючи медсестру чергову, бо ніхто там ходити не міг, палата ж на другому поверсі двопо-верхового корпусу. Те гупання наростало, почало навіть сипатися зі стелі, а між панелей тріщини чималі побігли; врешті труби завили так моторош¬но, що медсестра, перехрестившись нажахано, не витримала і побігла кликати чергового лікаря.

Вранці після обходу, коли прийшов син, самі медики завели мову, що людині якось треба допо¬могти померти, було б то у випадку даному найгу- манніше, але всі балакали напівнатяками здебіль¬шого, і кожен боявся вимовити те єдине слово, що замерзло і не відтавало у більшості на вустах.

- Хоч вікно відчиніть, може, легше душі тоді ві¬дійти, - медсестра щось чувала таке від старших людей.

Попри нетеплу погоду, всі три вікна відчинили навстіж.

Раптом почулося якесь лопотіння, на крил пта¬шиних схоже, до того ж розмахом крил немалих, і через хвилю в палату влетів величезний крук, за ним другий, такий само чорнізний із пір’ям розкомшаним: один усівся було безцеремонно на тумбочці, а другий, змахнувши здоровенними крилами, аж вітер по палаті пішов, на підвіконня опустився відразу. Перший роззирнувся насампе¬ред, мов оглядаючи скептично присутніх у пала¬ті, до чого вони, мовляв, тут вони зайві; другий же крук, настовбурчивши войовничо пір’я на шиї, крикнув пронизливо так, що в присутніх похоло¬ла шкіра, - десь там, на вільному просторі крик такий, може, й не лячний, губиться й глушиться

обширом, тут же від нього мов серце хто стис ле¬щатами залізними.

Враз, немов по команді, обоє птахів зірвалися з місць і з безкінечною злістю кинулися один на одного; вдарившись грудьми, падати почали додо¬лу, та не впали, обоє вивернулися якось, знову на крила зірвалися і знову одне одного стали грудьми таранити.

Заціпенілі, загіпнотизовані, правцем узяті ме¬дики тільки очима зачаровано поводили, як ме¬таються птахи палатою, дужими дзьобами одне одного лупцюють, силячись усе поцілити в маків¬ку, - тільки пір’я зривається і повітрям ширяє, наче хто подушку розпоров і висипане від безді- лля роздмухує; круки билися не на жарт, і темно- червона, швидше, чорна їхня кров уже виднілася великими краплями на світлій долівці; вививаю¬чись у повітрі, аж нажахані люди присідати час від часу мусили, дужими крилами перекидали всі банки і склянки на тумбочках, додаючи до ло¬потіння крил несамовитого крику, ще й дзенькіт осколків скла...

Наполоханою зграйкою медики збились у кут¬ку палати, час від часу ухиляючись від більших та менших крил, бо вже й кажани заявилися не- відь-звідки і чорними блискавками вививалися у повітрі.

Вона не помре ніколи, - боязко перемовляли¬ся медики. - То, напевне, ота недавно відкрита ін¬фекція, якось латиною так кумедно звучить.

Кажуть, життя з нею нестерпне, але й померти також не дасть.

Ті мікроби, по телевізору чув, єгипетські архе¬ологи з необачності в світ пустили.

А я читав, що НЛО винувате...

Байки це все. Насправді з військової лабора¬торії через халатність добро те випурхнуло. Точні¬сінько, як грип пташиний.

Бацила серйозна. Цілісінькі міністерства обо¬ронні переводять на захист від неї.

Медсестрі ж подумалося, що з тих глибин, з того мороку безпросвітного інше просто нездатне було зродитися і в світ піти.

Раптом у палаті стало темніти, мов наступали сутінки, а десь далеко ударив грім, доволі потуж¬ний проте, бо відчулось двигтіння стін.

Та робіть щось нарешті! - вереснула медсестра несамовито, і всі повернули голови до Баксютенка, як-не-як, рідний син.

Він наче чекав цього часу, все життя готував¬шись до нього, він шкірою зрозумів, що настали тепер ті хвилини, які звуть вирішальними, зо¬ряними чи ще там як: він неспішно підійшов до ліжка і рвонув усі провідки, що від хворої йшли до приладів, які помагали затухаючому так дов¬го життю, тоді вирвав трубки з крапельниці; пис¬кнув прилад кілька разів, став приглушеним і вре¬шті зовсім затих, - але матір ще встигла схопити сина за руку.

Він відчув несподівано себе зовсім новим, все постало іншим перед очима, він ще обмислить, що трапитися могло в цьому світі, в якому тепер він найголовніший. Відниньки має іти шпарким і ши¬роким кроком, і байдуже, що там під ногами, бо

не існує більше нічого, що було б правоможним не поступитися і не дати йому дороги.

Не встиг так подумати, як в один голос скрикну¬ли круки, і не войовничо вже, а як видалося, тор¬жествуюче: дико залопотівши крилами, зіштовху¬ючись у повітрі та гублячи пір’я, вони кинулися у вікно геть із палати, чорні блискавки кажанів теж змайнули у вікні та вмить пропали.

Гість, що раніше приходив і каятись радив, по¬рятунок підказував та руки Данилові відігрівав, не залишив його в спокої: знову заскрипіли іржаві завіси, і в монашому облаченні, опускаючи голо¬ву в дверях занизьких, чоловік переступив поріг. Данило душею знав, що в його становищі, за крок перед вічністю, гріх йому сердитися; не здужав, однак, себе стримати і роздратовано глипнув на непрошеного пришельця.

Я приніс вам листи від доньок, - від гостя не вкрився кривий погляд Братковського, але він не зважив на те. - Старшенька пише, хто ж їй посаг весільний зготує, як батька не стане. А з меншої, зі слів її, записали он коротко: таточку, не остав мене сиротою...

І гість простягнув Данилові два невеликих па¬перових аркуші.

Хто вас просив. - і не доказав Братковський у відповідь, закашлявся раптово, той кашель су¬хий далебі не зразу вдалося йому спинити; з кож¬ним днем він рвав усе кріпше вже змучені груди, а вельми в останні, прикінцеві листопадові ночі та дні, коли сирість від непросохлих й за літо стін по¬силювалася до решти вологістю тою, що протіка¬ла крізь єдине відкрите завше віконце під стелею, протікала і додавала хворості сили.

Я сьогодні не шкодуватиму вас, - далі гість повів мову. - Досить із мене жалів, я вам правду у вічі змушений викласти. Вам не шкода дітей, бо любите себе найперш, себе коханого, гординею

враженого куди більше, ніж простудою. Ваша черства душа не боїться навіть, що діти клясти¬муть такого батька...

Де ж я його бачив і де стрічав, - силився прига¬дати Братковський і ніяк не був здатен. - Десь уже чув цей голос, цю інтонацію, зовсім таку, наче він сам розмовляв із собою. І навіть схожі слова були.

Пошук на сайті: