Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2340
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2039
Ви себе дарма уявляєте отаким лицарем, що заступається за принижених та упосліджених, - не зміг приховати збентеження в голосі гість. - Насправді, як кат відрубає по черзі вам руки, ноги і голову, а потім і решту тіла сокира поділить на кілька частин, то не залишитесь у пам’яті лицарем чи якимось ще там героєм. Ті, що судять сьогодні вас, матимуть достатню силу й можливість бун¬тівником звичайнісіньким виставити, злочинцем дрібненьким, розбійником, що на відлюдних до¬рогах подорожніх перестрівав та оббирав до остан¬ньої нитки. І ви вже не зможете ані виправдатися, ані слова у захист сказати.

Боже, ну що це таке цей чоловік балакає, - не зміг сердитися Братковський на гостя, немолодо¬го вже, зсутуленого. Навіть, видавалося Данилові, чи то горб у нього росте, чи, єхидничав подумки, крила. Братковський сам ці слова, ці думки в го¬лові перебрав не раз і не два, сидячи у кам’яниці Любартового замку.

Я себе в лицаріне писав, - якось знічено відпо¬вів Данило, - і ніколи зависоко та ґонорово вельми себе не цінив. Але я пам’ятаю Нагірне Слово: Бла¬женні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене... Та й взагалі, чого вам сюди ходити, теж мені ангел-охоронець самочинний знайшовся, нащо я вам.

Гість усміхнувся якось втомлено, десь гіркота проступала за тим мимовільним усміхом, немов вимовлене Братковським кожного разу завдавало йому страждань.

- Доля моя така, - гість підвівся і направився до дверей, упівголоса ще на ходу докинувши: - Яка печаль, яка печаль.

На якусь мить Братковському стало шкода не себе, а цього настирного гостя, що не своєю, а таки його, Данила, долею переймається - і не важить, хто він насправді такий. Зрештою, має він рацію: якщо глибше замислитися, розуму великого не по¬требується, аби у світ пустити сиріт. Ти, Даниле, не здатен через свій ґонор переступити, тож кат відрубає голову, наче курці, і все - далі темрява, морок, кінець...

А міг би справі своїй великій ще прислужитися, вже палає вся Україна центральна, полум’я йде неспинно на захід, Волині дісталося, вже он лісо¬ві козаки голови підняли, знову, як у не такі вже далекі часи, гуртується товариство, тільки цього разу не Запорозька, народжується тепер Лісова Січ. Забрані землі вертаються попереднім господа¬рям, чи то більшим, чи меншеньким, а хто вертати не хоче, то козаки Палія враз наводили лад. Тобі ж, Даниле, показували, все переконуючи, аби на бік простолюду часом не надумав ставати, показу¬вали ту скаргу, як вертали майно та землю селя¬нам із маєтку Любомирських.

«Року тисяча сімсот першого, місяця травня, тридцятого дня.

У гродському управлінні, в замку королівського міста Луцька, переді мною Казімєжом Маліцкім, намісником на той час бурграфства Луцького замку та гродських луцьких книг завідувачем, представ особисто пан Олексій Лісецький, підлеглий вельмож¬ної пані Маріанни з Потока Ляскової, столнико- вої київської, від імені тієї ж своєї пані, заявив та протестує... що пан Григорій Косович, межиріцький війт, з десятками козаків, як межиріцьких, так і від Палія на цей заїзд запрошених, цього ж року, тися¬ча сімсот першого, квітня місяця, у самі Великодні свята, з десятками людей до міста Бєлілувків при¬був, помічника старости, на той час призначеного вельможною пані Лясковою, вимагав до себе і майно відібрав; про ці ґвалтовні експульсії та несправед¬ливе відбирання майна протестуємо, просячи, щоб даний протест прийнятий був.

Олексій Лісецький підписує власноручно».

Отож полум’я справедливості вже палахкотить, тисячі йдуть звідусіль під знамено правди. І при¬ходять не волоцюги, пияки чи розбишаки, добірне товариство збирається, люди освічені; такі, як ти, там теж знадобляться: треба так небагато, лише покаятися, хай і нещиро, хай і нелегких, та лиш кілька сказати слів, треба самого себе пересилити; зрештою, на війні як на війні, те каяття можеш вважати звичайнісінькою військовою хитрістю.

Зважся, розум кричав, у тебе лише мить зали¬шилася...

Стійте! - прохрипів через силу Братковський, як уже гість був на порозі. - Я подумаю...

Гість обернувся круто, лице його сяйнуло, як буває поле сяйне, коли прожене набурмосену хма¬ру вітер і вже сонця ніщо не заступає тепер; надія, що вмерла було, раптово воскресла.

У Братковського груди хрипіли органом зі¬псованим, тих два слова вартували йому немало труда. Якщо він так вчинить, то зрадить своїх по¬братимів, що голови непокірні кладуть десь коло Білої Церкви під орудою відчайдуха Самуся, від¬войовують Вінницю і Немирів, Котельню і Бихів, Шаргород і Дунаївці, Рашків і Хмільник... Він і на тому світі не зможе їм подивитися у вічі, а ворог лише потішено потиратиме руки: гляньте, вони таки продаються, як не за злото або маєтності, то за ще простіший хабар - життя.

Тільки кості твої хрустіли на дибі, а від інших тортур тебе випадково хіба увільнили, від розпе¬ченого заліза, що тіло палить живе - то їх що, ми¬лосердя раптове спинило, гуманізм європейський чи загальнолюдські жалі схопили правцем? Ні, тортури спинили, бо боялися слідчі, що не витри¬маєш, помреш раніше від мук, і не встигнуть та не зможуть вони здійснити катівське своє лицедій¬ство, що застрахати повинне повік твоїх земляків.

Стійте! - органом зіпсованим прохрипіла по¬ловина душі, але половина інша бунтувала і не ко¬рилася.

Ідіть... - навіть не хрип, швидше, гарчання ледве розбірливе змогла видушити із тіла знемо- женого та безрозсудна і бунтівна частина душі.

Він не мав більше сили й на слово, тільки рукою якось так показав, як виштовхують гостя сило¬міць за двері.

Ще помітив на підлозі Братковський пір’їну, якої досі там не було і яка невідь-звідки сюди по¬трапила, невеличка така, на голубину схожа; він нагнувся було підняти, та негадано подув вітру десь узявся, і пір’їна закружляла в повітрі, вреш¬ті, зробивши коло, у віконці під стелею зникла.

 

 

Машина, проминувши лісок, вискочила на роз¬логі луки, де й окові, видавалося, ні на чому спи¬нитися: тільки небо глибинно-синє та пожухла трава, що руділа місцями, - під смак осені, підла- бузнюючись, лаштувалася. І тут у перші хвилини Денис мимоволі притишив хід. Луки вже блякли по перших, негадано ранніх приморозках, бо ран¬ками під ногами тендітних льодинок чувся тонень¬кий подзвін, трави склякали, проте в полон осені здавалися тільки краями, а посерединці зараз бі¬ліло й рябіло - стільки буслів разом, що перед ви¬рієм скучкувалися, не доводилось досі бачити.

- Та це ж цілий буслиний народ, - з подиву аж схлипнула Орися, що на звірку із магазином в су¬сіднє містечко набилась під’їхати.

Між тим із народом буслиним щось трапилося, якась подія непомічена сталася, броунівське бро¬діння лелек раптом почало невидимим дириген¬том впорядковуватися, і весь гурт багаточисель- ний чорно-білого птаства йшов у злагоджений рух.

Денис не стримався, пригальмував, і вони обоє зачаровано спинилися край дороги.

Найближчий від них лелека, ватажок, напев¬не, витягнувши манірно шию, пішов по колу; його граціозний поступ, помах розгорнутих крил, еле-гантність у рухах вельми природна, невимушена і не награна, передавалися іншим бузькам; за ва¬тажком все плем’я буслине доєднувалося поступо¬во до танцю, вправляючись у хитромудрих «па» та творячи неймовірну, тільки птаствові саме цьому

властиву пластику, - видавалося, з початком тан¬цю зазвучала мелодія, невидима для людини й не¬чутна, зате для лелечого племені зрима і рідна...

Що танок цей, думалося Денисові, значити може для душі пташиної? То прощання із краєм перед далекими голубими дорогами, небезпеками сповненими, чи то вдячність землі, яка прихисток давала їм та поживу, землі, де потомство побачило світ і тепер здатне саме міряти шлях зміцнілими крилами, дужими і тугими, що аж риплять об по¬вітря прохолодне осіннє, вдячність землі цій, по¬при кривди, що не один лелека зазнав від люди¬ни - тому гніздо черствість людська поруйнувала, в того дурнуватий мисливець із рушниці паляв просто так, для забави; забулися кривди, і загої¬лись давні рани, а лишилось тепло, невихолонуле і незгасле.

- А я думала, - сухо шелестіли Орисині вус¬та, - що в світі цьому задрипаному вже й краси не лишилося.

І вона мимовільно прихилилася до Денисового плеча, мов то справді був прихисток від життя, ко¬лючого та жорстокого.

Що з тобою коїться, чоловіче, - думав Денис, - стосунки з нею твої починалися із бридливості, тихої зневаги і погано прихованого презирства, та непомітно переросли вони в співчуття, що, зре¬штою, неосудне, згодом десь зародилося бажання допомогти, а врешті все воно заразом загадковим несповідимим чином, як в одну ніч із відразливої гусені прекрасний метелик, перетворилося, пере¬росло, переплавилося і перевтілилося в тендітне

на позірний погляд почуття, але таке нестримне і всеохоплююче; іншого такого, знав напевне, доля йому більше не судить.

Лелеки неквапом змахували злегка крилами, підлітали ледь-ледь над землею, а тоді плавно, наче у відеозйомці сповільненій, приземлялися знову з неповторним своїм буслиним шармом; ось двоє буслів кружляють одне навколо одного, ки¬ваючи головами час від часу, немов кланяючись; по тому, розкинувши крила, на мить завмирають і довго-предовго дивляться одне одному в вічі; чи знатиме хто, про що ця мова пташина мовчазна: про мандрівку в далекі краї перемовлялися чи про вірність лелечу довічну...

Отой мимовільний порух Орисин для Дениса був несподіваним зовсім, він здригнувся від того, напружився весь, аж гаряче стало чомусь у скро¬нях; лелечий танець хіба посилив осінній сум, не¬відь-чому нагадав про його одинокість, безкінечну, як вихолонуле осіннє небо над головою, і згадка чулась та болісно, мов шпичаком хто низнув у за¬давнену рану; він знав, що не стачить у нього сили вдавати з себе дерев’яного, він не міг не відізватися на той порух.

Вони, як в незапам’ятні роки безневинні діти ка¬чалися в пожухлій траві, що пахла вітром і старим вином, час спинився для них і завмер, як завмирає ріка, раптовою кригою схоплена; вони були одні у безкрайому білому світі, такому ж безкрайому і без¬конечному, як небо над ними - навіть звуки всі десь повтікали, лишився хіба приглушений клекіт леле¬чий.

Денис тепер знав напевне, де взяти вінчальне плаття для Орисі, він ще не питав і досі не думав навіть питати, чи вийде вона заміж за нього, все трапилось так негадано, як сніговий обвал у горах від єдиного пострілу необачного якогось мислив¬ця; колись «босоніжка» із траси, що за гонорар свій інколи мала хіба копняка від пройдохи-шофера, вона таки заслужила у долі істинно королівського весілля: він плаття з Парижа справжнісіньке за¬мовить знайомому далекобійнику, карету зі Льво¬ва доставлять лафетом, яким штрафні машини до¬возять, а замок... замок у них є, справжнісінький, півтисячолітній на околиці їхнього містечка; то нічого, що лиш груди каміння по контуру замку лишились та ще в’їзна вежа з поруйнованим вхо-дом: він вхід самотужки якось полагодити зможе, а решту панно мальованими на брезенті прикриє.

І настане той день, коли розкішна карета, що п’ятіркою коней баских запряжена, сивих у яблу¬ках коней, що землі під собою не чують, хіба іс¬крами крешуть із копит, під’їде до замку, і ось під фотоапаратів зблиски та клацання величаво схо¬дить вона. Світить сонце, грає оркестр, і молода піднімається в замок, шлейф розкішний вінчаль¬ного плаття юні пажі за нею несуть, і троянди під ноги весільній парі кидають гості, пурпурові тро¬янди встеляють шлях.

Душею своєю, у ранній молодості обпеченою, Денис відчував біль Орисиної душі - тож хай збудеться хоч одна її мрія, і не важить, при¬снилась вона чи в романтичній уяві ненароком спливла.

Полетіла б разом із лелеками, - напівпошеп¬ки чомусь Орися мовила. - Аби з цього жабурин¬ня...

І мене не забудь, - у тон упівголоса він відка¬зав.

Десь на острів, не знаний зовсім, - від лелек відірвати очі була не в силі.

Острів Конг Оскар? - навздогад буряків, аби екзотичним похизуватися.

Холодом віє.

Атол Беллінсгаузена.

Не вимовлю навіть.

Острів святого Лаврентія.

Ні.

Острів Святого Матвія.

Надто грішна для нього.

Ланцюг Ратак.

Досить, що тут ланцюгами в’яжуть. Де так себе підкував географією?

На пиво студенти грали. У міста, острови або ріки - хто програв, той за пивом біжить. А острови Адміралтейства часом не вподобаєш?

Забагато вже тих, що в погонах.

Острови Галапагоські, - рився панічно Денис у пам’яті, бо вичерпувався назв заковиристих дав¬ній запас.

«Яке дивовижне життя, - чудувалася вона подумки, гладячи чомусь сьогодні не голену Де¬нисову щоку; наче струм легенький долоню її поколював лоскітно. - Близькість із чоловіком, яку зненавиділа, гидилася навіть нею раніше, виявляється, зовсім інша буває, що ріднить ціл¬ковито чужих людей, і то так ріднить, що вже нероздільним стає те єдине ціле»...

А то що за світ... гала... галапагоський? - Де¬ниса галавливо за вухо куснула.

Уяви не маю, десь там загубився в Тихому оке¬ані... Навіть птахи з континенту нездатні туди до¬летіти.

Певне, то саме раз, подумалося Орисі з утіхою, якщо навіть птахам та земля недосяжна... Аби, го¬ловне, і сліду людського не вздріти.

А ще там жар-квітка цвіте, - щось найшло на Дениса і понесло, він не знав уже спину, не боявся ані сентиментальним стати, ані смішним. - Роз¬пускається вона в пізні осінні ночі, куди зрідка ще, мов дивина, заблукують останні грози. Віщою стане людина, яка ту квітку здобуде, знатиме мову рослин і птахів, гадів і звірів... Жаль, що цвіте лише мить, ледве блимнути встигнеш оком.

Щастя кожне доля така спіткає, - видихнула злегка Орися.

Неправда.

Правда.

Здебільшого.

Не зуроч.

Мовчу.

Вони зараз були тільки вдвох у цьому світі, де немає ані підступу, ані перевдягненої хитромудро у вірність зради, тут жлобство не зможе прикрити¬ся благодійності маскою; то був чистий, ретельно підметений світ, який нікому вони і нізащо не від¬дадуть та який на всі блага мирські вовік обміну не підлягатиме.

Ота постать у кунтуші, що вперше перед капо¬том його машини замерехтіла та на власного двій¬ника вельми скидалася, заявилась і вдруге:

- Чи ужинок є добрим?

Денис розгубився було, навіть більше, ніж пер¬шого разу, бо як питається за часи, що незмигно спливли відтоді, то не мав тут втішної відповіді. Не відкупився від жадібного сусіди Іван Мазепа, хоч вози натужно скрипіли від гетьманських да¬рунків, не прихистився полою польського кунту¬ша Павло Тетеря, фундуючи двір тамтешній, і не напружувався, щоб аж жили дзвеніли, сусіда-ту- рок у помочі Петру Дорошенку.

Ще було якось пробував Денисп окопатися в книгах, чи не траплялось часом за любовні утіхи віддяки,хабара своєрідного. М’яв і скуб, мов при¬блудну курку, імператрицю Катерину ІІ син ко¬зацького старшини Петро Завадовський, та мініст¬ром освіти став уже при царі Олександрові І.

Пошук на сайті: