Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 20)

А пригодами парубка з чернігівського села Леме¬ші, хутора Чемер, Олексія Розума переймався Денис, мов долею родича власного - у життєпис його пірнув, як у ставок, де в нескаламученій воді проглядається дно і кожен камінець на ньому вирізблюється чітко, хоча й місць там немало, в яких мули піднялися, і далі витягнутої руки годі щось видивитися.

У цьому вимірі простору дивовижно переломлю¬валося проміння, бо ж тільки дивом можна назва¬ти, як 22-річного пастуха сільського, мати якого збиралася милостиню просити, бачив небавом Де-

нис у мундирі генерал-фельдмаршала. Його покої суміжні з покоями імператриці, він, хіба злегка повіки приплющивши, з гірким усміхом дивить¬ся, як з його стола, у карти граючи, безцеремон¬но золото на очах крадуть ті, кого звуть вершками людності, - он князь Іван Одоєвський набиває сво¬го капелюха золотими монетами і тихенько влас¬ному лакею передає, що чекає в передній кімнаті; якби не правила пристойності, то смачно розрего¬тався б, як поряд із князем його обкрадає імените жіноцтво, гості його істинно дорогоцінні...

А коли випало вирватися в рідні краї, то рідна матір не впізнавала сина у цьому вельми багатому панкові з екіпажем неймовірно розкішним: мусив роздягатися та родимими цятками переконувати, що насправді він син.

Диво у цьому просторі чергувалося одне за од¬ним: як поїхала в Україну цариця, то козацька старшина переконала її відновити гетьманство, а наступного року - Київську митрополію, а ще на¬ступного - брат молодший Кирило став гетьма¬ном...

І тільки один раз Денис не був за мовчазного спо-стерігача в цьому просторі, він нервувався, йому криком кричати хотілося.

Як убили коханці Катерини ІІ її чоловіка, то по¬слала вона Михайла Воронцова до Олексія Розума- Розумовського дізнатися: а чи правда, що він був обвінчаний із покійною імператрицею Єлизаве¬тою?

Коли завітав із невідкладною місією гість, то підійшов Олексій до комода, взяв із нього шка- тулку з чорного дерева, сріблом та перламутром оздоблену. Він неспішно відкривав шкатулку під пильним поглядом Воронцова, що аж іскрився ці¬кавістю, так само неспішно вийняв згорток папе¬ру, рожевим атласом перев’язаний, і підійшов до каміна.

Не роби цього! - противилося і кричало все у грудях Дениса, коли розгортав Розумовський па¬пір із царським указом про визнання за ним титу¬ла Імператорського Височества.

У каміні вогонь палахкотів досі сумирно, а тут раптом, мов на вітрові дужому, загуділо полум’я, злі язики його вививатись сердито стали, ще й ши¬піння почулося - чи то трапилося поліно сире, чи з іншої якої притичини.

Спинися! - кричав Денис, похапцем подум- ки вираховуючи, скільки добра могло б зробити Його Імператорське Височество, які при бажанні відкривалися шанси та виднокраї. Могла б зали¬шитися непоруйнованою Запорозька Січ, не по¬требувалося б їй одинадцять разів не зі своєї охоти міняти таборище власне, мізкувати, як на Рейн перебратися за намітками молодшого Орлика чи на Аляску за задумом Агапія Гончаренка, погля¬ди не в одного із сильних світу цього повернулися б знову до угоди у Гадячі. І тодіВелике Князівство Руське спільно з Річчю Посполитою та Великим Князівством Литовським стали б неподоланною перепоною між вічно голодним розбійним Сходом і зарозумілим Заходом; він не здатен був тільки під¬рахувати, на скільки могил поменшало б та кладо¬вищ на європейській землі.

Розумовськй перечитував мовчки писане на па¬пері, а тоді повернувся до ікон і розмашисто пере¬хрестився.

- Ще можна уникнути лиха! - гукав Денис зне¬силено, тільки ні Розумовський, а ні Воронцов його чомусь не чули, хіба дужче хитнулося, а тоді затанцювало полум’я у каміні.

Поклавши хреста на себе, Олексій два кроки вперед ступив і кинув писане у камін - вогонь жовтим на хвильку став, бубухнув раптово, аж дим у кімнату пішов, а врешті загоготів зі злости¬вим вдоволенням.

...Дивно все-таки світ влаштований, - дума¬лося Денисові згодом: - дари, бакшиш, хабарі та презенти, чи як там ще звуть їх, зовсім безсилі для доброї справи, навіть похіть тілесна, навіть для користі шкірної найвище і найсвітліше, що людину різнить від тварі. Тож якщо той бак¬шиш тільки сходами зла проростає, то невже гомо сапієнс настільки тупий, що не здатен сам собі на поміч? Світ, у якому живемо, твердять в останні часи велемудрі учені, то всесвіт з оди¬надцятьма гіперпросторами, чорними дірами і проходами у мультивсесвіт. Може, тих, у кого вельми долоня свербить з голоду на лапувку, з цього схибленого світу на виховання відправити в правильний простір, якого біда ще не вразила, куди криводушшя не встигло вплестися? А якщо такі подорожі відлагодити досі не в силі, то чи не можна булоб за заявою власною, а не злісним уже рішенням суду мікрочіп спеціальний вмон-тувати, скажімо, у тім’я? Он одного автоінспек¬

тора, поголос містом пішов, пілюлі якісь майже вилікували, і вже зовсім здоровий був би, якби не втрапив випадком у психушку...

Дениса вели закованого, видзенькували лан¬цюги похоронним дзвоном, сотні очей жадібного до жаского видива люду, тутешнього і прибулого, вп’ялися в його понуру статуру. Вітер із дрібним, мов пропущеним через сито, дощем гнав мокрою і слизькою бруківкою останнє листя, що дивом вберегло в ці прикінцеві листопадові дні розмаїті відтінки жовтого, червоного та бурячкового кольо¬рів. Ця пізньо-осіння сирість час від часу рвала груди Дениса новим приступом глухого кашлю, загрожуючи гарячкою та супутніми з нею бідами, але те йому було уже байдуже. Бо жити лишалося тепер не дні, навіть не години, а лише кількасот кроків від замку Любарта, де досі ув’язненим був, до площі Ринок - там уже гудів попри нехитру по-году чималий натовп та хизувався кат перед при¬булим людом, нетерпляче походжаючи нашвидку¬руч змайстрованим дерев’яним ешафотом.

От тільки ніяк він не міг зрозуміти: хто, чому і навіщо його, Дениса Поліщука, сприймає за шляхтича Данила Братковського? Ну, який він шляхтич, він барига звичайнісінький, що своїми невеличкими магазинами заробляє дещицю - і то, якщо пощастить або якщо хмари перевіряючих та контролюючих, мов навала жуків колорадських, той зарібок не обгризуть. А може, все це довко¬ла йому лише сниться? Та ні ж, попри мжичку, він чітко бачить озлоблені лиця його недругів на узбіччі дороги, чує їхні втішені викрики та ухи¬ляється від каміння, що час від часу жбурляють у

нього - один камінь таки влучив у плече, і аж зуби стиснути довелося, аби на радість цих недругів не виказати вельми скулкого болю.

Тоді що ж це насправді? Невже трапилось те, що називали колись реінкарнацією, і стражденна душа Братковського волею випадку саме йому, ні¬чим не примітному, цього разу дісталася?

Між тим, усе менше лишалося кроків до площі Ринок, натовп гудів усе натужніше; з-поміж по¬глядів люду, що на узбіччі, роздратованих, гнів¬них та обурених, вряди-годи зустрічав і співчутли¬ві погляди, з невимовним жалем, але їх було куди менше. «І оце задля них, що ненавидять мене та гучно вітають ката, я маю головою зараз наклас¬ти? - гірчила раптово набігла думка. - То ж викін¬чене глупство!»

Але так само інша, цілком протилежна напли¬вала думка. Ті, задля кого він уже терпів муки на дибі, коли жили та кості в його немолодому тілі хрустіли, задля кого він іде під сокиру - не тут, їх неспівмірно більше за прийшлих сюди горлопанів, щоб кривавим втішитись видивом та на власні очі пересвідчитись у його кончині.

Він був переконаний, що те, об чім благав Івана Мазепу, заради чого його кунтуш шляхтича опи¬нився серед селянських свиток у Палія Семена, те неминуче станеться. І ще не факт, що саме його смерть має прискорити згадане настання вищої Справедливості, коли гідність люду, серед якого судилося вік прожити, пошанована буде.

Марна смерть, ніким не оцінена, відрубані руки, ноги та голова, ще й решту тіла кат пошматує...

Не марна смерть, бо ту справедливість на пан¬ському блюдці тутешньому люду не піднесе ані зайда зі сходу, ні з заходу, гідність рідко якому на¬родові давалась без крові...

Чи може все-таки марно в могильну безвість іде, якщо співчутливих так мало з-поміж прийшлого люду, натомість свист ганьби голосистий далеко чутно, а ненависники плече у плече стоять і плю¬ють услід?

А загалом, що відбувається в цьому просторі багатовимірному, в цьому дивовижному не вивче¬ному зовсім світі, де віки тасуються, мов карти у довгих пальцях вправного картяра, де події, як світло в надколотому скельці, переломлюються і змішуються, багатоколірну картину творячи? І вчинки - чи то нехіть покаятися за участь у по¬встанні Палія, чи небажання сьогодні платити державному здирнику - то утвердження свободи душі, права не продавати ту душу чи дурість ба¬нальна, амбітна примха і нерозумні понти?

Хіба досі не зрозумів, чоловіче добрий, що те зло предковічне, мов первородний гріх. Бо ж у Єгипті ще древньому, як фараони собі піраміди зводили, хитрі придворні тихцем будівельників підкупо¬вували і в тих пірамідах потаємні кімнатки собі лаштували, - а раптом на тому світі дістануться швидше за свого правителя до бога смерті Анубі- са та ласки зазнають більшої? Неістотно також: продаєш власну душу чи купляєш чужу, гріх-бо рівновеликий. Юда Христа продавав за срібняків три десятки - срібла в тих шекелях, як рахував ти на жарт, за ціною сьогоднішньою хіба на доларів

триста. То не Спасителю, то людство таку саме собі склало ціну...

Ось і площа, до ешафоту десяток кроків, п’ять, три, один. Чи він має з чимось звернутися до при¬булих, чи не вартує навіть? Але ж ті, чиє серце так схоже б’ється з серцем його, не почують зараз, хіба, може, колись, як збіжать роки або навіть сто¬ліття.

Кат неспішно здіймає сокиру, зблиснуло свіжо- заточене лезо, подув вітру відхилив край капюшо¬на катового, і Денис іще встиг побачити його об¬личчя, на диво знайоме, на Баксютенкове схоже чимось, а тоді на мить блискавиця сяйнула, не¬ймовірно яскрава, сліпуча.

Денис здригнувся, мов на морозі, і відклав руко¬пис перекладу Братковського вбік. Він неспішно підійшов до вікна і відчинив його навстіж - ніякої мжички за вікном нема, утверджувався в силі сві¬танок, і мов під нечутну мелодію, в повітрі плав¬но пливло бабине літо... «Та що ж це було? Дивний сон? Але чому так болить плече, якраз у тому міс¬ці, куди вцілила каменюка?»

Та ще залишилося кілька сторінок перекладу цього листа-заповіту лісовим побратимам, і він має таки сьогодні його дочитати.

Лунко вицюкували сокири, вилітала з-під леза біла тріска, що пахла і досі, видавалося, невистиг- лою живицею, лунав час від часу перегук голосів чоловічих - на острові серед непрохідних боліт, де повновладною господинею почувалася хіба тлуста качва, виростала Лісова Січ, спадкоємиця Січі За¬порозької. Визвольний клич Семена Палія, долаю¬чи немислимі версти, котився і перекочувався по¬лями, лісами і перелісками, і докотився сюди, аж у поліські пущі - ще та воля потребуватиме поту і крові, тож у глибинці Полісся вельми в нагоді кріпка фортеця стане.

Денис дочитував переклад листа Братков- ського, ті рядки, певне, свіжу силу вливали у земляків Данила, хоча в поезії самого не за¬вжди надії відсвічували кольорами вельми ро¬жевими, душа його десь і за виднокраєм уму-

дрялася бачити, як напливають чорні й лихі, загрозливі хмари.

Що це, о Боже! Гей, що воно, прецінь,

Дивні на світі вчиняються речі:

Королі, вчені, гетьмани ті смілі,

Славні, достатні і рицарі вмілі,

Чин коронацій, і сеймики, й сейми - Все пробігає, як звір у поземі.

А наостатку, що має світ, згине,

Землю запалить, в трубу небо звине.

Крізь розчинене навстіж вікно чутно було, як на сусідськім дахові залопотіли спросоння крилами голуби, і перший горобець, ледве прокинувшись, цвірінькнув у сивий досвіток із ледь помітним по¬дивом та вдоволенням. Ні, подумав Денис, ті чорні передчуття Братковський у час народного здви- гу не випускав на волю, він зачинив їх у власній душі, як у найміцнішій клітці, натомість верх брала особиста відповідальність: самому собі не злукавити...

Світ ганить добрих, світ злих похваляє.

«Чому так чинить?» - так кожен гадає.

Світ нестатечний, вчиня з нами чудо,

Ми - світ, брательку, це й чинимо любо.

Таке ми робим, а світ винуватим,

Особа винна, кленем образ, брате!

А ще подумалося Денисові, що цей поет, козак і шляхтич на добрих півстоліття йшов попереду з тими ідеями, які знаменитими на віки зроблять Дідро чи Вольтера, був безперечним їхнім предте¬чею: хіба ж бо в одній строфі зустрічав він моти¬ви, що «все у природі в вічному русі, все, що існує, колись виникло і колись має зникнути», як напи¬ше згодом Дідро, і так само «просвітити людей... цивілізувати дику країну» з мрії вольтерівського короля дона Педро... Задля забавки власної Денис порахував, скільки поезій у Братковського під од¬наковою назвою «Світ» - і знайшов у книзі їх аж дев’ятнадцять. Звісно, думалося йому, то не причу- ди випадку, не авторська лінь пошукати у заголо¬вок щось зманливе, чудне та інтригуюче, в цьому свій смисл, в цьому потуга вглибитися у сутність, істинно по частинах розкласти, аби пізнати таке різнобарвне, поліфонічне, таке неймовірно склад¬не та дивне поняття - Світ. А ще можна додати низку поезій із близькою назвою: «Як судить світ», «Відміна світу», «Що є світ», «Світ - фарба», «Що вміє світ».

Денис був певен, що сліди від ступнів Братков- ського залишились на ріллі історичній на багато десятиліть раніше, от тільки міць у хребті, у ха¬рактері у них різна. Чи ж бо не відав Дідро, що як купляла бібліотеку в нього цариця Катери¬на ІІ, у власній же книгозбірні бібліотекарем його призначала та на багато років платила вперед, то насправді душу його на хабар міняла? Чи ж бо ін¬ший уже геній, Вольтер, був дитиною зовсім наїв¬ною? Тож та сама цариця книги Вольтера накла¬дами неабиякими раптом почала видавати, хабар ненав’язливий отакий даруючи, запобігливо п’єси в театрах ставила, не стихали друкарські верста¬ти, випускаючи твори його від маленьких бро¬шур до товстенних томів. Натомість Вольтер цю всеєвропейську блудницю бучно іменувати узяв¬ся «благодійницею роду людського», «пресвятою владичицею сніговою», а ще то ангел, перед яким людству належить лиш благоговійно мовчати, бо «вище вона всіх святих, рівна вона Богородиці»-...

Навіть із плином часу достеменно ніхто не ска¬же, чи був Вольтер віруючим, а чи безбожником, хіба переказ кумедний і досі кочує. Коли до нього, що на смертній дорозі уже стояв, священик при¬йшов і від нечистого відректися пропонував, то відказав, мовляв, смертник: «Не вартує зараз мені нових ворогів наживати».

Але й інший дійшов переказ. Як помирав Воль¬тер, то кричав несамовито, бо ввижалося щось йому неймовірно жаске - він бачив, напевне, хто по його душу прийшов.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2384
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2056

Пошук на сайті: