Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 21)

Нема пророка в своїй вітчизні: чого ж воно так, що чужі пророки чутніші, слово їхнє ваговитіше; ще Спаситель помітив те, сам пережив і поколін¬ням наступним помічене передав. Чого воно так, що наших пророків циклони та бурі історії по да¬леких світах порозкидали, їхні могили, як і моги¬ли гетьманів славетних наших, часто-густо лиша¬ються невідомими, а імена, що честь будь-якому народу зробили б, або в тундрі, у вічній мерзлоті закопані, або чужинцем лукавим привласнені.

Денис із добрими завидками дивився на голу¬бів за вікном, що безтурботно собі туркотіли і не знали й не відали адміністрацій, податкових мілі¬цій та державних інспекцій цін, - вільних птахів під вільним небом, і думав про перипетії химерні людських шляхів. Досить було Братковському на допиті плечима подивовано здвигнути: «Не знаю я Палія Семена, там не був», - і не для нього би кат сокиру гострив - зовсім інші стежки йому просте¬лила б доля.

Диво дивнеє: тим, хто повію брудну до Богоро¬диці прирівняв, вдячні нащадки пам’ятники ґоно- рові поставили, а прах їх урочисто в Пантеон на¬ціональний внесли. Тим же, в кого жили і кості на тортурах тріщали, бо гідність людську до остан¬ку відстоювали і душею власною не торгували, не зреклися свого, тим забуття судилось на довгі віки. Чого воно так? Чого лише через три століття у крипті Хрестовоздвиженського храму кості Да¬нила Братковського, Галшки Гулевичівни, Олек-сандра Мозеллі та ще низки славетних добрі люди від неслави порятували, тільки недавно з пороху та битої цегли, сміття та щебінки дістали та на¬лежно пошанували?

І не проклинав Данило Братковський цей світ мстиво, зовсім інше казав:

Світе несвітній, один магніт з тебе,

Хто стане близько, потягне до себе...

Я не знаю, - думав Денис, - чи то просто химер¬ні думки, чи й справді душа Братковського втілі твоєму, немов в одежині черговій, чомусь опини¬лася... У тій зоні геопатогенній, в яку в’їхав ти на місці кладовища колишнього, певне, душа твоя на смертнім порозі при аварії захиталася та в якийсь інший простір випадком втрапила, в один із тих одинадцяти, про який лише в останні часи наука дізналася, в один із тих, де душі добрі оселюють¬ся, в місці квітучім, в місці спокою, як у молитві кажеться, бо ж від Сотворіння молитва з наукою не розходилася, розділити їх - то спокуса злого й лукавого... В тому просторі, ще не дослідженому, душа здатна, наче бджола з квітки на квітку, пере¬літати. Така душа не сприймає світу викривлено¬го, світу центом або копійкою міряного, вона про¬сто інше достоїнство має.

В один час Денис навіть колекціонувати хаба¬рів різновиди узявся. У Спарті, де начебто шану¬валася простота і скромність у побуті, недарма ж у переказі мовиться про спартанські звичаї, проте військове командування за золото легко куплялося ворогом, тираном острова Самос, а ще більшою мірою сатрапами Персії - через те й зги¬нула Спарта.

Через віки докотився вислів короля Македонії Філіппа ІІ: «Не існує таких високих фортечних стін, які не здолав би осел, нав’ючений золотом.»

Арістотель застерігав, що хабар державу веде як не до загибелі, то до виродження. У середні віки корупція - вже не поодинока здичавіла рослина, то розкішний і вельми барвистий луг. Підкуп робили рабами і табунами коней, жіночим тілом і діамантами, землею і чоловічими дітородними органами, бойовими слонами і палацами. І так Денис добрався аж до своїх часів, де платити на¬лежить за чергу в дитячий садочок і школу, оцінку у вузі й робоче місце, за родильний будинок і місце на кладовищі, платити від народження і аж доти, коли настане пора віддячити за послуги патолого-анатома, без якого тепер не відбудеться погребін- ня...

І що ж це дало? Не відкупився Іван Мазепа на¬віть валками хабарів, що натужно скрипіли, на північ прямуючи, не перевиховала нікого з судді лукавого здерта шкіра, якою стільця суддівського для науки іншим удекорували. За суворих китай¬ських порядків теперішніх по розстрілові чино- драла-хабарника сім’ї навіть рахунок пришлють за потрачену кулю - десять юаней. Якщо ж тра¬питься збій, то родина листа заспокійливого невід¬кладно одержить: «На жаль, страта вашого родича відкладена з причини відсутності патронів. Винні в халатності покарані, прийміть вибачення». І Де¬нис таки вірив, що патронів могло забракнути, бо за останні три десятиліття якраз мільйон чинов¬ників, каже статистика, там розстріляли.

То як же жити тепер, - не раз мізкував Денис, - якщо за віки і віки цієї біди зняти з себе не вда¬лося, немов проказою вражене, зішкрябати тіло зогниле, то що вдіяти може він один, комаха мі¬зерна у велелюдному людському потоці? Ніде не дінешся, числа кожного першого будеш носити «капусту» Баксові, мило йому всміхатимешся, не¬навидячи себе, безхребетність власну, інакше не прожити на світі. І не виправити той світ, якщо не вдалося цього за тисячоліття зробити. Ще не з такою потугою, не з такими можливостями марно силувалися.

Дивне таке створіння - людина. За якісь залі¬зяки, срібло чи злато там, щастя гадає купити, та заняття те вдячне так само, якби марево хто спро¬бував наздогнати...

Зрештою, у Дениса є ще один вихід. Якщо біду не здатен здолати, то просто не братиме участі він у цьому паскудстві, він, наче Пілат, умиє руки. Подайте рушник Пілата...

І це, певне, найбільше, на що він здатен у цьому світі.

Майор, уже літами підтоптаний, із залисинами поважними, що збиралися тріумфально повноцін¬ною лисиною стати небавом, пунктуально до Олега заходив кожну годину і задавав те саме питання. У відповідь Олег звично крутив головою, мов була вона на пружині, до того ж не вельми заведена. Через добу його, зневірившись, у загальну камеру перевели.

Олег почалапав до нар, які йому вказали, і вліг¬ся, немов побитий; у голові, у тілі всьому, в кожній частинці його все ще двигтіла музика з незабутнім приспівом, і те двигтіння, несусвітнє бряжчання, громи та виляски рвали, як видавалося, кожну клітину тіла, шматували її, розривали ізсередини.

За що, братан, та чи надовго? - з кутка пере¬питав камерний старожил.

Нізащо, але трійку років обіцяли...

Не кажи так, братан. За нізащо п’ятірку да¬ють, а на три ще постаратися треба.

Олег не мав сили не тільки про щось балакати, застрягало в горлянці слово окреме, тож він повер-нувся лицем до стіни і вдав, що заснув.

Новачок, он, бач, розпластався ганчіркою, - почув, мов крізь сон. - Хай звикає, бо тут контора ще та...

Вертухай ходить звіром, а про старших і мови нема. Хоч би майор оцей, гнида рідкісна... Кішка тут кошенят привела, то, казали, власноруч він живцем їх у кочегарці палив.

Вилежуватися Олегу не випало, бо через годину знову покликали.

Ти чим, падла, займався? - позірну корект¬ність майора на перших допитах невидима хвиля враз цілковито злизала.

Я для людей клопотався. А ви?

Доволі наловчено майор із помічником надягли йому «браслета» і прикували до батареї; майор тільки сопів та підшморгував носом. «Нежить хронічна, чи що», - чомусь набігла думка в Олега, наче йому саме зараз цим перейматися.

Ти куди, підер, писок встромив? - майор го¬ворив чомусь надто голосно, наче окрім нього та помічника ще хтось мав бути у кабінеті. Боковим зором Олег помітив на столі диктофона. - Ти, пад¬ла, підняв свою руку погану на шефа, єдиного, на кому тут світ тримається. Що на дискові чи флеш- ці? Де вони?

«Цікаво, диктофон лише по службі чи копія за¬пису ще й Баксові має належати?» - промайнуло в Олега.

Він не міг, звісно, знати, що перед допитом цим майора викликав Баксютенко.

Ну? - не піднімаючи голови, блимнув невдо- волено. - Щось витряс у арештанта?

Порожньо, - обачно, аби не видати роздрату¬вання, м’явся майор. Розумник який, подумав, іди сам спробуй, хрін надутий. - Я на совість ста¬рався, вужем викручувавсь...

А ти вкрути йому так, щоб три місяці заїкав¬ся, - Баксютенко встав і пройшовся вздовж столу, з ноги на ногу перекидаючись осіннім, при добро¬му харчі качуром. - Тут петрушка одна прихова¬на - інформація тільки для тебе. Висякався я на 

той компромат, що на диску чи флешці у них, його інтернетом передати нескладно. І так само від ньо¬го відкупитися, як два пальці обпісяти. Там дещо інше, ця курва винести препарат один хоче: то шкідницька вельми хріновина, через нього он Пет¬риченко в психушці сидить. Що хоч з арештантом роби, а вибий негайно, де те взяли паскудство. Бо навіть як переловимо утікачку, а напрямок її вже відомий, то надалі не убезпечимося однаково.

Баксютенку не хотілося розбалакуватися, але він зримо бачив і розумів загрозу цього препарату. Якщо викличе він щось схоже на імунітет до ла- пувки, то надалі вже клерк не поспішить посвідку нещасну людині видати, він радше дулі горобцям за вікном сукатиме чи бомки в інтернеті глибоко¬думно збиватиме, зробивши для відвідувача закло¬потаний вигляд. Фармацевтична фірма не купить лікаря, аби той радив хворому тільки в цій фірмі укол чи таблетку брати, з директором школи не до¬балакаєшся про бездоганний атестат для твого ле- дацюги-випускника, від даішника п’ятдесяткою не відчепишся, вдесятеро чи в двадцять разів дове¬деться штрафу більше платити. А тим, хто у кріслі владному, теж непереливки: дзуськи тоді прокуро¬рові потелефонуєш на невгодного шминдрика від¬крити провадження або судді, навпаки, закрити... І навіть як ширше брати, то тільки одна шалама- ша-каша: за медаллю чи орденом у загальній черзі стій, хтозна-чим доведи, що ти вартий по службі підвищення, мало того, в міжнародних ділах теж нескладуха. Не підкупиш тоді чужого міністра, канцлера чи прем’єра, гавкне розвідка вся, бо на лапувці здебільш фундована, матч футбольний - і то правильно не зіграєш; так старанно вибудува- не світобуття і світобачення, зручне і звикле, рап¬том рушитися і завалюватися почне, ще трішки, ввижалося, і від кріпких в уяві мурів хіба стовпи диму та клуби пороху, що забиває подих, високо у повітря злетять...

Майор однаково і на Баксютенка зараз злився, і на цього придурка, що допит витримати наївно гадає.

Я додам тобі, суко, охоти балакати, - майор, як упевнений нападник у футболі при кутово¬му, ступив два кроки розбігу і щомоці поцілив ногою в живіт Олега: того підкинуло, але, при¬кутого, не завалило на бік; на хвилю він упав у беспам’ятство, тож помічник на обличчя бухнув води піввідра.

Ти навіть не здогадуєшся, що тебе тут чекає, - майор присів на стілець поряд із Олегом. - Зараз всуну тобі кип’ятильник у задній прохід і ввімкну у розетку.

В одного такого затятого там кип’ятильник чомусь вибухнув, - засміявся вдоволено помічник, якому не хотілось без діла лишатися.

Дурний ти, як ступа, - сплюнув спересердя майор. - Один диск ось-ось відберуть у тої сучки, що драпати думала через Зарічненські урочища. Другий, знаємо напевне, у тебе. Перетрясемо до макової зернини, та знайдемо.

Олег уже прийшов до тями. Але подих забило, і він судомно, мимоволі підгикуючи, заковтував жадібно, ковток за ковтком, повітря.

А ще, як буде замало тобі кип’ятильника, то один кінець дрота причеплю до руки, до мошонки другий, обіллю всього водою та ввімкну струм, - вів далі майор; він уже не гарячкував, як на почат¬ках, говорив неспішно тепер, мов розмірковував уголос. - Ну, ще можна апендикс без наркозу ви¬різати - ніхто не доведе, що така операція не була потрібна... Скажеш, де диск, чи йдемо за означе-ним маршрутом? Що ще пронести ця свистілка розтрахана хоче?

Ну що ж, панове, несподівана думка сяйнула Олегові, і йому від того навіть дихалось легше, чи не зіграти нам у рулетку - то не російська, звісно, але теж пікантна.

Баш на баш, - видихнув врешті, спиняючись і по кожному слові заковтуючи повітря. - Я віддаю диска, але мені сперш один телефонний дзвінок...

Майор із помічником з подивом перезирнулися, а тоді рука майора повільно в кишеню полізла по телефона:

Тільки без вибриків...

Пальцями, що чомусь тряслися, Олег набирав номер Дениса і обома руками, немов сокиру, підніс телефона до вуха.

Орисю перехоплюють на Зарічненському...

Більше він не встиг, майор рвучко ударив в об¬личчя, телефон із брязкотом відлетів у куток, і той брязкіт був останнім звуком перед насталою без- просвітньою і глухою ніччю.

Телефон у кишені застрекотав наполоханою со¬рокою, Денис, попри незнайомий номер, гадав, що то все ж Олег: Денис майже завжди незвіданим чином вгадував абонента, навіть не зиркнувши на мерехтливі цифри; і вже напевне знав, відчував безпомильно, із заплющеними очима впізнавав Орисин дзвінок.

- Орисю перехоплюють на Зарічненському! - хрипко, як зі старого репродуктора, що валявся у порохові на горищі, крикнув із трубки голос Оле¬га, а тоді щось затріщало й зовсім затихло.

Денис круто, аж обурені шини вереснули, роз¬вернувся й погнав на Зарічненські урочища, він ще сповна не відав, що з Олегом скоїлося, але на¬певне вже знав, що десь там, у тих урочищах, під кущем причаїлося лихо, підступне й безжальне, вполювати готове у кожну мить Орисину долю.

Ледве вихопившись за міську межу, машина ревнула мезозойською рептилією, голодною і роз¬дратованою, - ніколи досі не дозволяв собі Денис тиснути акселератора до підлоги, бо ж то одна¬ково, що жива істота, хіба з ребрами залізними та пластиковими і з кров’ю високооктановою. Ще він подумав, як химерно схибили світ: вікопомне Христа «Возлюби» шахрайськи змінили на бру¬тальне «Плати!». Хто ж посміє противитись цьо¬му, до іншого вибору вдасться, то спробує сповна він міць звірини, отої, про яку написано: має вона десять рогів та сім голів, і подібна до рисі вона, а ноги її ведмежі, а паща, як у лева. Невже це три-

ватиме, доки засурмить сьомий ангел, і лише по сьомій сурмі вавилонські стіни впадуть?

Кілометрів за двадцять, болідом майнувши тра¬сою, він вихопився з лісу на зарічненські поля: ви¬хопився - і через кілька хвилин щомоці, мов перед невидимою перепоною, натиснув гальма.

Уже післяжнивним, недавно поораним полем бігла Орися, вона так стрімко неслася ріллею, що й землі, видавалось, не торкалася, і тільки жовтий шарф розвівався за вітром. А метрах у трьохстах за дівчиною мчав чорний позашляховик, підгирцую- чи і хилитаючись на борознах та впадинах, просто з машини, на підніжці одною ногою стоячи, в бік Орисі раз по разу стріляв якийсь молодик. Чорно¬го джипа хилитало немилосердно, і рушниця в ру¬ках його гуляла, тож кулі спурхували далеченько від утікачки.

Круто повернувши машину на поле, Денис ки¬нувся навперейми, і знову виголоднілим звіром заревів двигун. Він дотягнувся до своєї рушниці, яку при такому житті тепер завше возив із собою, і з лівої руки, хоч доволі незручно, кілька разів пальнув про колесах нападника. А віддаль тим ча¬сом між чорним джипом і утікачкою то більшала, то коротшала, молодик пірнув у салон було, певне, перезаряджаючи, і знову з підніжки цілився; вже метрів у двадцяти Денис був від Орисі, як раптом вона по черговому пострілові мов перечепилася че¬рез яку перепону, змахнула рукою, наче людина, що рівновагу втрачає, і впала в ріллю.

Денис із рушницею в руках, вихопившись із ма¬шини та стріляючи на ходу по передкові чорного джипа, добіг і впав біля Орисі. Джип, між тим, певне поцілений, чмихнув якось зневажливо, схлипнув було й заглох.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2371
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2052

Пошук на сайті: