Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2341
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2039
Денис читав ці рядки, і йому насправді було ці¬каво, чи ж «не для жодних бунтів» ішов на смер¬тельний ризик цей чоловік - інколи в смерті лу¬кавства більше, ніж у звивистих і покручених, заплутаних та зашмотаних стежинах життя... Мчали гінці долами й горами в усі кінці Речі Пос¬политої, везли вони універсал короля Августа ІІ - від досвітку до смеркання гнали вершники коней, даючи короткий спочинок хіба лиш на ніч чи вже як підіб’ється яка тварина. Король скликав сейм примирення, сейм, на якому мали б означити віхи його правління. Універсал той наказував шляхті обрати серед своїх депутатів та дати їм настанови й інструкції.

Смішки та пересмішки котилися по державі не менш прудко, аніж мчали ускач королівські гінці, що новий володар корону здобув грандіозним під¬купом, - тим мало переймався Братковський, хіба

всміхнеться було краєм вуст, як до дійсних подій хто додасть небилицю кумедну. Нове ситце на кі¬лочку висить, пам’ятав Данило, тож можна і тре¬ба використати момент. Бо ж стільки гнилого дов¬круж, продажності й пиятики, посади, найвищі при тім числі, за гріш купляють або угощення... Він в очі сміявся в книзі своїй, він знущався відвер¬то з лизоблюдів та їм подібних. Та чи може книга одна вивихнуте суспільство на місце вправити? Ось у «Депутатській елекції» Братковський пише:

Шість мис до того, шістдесят півмисків,

Сто фляш і безліч виставлять келишків.

Лий, влий, чолом бий перед кожним братом,

Як хочеш бути паном депутатом.

І поки ці гнійники не взялися у силі, доки ще різати не потребують ножем, а лікуванню під¬датися здатні, поспішати належить. І Данило, з таким самим православним шляхтичем Ремігі- яном Суриним, що стольником житомирським служив, мали знайти розуміння в православної шляхти у Київському і Волинському воєвод¬ствах.

«Ми настійно вимагаємо від сейму через своїх депутатів, - не втомлювалися повторювати, - гарантії для православного люду. І нехай нас меншість, та посланці наші рівних прав пови¬нні добитися - інакше кров не спинити потім...»

На душі у Братковського розвиднялося, як по¬чав він об’їзд шляхтичів, що депутатами могли їх обрати: викинь сумніви геть, бо ти вже циніком

став, картав Данило себе, ти в людині зневірився, а то гріх неабиякий.

«Ми ще не забули світлої пам’яті Казимира Бе- невського», - чув Братковський в одному помісті, й не треба було йому щось тут перепитувати і уточ¬нювати, ім’я саме говорило за себе.

«Православні теж християни», - заспокоювали Братковського в іншого депутата. Трішки різало вухо йому оте «теж», але як не можеш жити так, як подобається, то хай подобається, як живеш.

Марно було рахувати, скільки верст відміряв Данило і за погоди, і як мжичка впліталася чи пе¬ріщив дощ - то минуще і не варте уваги, гадалося, он у Ремгіяна Сурина за плечима не менше доріг.

Багато разів Стир і Горинь скресали, і в бага¬тенько весен повінню розливались вони розлогою, що й оком не обійняти, доки Братковський завер¬шив книгу свою і здав у Краків у друкарню. Кож¬ний рядок там наче пальчиками перебирав та на зуб задумливо пробував - коли ж писали інструк¬цію для послів на сейм, то до неї Данило ставав ще прискіпливішим.

Він подумки небо просив, аби воно дарувало йому те Слово, що упокорить гонорові, марнотою припорошені, мов пилюгою придорожньою, серця на сеймі, бо всією природою своєю, душею і тілом, противився бунту. «Не убий!» - те неголосно ска¬зане на горі Блаженств, неподалік моря Галілей- ського, перекочувалося через гори і видолинки так само легко, як і через століття; те слово долало пус¬телі крізь передзвін сухих черствих пісків, мало силу воно пробитися і в найгустіші хащі; шкода лишень, що сильні світу сього, врозумівши добре, лукавий інколи вигляд робили: даруйте, мовляв, недочули. Ні, гортав думки, наче книгу, Братков- ський, він має зробити усе, аби в ту ж мить затоп¬тати, зародиться ледве, наймізернішу іскру бунту.

Врешті лишилося тільки терпцю набратися, ви¬глядаючи з того виднокраю, де сонце заходить, а чи не скачуть гінці, чи не вертаються ще посли сеймові? І що вони привезуть: рівність людську, як рівна кожна душа перед Всевишнім, чи знову словесну полову, зневагу та упослідження люду цього?

Журився знайомому лікарю батько автоінспек¬тора Петриченка:

Не помогли твої ліки синові, хоч по припису все робилося. Далі на трасі гроші з люду витру¬шує, хіба відвертається сором’язливо, коли бере.

Сивий лікар і собі зажурився.

Біда в нього гірша, аніж я гадав. То не бацила, щось глибше, у генах, мабуть...

Не відставав від товариша батько:

Поможи, Христа ради, порятуй цю пропащу душу.

Крутнув сивою шевелюрою лікар, плечима зни¬зав:

Безпорадний я тут. На генному рівні шукати треба, десь в інституті столичному, а тут же зви¬чайнісінька райлікарня.

І лікар узявся, розмахуючи перед батьком ру¬ками, наче диригував невидимим, доволі незігра- ним оркестром із початківців, занудно пояснюва¬ти, якою буває терапія того схибленого гена: одна просто виправляє пошкодження, а ще інша те ви¬правлення передає навіть нащадкам. Від прему¬дрості приятеля в батька аж спина холоділа - він панічно, скільки пам’яті мав, взявся перебирати своїх прадідів, а чи не було серед них поліціянтів, крий Боже, чи податківців.

Здоровий, правильний ген, - очі в лікаря, звично стриманого, засвітилися раптом галоген¬ними лампами в присмерку, бо полюбляв-таки

він побалакати про майбуття медицини. - Той ген умудрилися вмонтувати у вірус, нешкідливий, звісно, і пацієнтові вводити. Аби організм тільки добрий ген не сплутав зі шкідливим та не копнув його часом...

Ти товариш мені чи ні? - злився батько і в очі благально лікарю зазирав. - Он від раку у вас хіміотерапія людей рятує, а то...

Лікар так само плечима знизував, мов мураха яка під сорочку втрапила, і вибавити її він ніяк не міг.

Згадай, чи коли тебе так я присьма просив, - нив безугавно засмучений батько.

Дай мені спокій, - спересердя лікар пирскнув було. - Спробую ще, але без обіцянки будь-якої.

Кожен день тепер батькові видавався тижнем, а ніч полярній рівнялася. Тим часом знайомі про нові синові оповідали труди.

Спиняє він чергове авто, і водій спантеличено перепитує:

Яке перевищення? Та я ледве плівся!

Ти ще скажеш, що на місці стояв.

А що, інспекторе, хіба ні? Майже стояв.

Стояв так стояв. А знак он «Стоянка забороне¬на» для кого?

Щоправда, ні разу син не порушив суворого батьківського наказу про хабар: «Щоби очі твої не-подобства цього не бачили!»

От спиняє він чергове авто і починає балачку звичну:

Документи на машину є?

Водій:

Ось вони.

Страховка, аптечка та вогнегасник?

Є.

Молодчина. Все в тебе в порядочку. З нагоди цієї та ще з приводу свята вчорашнього давай по 100 грамів перекинемо!

Отетерілий водій віднікувався було:

Та що ви! Мене оштрафуєте тут же.

За кого ти мене вважаєш? Ану держи кели¬шок!

Випили і по третьому келишку - за любов.

Водій від’їхав, а син за рацію взявся, з сусіднім постом ДАІ балакає:

Третій, третій! Я - сьомий. Там я тобі триста гривень заборгував. Так от, хвилин через десять біля тебе проїде жовтий «Жигуль» - водій у ньому п’яний у дим.

Терпцю набравшись, батько довгенько виглядав свого приятеля-лікаря, опасаючись, що прийде той і руками безпомічно розведе:

«Не зумів, вибачай мені, друже...»

Але врешті під вечір якось приятель придибав і на стіл поклав конвалюту якогось дивного, жовту¬ватого трішки, з різким запахом порошка.

А часом... не зашкодить? - завагався батько було, принюхуючись до конвалюти обачно.

На собі спробував, - похопився хвалитися лі¬кар. - Ще й котові своєму в корм додав.

І поділився по хвилі, мов потаємним особливим яким:

Так кіт від м’яса відмовився, а через годину, дивлюся, на газоні траву жує...

Кілька тижнів чутки неймовірні райценром, навіть районом усім, до околиць самісіньких, вперто ходили: найлютіший автоінспектор брати бакшиш чомусь перестав.

Стукачі донесли неймовірне небавом у райвід¬діл.

Від почутого підполковник Кошлатий аж здригнувся, і медалі у нього на грудях ланцю¬гом забряжчали, масивним таким, яким пса прив’язують.

Новину доповів переляканий заступник: він здавався Кошлатому переляканим змалку, бо в дитинстві марсіян вельми лякався, а зараз па¬нічно боявся начальства, простуди, нещасливо¬го збігу цифр та хвороб від любовних зв’язків випадкових - тож підполковник сперш не пе¬рейнявся було, тільки поступово, шматочками якось, осилив урешті загрозу, що вкинула його в дригіть.

Надзвичайна подія у нас, - доповідав заступ¬ник. - Невідома хвороба вразила автоінспектора Петриченка. При тому біда прогресує. Сперш від¬вертався він, як брав на трасі, а тепер і зовсім бра¬ти відмовився.

За довгі десятиліття бездоганної служби вухам підполковника вперше дивовиж таку випало чути.

Під осінь різна поміж люду пошесть гуляє, - замислено мовив Кошлатий - якось і не до заступ¬ника, і не до когось іншого, хіба до вікна. - Темпе¬ратуру міряли? Цукор у крові? На рентген водили?

Усе зроблено, як ви кажете, - каблуками клацнувши, ще рівніше виструнчився заступник.

А може, він вар’ята грає? Зірочку на погони позачергову приманює? Або знак «Стоп» персо¬нальний хоче? Чи перевтомився - то ж нелегкий труд на сонці та вітрі отак круглорічно палицею махати...

Санаторій у Ялті двічі марно пропонували.

Ану сюди його клич, - в підполковника, коли злився, волосся на потилиці чомусь електризува¬лося та дибки ставало, наче гавкнути на когось збирався.

Він у приймальні у вас, - з готовністю широко прочинив заступник масивні двері й пальцем по¬манив автоінспектора.

Підполковник неспішно до викликаного підій¬шов, з виразом співчуття глибокого на лиці посто¬яв якусь хвильку та в очі йому мило заглянув:

А що, синок, хворість якась причепилася?

Від того «синка» в інспектора дрібно коліна

тремтіти взялися, бо досі вище «опудала» рангом не вдавалося ще підійматись.

Я здоровий, товаришу підполковник!

Це ще поба-ачимо, - розтягував слово, наче гу¬мове, начальник. - А то правда, що тепер у шофе¬рів не береш?

Правда, товаришу підполковник.

А чим же ти мені данину щомісячну ниньки платитимеш? Плата «нагору» не зменшиться, що в мене на одного придурка побільшало.

Із зарплати, товаришу підполковник.

Кошлатий так само неспішно вернувся до сто¬лу, черконув кілька слів і записочку помічникові тицьнув - той хутенько подався кудись.

Побалакав по-батьківськи ще трішки началь¬ник з інспектором.

У тебе все гаразд із розумовими здібностя¬ми? - врешті перепитав.

Я стурбований інколи ними...Все, що ви ка¬жете, мені видавалось розумним.

Дебелі санітари в білих халатах, що без стуку ввірвалися в кабінет, вправно скрутили руки ін¬спектору і потягли до «швидкої», що психлікарні тутешній, головній на кілька районів, належала.

У чорній воронячій уніформі та чорних масках, тільки білки очей зблимували крізь прорізі в них, озброєні люди стрімко ввірвалися в склад: хрясну¬ли і впали від удару дужої ноги зачинені на обідню перерву двері.

- На підлогу! - прохрипів до отетерілих праців¬ників перший, певне, старший із прибулих.

Решта завчено, як на показових навчаннях, мет¬нулася до столів та комп’ютерів, жужмом у мішки скидала накладні та інше подібне добро, вигрібала і витрушувала все із шухляд; пурхала, розлітала¬ся вусібіч та встеляла підлогу паперова хурделиця. Невідь-звідки взялися вантажівки, і ящики з това¬ром почали жбурляти у кузови автомашин - якась особлива втіха світилась на лицях прибулих: бо то вони підносяться над пересічним людом, дужі та вправні, з тугими біцепсами і волячими шиями; вони готові піти, куди буде велено, ламати безкар¬но, як оці складські двері, усе на своєму шляху; їм судилося в цьому житті бути господарями, а всі інші нехай, як оці, що перед ними, розпласта¬ються на підлозі; почуття зверхності своєї вони не встидаються, бо тільки їм дозволено за наказом, не розбираючи вельми, лупцювати правих і лівих, винуватих і праведних - і їм це життя до шмиги.

Орися, ще як тільки гукнули падати їм на під¬логу, встигла схопити біля комп’ютера синенький загальний зошит та собі під кофтину тихенько тицьнути. То був особливий зошит, де писалася мовчазними цифрами щоденна повість, кому й

скільки давалося: яка торба належала неймовір¬но набридливим захисникам споживачів, а яка міліції, що по данину ходила, як діти у школу, що давалося нахабній та безцеремонній ветери¬нарній службі, а що лишалося менш страшній інспекції цін... Власне, чхати було Орисі на всі ті діла, неприємності на завскладом та вище на¬чальство чекали б, і нехай би завідувачці, цій курці обскубаній, що чіпляється до неї щоденно, хай би дещиця ще перепала, от тільки директора трішки шкода, бо собак усіх на шию повісять на¬певне йому.

Найближча маска було щось запримітила, на¬гнулася над Орисею та лапнула ту кофтину, але вереск у відповідь чимось нагадував циркулярку, коли пилку якраз заклинило.

Облиш, - скривився старший із міліціянтів. - Тут без неї компромату мішок.

На такій виставі Денис, що притьма у склад прибіг, досі ще не бував.

Хто тут... головніший у цирку?

Ось постанова про кримінальне проваджен¬ня, - буркнув прізвище нерозбірливо отой стар¬ший. - Це моє майорське посвідчення. А це дору¬чення слідчого судді. Починаймо опис складати.

Денис тільки кліпав повіками, проводжаючи поглядом заціпенілим кожен ящик, що, як пере¬літна птаха у вирій, ширяв у повітрі: «Половині товару гаплик»...

Хтось мені бодай муркне, якого дідька госпо¬дарюєте тут?

Арештували баригу, що продавав ваш товар

без документів. Перевірили - весь товар контра-бандний. Крапка.

Денис, мружачи повіки, вчитувався в докумен¬ти майора, а оскільки без звичних окулярів був, то підносив папір до очей, мов щось там мав конче ви-нюхати.

Власне, винюхувати та здогади лаштувати він потреби не мав: кілька днів тому знову викликав його слідчий.

Ну?! - зовсім як Баксютенко гикнув, силячись якомога загрозливіше.

Не запряг. І поганяти не будеш, - у тон відка¬зував, відчуваючи, як на потилиці шкіра раптово стягується.

Я там минулого разу дещо тобі казав. Наду¬мав?

А якщо я тебе також пишу?

Ти, амбал для відмазки, перевізник краденого і співучасник браконьєрський... - задихався з обу¬рення слідчий, і кадик його взад-уперед заходив, як затвор карабіна. - Тобі років сім тепер світить, вертухай за тобою вже очі виглядів.

Невинуватому солі насиплеш.

Пошук на сайті: