Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 9)

Через пень-колоду в Баксютенка покотився сьо¬годні день. Знічев’я, якось ліниво, як розморений пес у спеку спасівську, гавкнуло було обласне на¬чальство зранечку, потім потороча якась, скарж¬ник неплановий крізь приймальню прорвався, га¬ласуючи, що йому пенсію не таку нараховують, а ще гірше, аж носами крутити там стали, запахло з міліції. Десь директор отой Денис Поліщук столич¬ного адвоката вицарапав, і той тепер кишки тутеш¬нім мотає: спершу довідку з печаткою лапатою під¬сунув під ніс, що бариги з буцімто контрабандним товаром у природі навіть не існує, з таким прізви¬щем та ім’ям чоловік помер літ двадцять тому, а се¬рію й номер паспорта його хтось зі стелі списав. Тож тепер, панове міліціянти, за базар маєте звіт трима¬ти. І за фальсифікацію документів, і за незаконну конфіскацію складського добра, і за ціни продажу його, хіба вдесятеро менші за справжні, бо ж поміж своїх те добро поділили. І вже, як стукачі доносять, декому пальці чешуться в його бік показати: то він, Баксютенко, мовляв, наказав...

Мишею наполоханою майнув у душі здогад, чого той день клинить, але кишнув відразу на ту мишву; та марне гнав її Баксютенко кілька ра¬зів, уже й полохливою вона перестала бути.

Вчора проходив повз ліжко немічної матері, що в останню дорогу збиралася, і збори ті, видавало¬ся, вже недовгі, тож коли раптом вона схопила його за руку, якимось своїм материнським чуттям сповнена, він смикнувся рвучко і роздратовано:

«Коли вже ти...»

Вона його любила. Він її змалечку ненавидів.

Кажуть, вона чарувала красою замолоду. Сміш¬лива завше й вертка, Марина беззмінно свої трид¬цять два продавала; клеїлися очі в чоловіків, а тіла брала дригіть - зате жіноцтво впадало в дригіть зі злості та тихих завидок, в яких кожна не здатна була навіть сама собі зізнатися.

З поля колгоспного, з куряви за сівалкою не-милосердної, яку роками потім викашлювала, починала вона ланковою, та ті бісики, що ви¬стрибували в очах, витанцьовували і вигравали, не могли не помітити вищестоящі: сперш на один поважний хурал запросили і слово дали - тільки охнули всі, як на трибуні руками махала, куди вправніше, ніж сапою. Згодом ще і ще на хура¬ли, конференції, пленуми та засідання возили та підкладали під найповажніші чини.

У ланці ж, у селі своєму, прозвали її було Тра- хавкою. Сусідка бабуся, ім’я якої давно всі забули та йменували за огрядність звично Копицею, якось дотяла Марині:

І нащо ти з ними плутаєшся? Хто з псами лягає, той із блохами встає... Від нечистого, дочко, вони, церкву в нас спалили, всі діла їхні та плід нечисті.

Бабусю, - веселі витрішки продавала Мари¬на, - так вони гарно співають «Мы наш, мы новый мир построим».

Вони і той, що є, спаскудять та продажнішим зроблять.

Сусідка злилася сьогодні на бригадира, одно¬окого Карпа, в якого коня просила город зора-

ти, так не дав за пляшку, доки дві не винесла.

Негадано завагітніла Марина, навіть не знаючи точно, від кого, бо якраз хурал накочувався за ху¬ралом - знайшовся хлопчик небавом у неї.

Село, мов бензином облите, вибухнуло зусібіч чутками та гадками:

Чудне якесь дитя, смагляве, на циганське схо¬же...

І волоссячком, наче шерстю, кажуть, геть об¬росло.

То ще нічого, подейкують, як тільки вилізло, в жита раптом побігло, ледве злапали...

А могло таке статися: її бабця також відьмач- ка була.

Ще й яка... Старі люди переповідали, хай хто впоперек їй слово скаже, то не обереться біди.

І я чувала. Тільки гляне на корову - як за ніч зідметься, наче бочка, і околіє до ранку.

А кінь на рівному місці, як, не дай Бог, зуро¬чить вона, то ногу зламає.

Баксютенко незлюбив матір ще змалечку. Чи тому, що рідко вдома бувала, все в дорозі, все на пленумах та конференціях, а годувався при ма¬териній тітці, точніше, ріс сам по собі, як трава на вигоні, незвичне своє ім’я зневажав, бо смі¬ялися однолітки, а ще більше зненавидів пріз¬висько своє вуличне - дражнили його ровесни¬ки, як і матір, Трахавкою. Він ненавидів матір... і боявся.

У дитячій пам’яті залишився бляклий, мов ви- цвілий із часом, спомин. На колгоспному токові кремезний дядько Кіндрат з волячою шиєю і дов¬гими, наче коцюби, витягнутими від роботи рука¬ми, все піддобрювався до матері:

Дай-но мішок зерна, чуїш.

Врешті, як набрид, тицьнула вона пальцем в ря¬док мішків, що вишикувалися під вантаження:

Бери, який на тебе дивиться, тільки... - і сміх затанцював в її очах.

Дядько Кіндрат, що не раз бивсь об заклад і під¬німав на спині коня, впевнено лапнув за гичку найближчого міха і вже за спину закинути мав. От тільки хіба на п’ядь від землі підняв; тоді, ма- тюкнувшись, обома руками вчепірився та нату¬жився, аж очі в червоне бралися - наслідок був... на подив його та ласих на видиво солопіїв, той са¬мий. Смикався дядько, може, з десяток разів, доки не видихнув із натугою, мов під воду довго пірнав:

Таки правду балакали, що бабця тобі відь¬мацькі діла передала.

Не часто, але траплялося, як життя діставало до печінок її, то замість смішливої молодиці на мить поставало щось схоже на блискавку кульо¬ву - вельми запам’ятався один випадок. На доволі розкішному авто додому приїхала якась поваж¬на шишка, яка довго з нею про щось балакала, а врешті матір мало не вигнала гостя з подвір’я:

Досить з мене всіх вас. І бахурів ваших.

А коли та шишка спересердя хряпнула дверця¬тами авто і рушила з місця, то навздогін, аж іскри змигнули у погляді, лише видихнула:

А щоб ти не доїхав.

Авто й десятка метрів не встигло подужати, як щось дико заскреготало в ньому, заверещав метал, а праве переднє колесо, під неймовірний подив та закручений у баранячий ріг матюк шофера, неспо¬дівано зірвалося та пішло на обгін машини.

Марина не могла, звісно, знати, що весь лад цей на сконові, що тріщини незагойні будівлею вже побігли, і небавом, знімаючи велетенські клуби пилюги в’їдливої, ці стіни назавше заваляться з нечуваним гуркотом. Але так само не бачити не могла химер дивовижних, що крізь п’яну мліч про¬ступали. Мліч ця село цілковито оповила, і район, і округи несходимі всенькі; пиячили від немовля¬ти до старця, найлегше жінки спивалися, а що вже не пригостити приїжджих перевіряючих, яких по п’ятеро-семеро-десятеро в село щодня прибува¬ло, - то було б гріхом нечуваним і непростимим. Тим же, хто з хворості чи з іншої якої притичин не хотів чи не міг пити, за наказом голови Марина, манірно край хусточки тереблячи та бісики лукаві очима пускаючи, говорила сором’язливо:

- День народження в мене сьогодні... То ж не гордуйте.

Той день випадав у жнивну спеку і в завірюху лютневу, в пору цвітіння вишневого і сумовитого листопаду. Врешті по завершенні дефіляди доро¬гих гостей вносили у автівку, а того, хто прибув без оної та іти нездужав, голова завиграшки заки¬дав на плече та ніс у дім приїжджих - не поскупи¬лась природа на силу для нього, бо як буксувала в калабані машина, то він, злегка натужившись, виставляв на сухе по черзі передок та задок; Мари¬на звично за головою йшла, дорогою підбираючи посвідки, авторучки та інше добро, яке сипалося з

кишень гостя, що смаковито хропів на широкому головиному плечі...

Інколи брала Марину тривога, куди все це ко¬титься і вона заразом, вельми ж після того, як сон їй чудний приснився. Начебто гулянка чергова іде, і притомних уже не лишилося майже, а голова все доливає й погукує:

- Гуляй до упаду!

І раптом почула вона дивний звук, посвист крил велетенських, і здогадалася враз, яка то з бездон¬ної темені вирвалась чорна й нещадна сила, що стрімко так мчить по душу її. Ще Марина, спов¬нена жахом смертним, втікати кинулася, останні сили у біг вкладаючи. Вона не встигала озирнути¬ся навіть, але чомусь бачила позад себе ту чорну потвору, що сталевими кігтями має ось-ось схопи¬ти її та понести в безодню довічну, де клекоче смо¬ла і сіркою тхне, аж забиває подих; туди, звідки вже вороття до Судного дня не буває. Вона добі¬гла до якогось хліва, рвала в паніці двері зачине¬ні, бо вже посвист страхітливий крил за плечима майже. і прокинулася, в потові вся, немов щойно з-під зливи.

На кілька тижнів Марина, що досі неслася в по¬токові, стрімкому і каламутному, нараз спинилась було, немов врешті вдалось їй ногами твердого дна дістати, але то на якийсь лише час, а далі знову по¬несло в каламуть смердотну та чорні бездонні вир¬ви.

.І зараз, коли Баксютенко рвучко і роздратова¬но висмикнув свою руку з похолоділих материних пальців, він в очах її знову побачив той електри¬

кою колючою насичений погляд, який колись вона кинула в ненависне і непрошене авто.

Він тепер знав, що вчинити з матір’ю - в лікар¬ню відправить її. Подвійна вигода з того: і відпові¬дальність зніме із себе, і з очима, яких боявся, не буде стрічатися.

А йому, як ніколи, треба на ділах зосередитися, бо зі столичними адвокатами погані жарти. Але він права не має програти...

Олег їхав у апеляційний суд із думкою, що бе¬тонну Феміду при вході там, папуцувату постать із зав’язаними очима та масивними, обгадженими го-робцями вагами у руках, поставили невипадково: їй по цимбалах, яка зі сторін покладе на ваги біль¬ше «зелених». І очі, а не вуха теж недарма зав’язали - інакше телефонному праву як існувати...

У суді першої інстанції він із Денисом справу про незаконність отих маски-шоу та арешту това¬ру програв цілковито, попри докази пронирливих адвокатів. Документи, що бариги, який продавав буцімто їхній контрабандний товар, у природі дав¬но не існує, на суддю Заліпу не справили вражен¬ня, швидше, обурили.

Це ж до якого цинізму треба дійти, - піднімав до небес молитовно очі Заліпа, - щоби приймати на роботу мерців.

Ваша честь, - глипнув і собі адвокат угору, мов видивитися хотів, чого там шукає високопо¬важний суддя, - то не підприємство приймало, то приписують йому.

Чесному не припишуть, - знайшовся на не¬спростовний доказ Заліпа, якому в разі чого Бак- сютенко пообіцяв поміняти суддівську мантію на куфайку.

От уже цікаво, - думав Олег, - чи бачив суддя Заліпа бодай репродукцію картини Герарда Да¬вида «Суд Камбіса», писану за Геродотом. За те, що підкуплений кимось суддя криводушну виніс ухвалу, обурений цар наказав його стратити, по-

передньо з живого ще здерши шкуру. Тою шку¬рою, ретельно видубленою, обтягнули суддівське крісло, а новим суддею був призначений син цього страченого - матиме на пам’яті, в якому віднині возсідатиме кріслі. Цікаво, в судді Заліпи - син чи дочка підростає?

Тепер вся правда і кривда була в суді апеляцій¬ному.

Адвокат Олега з обвинувачем як зчепилися в сварці ще перед початком апеляції, то не змогли спинитися, коли й судді зайшли.

Ви брехливий чоловік! - аж підстрибував об¬винувач.

А ви злодій державний!

Головуючий у суді обох зміряв поглядом:

Сторони, здається, представилися. Можемо починати.

Оповідав Олегові добрий знайомий, що в цьому апеляційному змагальний процес доволі простий: хто більше тисяч баксів запропонує, той і правий. Тож в Олега з уваги вуха аж підростали.

Державний обвинувач навів докази про кри¬мінальні діяння на підприємстві, - головуючий говорив урочисто, гордо піднявши голову, мов виголошував військову присягу. - Винуватці в такому разі мають понести тяжку кримінальну кару.

Олег обачно став відвертатися, аби іншим не видно було, і два пальці судді взявся показувати.

Між тим головуючий, глипнувши на руку Оле¬га, ще урочистіше мову повів:

Цілковиту легковажність захист при цьому

чомусь проявив. Доказів мало у нього - ще й ті да¬леко не переконливі.

Крякнувши, Олег став три пальці показувати.

Звісно, окремі докази суд не може не взяти до уваги, - видавалося, голос судді теплішав, ставав не таким уже урочисто казенним. - Але наведене захистом ще потребує посилення аргументації.

«Вдавися!» - лайнувся Олег було подумки і роз¬чепірив усю п’ятірню.

Але й те ще суддю не переконало, зрештою, дум¬ками був він уже у відпустці, ген-ген на березі Се¬редземного моря, на знаменитому доволі курорті. Завидки знайомого навіть брали: де стільки гро¬шей узяв на таку дорожнечу?

«Відпускні ось одержав», - відказав усміхаю¬чись. «Нічого собі, відпускні!» - дивувався знайо¬мий. «А це ще залежить, кого відпустити»-...

Зараз же головуючий продовжував присікува¬тися до адвоката Олега:

Ви назвали щойно державного обвинувача злодієм. Чи казали таке?

Казав.

А ще мені видалося перед тим, що шахраєм обзивали його та бандитом.

Було таке?

Не було, ваша честь. Із серця важливе щось міг і забути.

Напуджений Олег, остерігаючись нових запи¬тань судді, швиденько ще й з другої руки викинув двійко пальців.

І коли суд придивився уважно до цієї непрос¬тої справи та пильно розглянув докази, - голос го¬ловуючого звучав ще урочистіше, майже речита¬тивом, що в спів був ладен перерости, - то врешті дійшов непохитного висновку: претензії держав¬ного обвинувачення безпідставні.

Гетьман, видавалося Данилові Братковському, не до кінця з ним був відвертим, і те, мов скалка під нігтем, муляло та боліло йому. Нехай воно на¬віть не є недовірою, проста пересторога передбач¬ливого старого і хитрого лиса, однаково, проте, від нещирості чи неповної щирості, якась гірко¬та на денце душі осідала: як-не-як, на тих самих спудейських лавах Києво-Братського колегіуму сухарі премудрості гризли, зрештою, всім жит¬тям своїм довели невідступність від справи спіль¬ної.

Ні, ваша ясновельможносте, - Данилові не хотілося будь-чим виказати розчарування, проте мимоволі голос його вистуджувався. - Як би золо¬то не дзвеніло зманливо, у великому ділі воно не заступить шаблі.

Не кажіть, - дещо поблажливо всміхнувся гетьман, і брови його при усмішці поповзли злег¬ка вгору; Данило з подивом примітив у них зблиск сивини - як не чепуритиметься людина, а часу їй не здолати. - Не кажіть, ліпше згадаймо дещо з почутого нами колись у колегіумі. Карл V, як не забули, сильних суперників в особі рідного брата мав та ще короля французького - ніяка шабля тоді не могла йому в поміч стати. Але цей хитрун пози¬чив у німецьких банкірів вісімсот п’ятдесят тисяч флоринів, підкупив за них виборників і отримав срібну корону короля Німеччини, а вже згодом Папа Римський коронуватиме його на імператора Священної Римської імперії. Ріки крові могли по-

текти, натомість текли з передзвоном лише золоті струмки...

Чи він справді вірить у чудодійність підкупу, - думав між тим Братковський, - всесильність ла- пувки, як мовить поляк, хабара чи як там деінде ще звуть, чи його ясновельможність просто осте¬рігається виказати таємні плани якісь щодо Пра¬вобережної Русі-України? А якщо справді гетьман боїться, що люд мого краю швидше до Семена Па¬лія стане горнутися?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2371
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2052

Пошук на сайті: