Іван Корсак - Мисливці за маревом (сторінка 10)

Відсунемо вбік моральність чи немораль¬ність, - Братковський вирівняв врешті свій го¬лос. - На війні не перебиратимуть вельми зброєю. Але ж різний люд сіявся світом, один, як продав душу, то й змирився з тим генделем, а інший дав ввечері слово, а досвітком раптом забрати хоче. Он Калігула яким був всесильним, навіть за підкуп, каже переказ, у сенат ввів коня свого улюбленого, а чим завершив? Тридцять ножів у тіло, нашпигу¬вали, як шинку, - от і всі пиріжки...

Якщо ви гадаєте, що я все те видумав, то по¬миляєтесь, - у голосі гетьмана кпини звучали не¬приховано майже. - Двадцять чотири століття до Різдва Христового шумерський цар Урукагин уже тужився припинити підкуп, та марне... В Англії Томас Кромвель вельми майстерно наловчився доїти казну, купляв усіх по дорозі до свого злету, допоки став канцлером казначейства і державним секретарем. Зрештою, і не таке бувало... Як убили в древньому Римі імператора Пертінакса, то за трон не мечами, а калиткою змагатися взявся Дідій Юліан супроти Сульпіціана. Останній запропону¬вав, пам’ятається з оповіді у колегіумі, двадцять тисяч сестерціїв, але його супротивник підняв над головою розчепірену п’ятірню, - мовляв, на п’ять тисяч більше даю. І нічого, проголосили його імпе-ратором, а сенат залюбки затвердив...

Дивно якось влаштований світ, - ятрили душу гіркі думки Данилові, - набіги ворожі з різних бо¬ків по Андрусівському договорі його край пусто¬шать, на очах порожніє земля, де садиби людські були, там вітер лиш попіл зі згарищ розвіює та обгоріла садовина чорними всохлими скелетами стовбурів жахає, вздовж доріг кості непохованих його земляків біліють; він же з високим паном пре¬спокійно якісь курйози минувшини перебирає. Років п’ять чи трохи більше тому самі собою в ньо¬го складалися рядки, що ввійшли в таку дорогу серцю книгу «Світ, по частинах розглянутий»:

Добачу марність значну світу цього,

Б’ють батька, стрия чи брата свойого.

Невинних кров’ю ти, лотре, торгуєш,

Кров братів помсту з небес лементує...

...Вони пригадували ще якісь історичні буваль¬щини та курйози, які не витер із пам’яті вітер де¬сятиліть, а в душі у Данила смеркалося: марне він тратив стільки часу, марне на небезпеку не раз на¬ражався, аби лише побалакати про далекі літа - не зможе, не схоче чи не під силу гетьману стати в помочі його краєві, кривди позбутись та волю здо¬бути...

Вельми противилося Баксютенковій матері ля¬гати в лікарню - за життя лише раз вона там була, в дитинстві, коли в переповнених палатах забрак¬ло місць і ліжко її поставили в коридорі біля вби¬ральні; відтоді від одного слова «лікарня» відгони¬ло їй коридорними протягами, в яких кріпкий дух хлорки, аж очі сльозилися, був навпіл із туалет¬ним ніяк невгасимим смородом.

Вона довго опиралася коли грубуватим, а коли просто зневажливим нагадуванням та зажадан- ням сина, а врешті, мов тріснуло щось у грудях всередку, репнуло так, що не склеїти, - напослідок тільки рукою махнула. Яка там різниця, де околі- ти має, вона й без лікаря болячки своєї смертної ймення безпомильно відає: день за днем, година за годиною й хвилина за хвилиною її несло до краю немилосердної темені, чорної пустки, яка жахала і холодила, видавалося, й без того вже вистиглу кров; той жах обезсилював цілковито, геть вимі¬тав останні крихти волі та інстинкту споконвіч¬ного самозахисту, сковував правцем у передчутті неминучого провалля безпросвітного: безодня жа¬дібна вже чекала там і чигала на неї...

Ніколи вона про своє життя не балакала із си¬ном, один тільки раз завела було мову, як дізна¬лась смертельний власний діагноз. Вона сподіва¬лася якщо не співпереживання, то, принаймні, хоч на простий інтерес, натомість перед нею поста¬ло дерев’яне обличчя і конвульсивні потуги не ви¬казати позіхання.

Завиграшки вона йшла життям, мов на пруд¬ких ковзанах бігла добре умерзлим озером, не бо¬ялась труда і здебільшого працювала клято, але й гульок та забавки засмакувала. З тих підтоптаних і начальствених, під яких підкладали її, трапля¬лося, дехто зовсім пам’ять тратив і глузд, клявся негайно розлучитися і на ній одружитися; вона ж, білозубі витрішки продаючи, хіба лиш спідницею тільки війне, на одній нозі хтиво викрунувшись, - була птаха та й полетіла...

А втріскалася, немов школярка, по вуха рап¬тово в свого ж сільського парубка, зайнялося усе та запалахкотіло, як від необачного сірника у віт¬ряну пору жнивна стерня. На позірний погляд, уже неабиякий знавець любощів, вона вперше відчула жар того полум’я, що гоготіти взялося над житейською стернею і яке звуть справжнім коханням; вони аж засапувалися, випробовуючи одне одного в тривалих, істинно марафонських поцілунках, їхні тіла виснажувалися набагато більше, аніж у женців у найпекучішу жнивну пору; врешті, знеможені, вони не могли надиви¬тися одне на одного.

Не було ні клятв, ні обіцянок одружитися, вони просто боялися вректи своє щастя, бо ж за кожною обіцянкою десь там, у затінку, може критися сум¬нів у виконанні. А майбутнє спільне своє вони об¬мізковували до дрібниць, навіть де шафа стояти¬ме в їхньому домі або телевізор, і кішку якої масті вони заведуть.

Антон пропав так раптово, мов його, наче курча безпомічне, шуліка який схопив, - день не було і

другий, а третього, не витримавши, непрошеною прийшла в його дім.

- Нема, в Київ поїхав, - грали в хованки очі батьків.

Вперше в житті відчула вона різницю між хаха¬лем, випадковим приблудою лиш на ніч, якого ін¬коли делікатно звали партнером, та людиною, що, мов прищепа до дерева вже приросла, і тепер по живому хіба можна рвати. Весь день вона не знахо¬дила місця, як безнадійний п’яниця, що перебрав учора і тепер не має чим задобрити пекуче нутро; під вечір знесиленій, обмолоченій, їй вити хотіло¬ся, наче безпомічній сучці, що втратила раптом щенят.

Антон як пропав раптово, так і заявився через місяць негадано: він неспішно, дивуючи земляків та тішачись цим, їхав вулицею на вилискуючій бо¬ками іномарці, а поруч сиділа в машині кирпата дівка з яскраво зеленим волоссям. На автівку тоді витріщувались більше, напевне, аніж на дивну в тамтешніх краях зачіску - стара влада сипалася на очах, але іноземні авто у селі ще були дивиною.

До вечора поголос обійшов усе село, що хлопець одружується на іномарці, а тесть у столиці в ньо¬го - вельми тлустий.

...Наступного дня тяжка була праця в Марини, до близької червоної дати влада корівник хотіла добудувати, і всю ланку її теж пригнали сюди, бо більшість чоловіків на сезонні роботи вже повті¬кали: в неї руки витягувалися від бетономішалки і потріскували сухожилля. Але навіть натуга, від якої світ зеленів та похитувався невпевнено інко¬ли, не здатна була осилити свердлика, що раз по разу мозок свердлив: що ж то за світ такий та жит¬тя таке? Життя, в якому нею самою торгують, мов дефіцитною вже тоді ковбасою та шинкою, - ті че¬модани не раз і самій доручали завезти на затишні столичні вулички чи мордатим молодикам здати вже на вокзалі; життя, в якому найтрепетніше по-чуття можна запросто обміняти на залізяку, нехай навіть чужоземну та вельми лискучу.

І то не вперше в Марини був обмін такий: за ніч із нею одні всідались у високі державні стільці, інші отримували поза чергами розкішні квартири, ще інші буцегарні заробленої уникали. Недавно один такий, туз вельми пихатий, повз неї на черговому хуралі продефілював і навіть не привітався. А вона ж його від отого готелю, де сонце в клітинку літ десять йому мало б світити, зовсім недавно поря¬тувала. Цей туз, коли пропивати вже було нічого, на ферму до них присилав обладнаний спеціально автобус. Смерком уваги люд не звертав на нього, мало які там можуть вештатися. Між тим, у той автобус швиденько п’яток чи десяток молоденьких бичків заганяли, наступного ранку на білоруських ринках їх продавали за півціни - і знову гуляти було за що та вищестоящих по зав’язку пригоща-ти.

Вони десь там, у верхах, шкірне своє рихтують, а вона в них хіба за помийницю, куди сім’я своє зливають.

...Що сталося потім - не зразу Марина втямила, її трясонуло щомоці, до того ж дивно якось, стру¬сонуло немов ізсередини, світ поплив перед очима і зовсім іншим постав; мало того, трясти не пере¬ставало, якісь іскри стрибали та сипалися перед очима, і вона не могла зрозуміти, чи то видається просто, чи жмут іскор вистрибує на дротах; їй хо¬тілось кричати, та заледве рота могла розкрити, - вона пнулася понад силу якось відірватися від зна¬віснілої бетономішалки і не могла; в останню мить ще змайнула думка, яка втішити навіть змогла: якщо то смерть - ну то й дяка велика їй...

Вертався Братковський від гетьмана з душею, яку хто немов каменем привалив, - важким, хо¬лодним, зеленим мохом порослим; і ту каменюку, пручатимешся чи ні, ніяк не вдасться зсунути, беркицьнути та позбутися. Не так шкода згаяного часу, як змарнованих надій, сподівань власних, а ще братчиків у Львові та Луцьку.

Данило сповна розумів, як непросто Іванові Степановичу наклеювати на вуста підсолоджену усмішку та з останніх сил радість велику вдава¬ти при зустрічі з московитським царем чи його двірцевими, хоч насправді дулю смачну в кишені тримав, навіть більше: «холоп царя Івашко» таїв тиху ненависть, і від того тамування зненависть ще пекучішою ставала. Сам Братковський за будь- які калачі не схотів би так жити, існувати в житті подвійному, наче в просторах різних.

Рано чи пізно, гадав Данило, схоже роздвоєння, і вашим і нашим, добром не закінчиться. Те вже видивитися він мав нагоду в житті Луцького брат¬ства.

Зовсім з іншого приводу гортав Братковський документи, що від давності вже жовтизною брали¬ся, як натрапив на дивний лист:

«Паном братиеи моей брацтва Чесно-Креско- го монастыра, а звлаща старшому строителю и отцу нашему, честному отцу игумену и рознымъ паномъ дозорцомъ и всимъ панамъ братьеи, од найвышщого и до намнейшего брата уписного».

Так звертався до братства «братъ вашъ Лаврен¬тий Древинский, чашник Волынский, его королев¬ской милости покоевый дворянинъ и секретаръ».

То був шанований в усьому краї чоловік, учас¬ник кількох православних братств та їх меценат, особливо Луцького і Кременецького, посланник громади до короля Сигизмунда ІІІ Ваза не ви¬знавати Берестейську унію, не раз обраний на сейми і сеймики. Він належав, на погляд Брат- ковського, до тих світлих постатей, що все хоті¬ли примирити «Русь із Руссю». З-під спокійного на позірний погляд тексту листа вихованої лю¬дини, як з-під озерної гладі з глибини джерело, била тривога й ледве приховане обурення. Відпо¬відальним за братські гроші, що надходили від меценатів, для «зарібку» дозволялося надавати приватним особам кредит. Але от біда, чинш від позичальників за користування не завжди над¬ходив - добренькими за громадський кошт хтось бути вельми хотів, звісно, дещо з хабара подібно-го собі маючи. Гірше того, до школярів чи стар¬ців фундоване добросердими людьми не надхо¬дило інколизовсім. Тож Лаврентій Древинський мав право вимагати: «Нехай учынят личбу и у скринци найдуются...»

Ще гіркіше було Данилові від історії з родиною Гулевичів, а саме Дрозденської гілочки, де четверо з п’яти дітей прийняли чернечий постриг. Один із них, Андрій, чернече ім’я Атанасій, буцімто пода¬рував Луцькому братському монастиреві дідичні свої маєтки. Навіть дарчий запис був опублікова¬ний у збірнику документів Чеснохресного брат¬ства.

Все те буйдою звичайнісінькою виявилося та ви¬кликало вельми прикрі суди людські, пересуди та пересмішки - рот не город, не загородиш. Як про¬яснилося згодом, ігумен монастиря замість плені- потенції, себто доручення представляти приватну особу в борговій справі, лукаво на підпис, навіть очима не кліпнувши, подав дарчий запис на монас¬тир - довірливий чернець уявити не міг такої під¬міни та підписав. Тож Андрій мимоволі попсував стосунки з родиною, що подалася в суди, - не мав сили він також спокійно очима зустрітися з нечис¬тим на руку ігуменом, покинув чернечу обитель і жив як світська особа надалі в своїх володіннях.

З одного боку, начебто не для себе старався так ігумен, все примножити монастирські маєтності клопотався, а з іншого боку - ласки перед началь¬ством духовним зажити хотів, лапувку йому своє¬рідну підсовував, але тільки зневаги людської на¬жив та тінь на монастир і все братство кинув. Гіркі сторінки...

Батурин позаду, залишаються тільки роздуми.

Прощалися Братковський із Мазепою стри¬мано, навіть долоні в Івана Степановича були хо¬лодними, буцімто пригорщі льоду до цього у них тримав; розходилися, наче й не було тих давніх юнацьких спогадів, спудейських літ, а ще недав¬ніх, не виправданих уже тепер сподівань.

Нерішучість і нехіть гетьмана стати в по¬міч напливали чорним смутком у душу Данила, але... Але чи судія він Мазепі, півгетьманові пів- України, роздертої та розшматованої, і ніхто не відає, якими мостами правий берег із лівим злу¬чити. Не треба ходити далеко - у краї Данила, на тому самому березі, часто-густо люд теж спільну мову розгублює, навіть у родині одній чи сім’ї од¬ній.

У Чеснохресному братстві лучеському ще жили поміж старшеньких братчиків спомини про перше чисте і світле кохання Галшки Гуле- вичівни, що чимало добра робила для громад Києва й Лучеська. Хрещена Єлизаветою, на польську манеру Галжбетою в родині сперш пе¬рейменована, проте всі її звикли звати ласкаво Галшкою, - вона з підлітка кострубатого виро-билася стрімко в красуню писану з розкішним русявим волоссям і очима зеленкуватими, де загадка молодості таїлася та очарування. Ще не забула доля сипнути їй розуму щедро, трудо- любства пошанування і знань та вченості не по літах: вільно вона балакала латинською й поль¬ською, старослов’янською, французькою та дав-ньогрецькою мовами. Тож як заслав сватів Хрис¬тофор, син такої само потужної родини Іпатія Потія, берестейського каштеляна в недавньому і сенатора Речі Посполитої, єпископа Володимир- ського, то вподобала Галшка парубка, статного, вдачею лагідного та добродушного.

Та от лихо: не маючи чогось супроти парубка, батьки не хочуть доньку відпускати в родину не¬любого їм Іпатія Потія, а вельми затявся батько. Він знаним у краї був чоловіком, син єпископа

Луцького і Острозького, Холмського і Бельського, Володимирського і Берестейського, обіймав Ва¬силь Гулевич посади підстарости Володимирсько¬го, а згодом і войським тут став - без характеру кріпкого цю округу не втримав би.

Але й у доньки його вдача не з тіста ліплена, на камінь найшла коса, аж іскри кресалися: і мусили поступитись батьки, розтопилися їхні, на позір¬ний погляд, крижані серця, бо таки остереглися щасті дочки перейти дорогу. Року 1593-го у Воло- димирському православному храмі над головами молодих тримали вінчальні корони, і хор церков¬ний, мимоволі милуючись вдатною парою, виспі¬вував їй молитовне благословення. Свати молодя-там у дарунках ніяк не хотіли одне відставати від одного, Галшці гроші дарували поважні, дорого¬цінності та маєтності, село Несвіч при тім числі, а від молодого теж надійшло чимало добра, та ще село Городок у додачу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.docx1137 Кб2469
Скачать этот файл (Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf)Ivan_korsak_myslyvci_za_marevom.pdf3443 Кб2069

Пошук на сайті: