Анкета – Григорій Косинка

Григорій Косинка

АНКЕТА

I

Чорнобривий паровоз закашляв десь далеко колесами, несміло засвистів у степу, i замурзані села виглянули із-за горбів здивовано, а Половецьке назустріч аж поклонилося, наче хотіло сказати: «Добридень вам!» Але засіяв сіянець дощ, заїмжилося, i село не поздоровкалося…

А на тихий кашель паровоза пiдвiвся з полу в своїй хаті Антон Родіонович Собачка i, потягаючись, голосно сказав до жінки:

— Не люблю, коли бандит сниться. Секретний агент по бе-бе, а мені цілу ніч, сволоч! сволоч!

Розпатлана жінка, з підсиненим оком, спала поруч; він штовхнув її грубо під бік i в’їдливо, ляскаючи в долоні, гукав:

– Хазяйка!.. Слава Богу, вже день, а ти й досі сонька виводиш… Пора, стара!

Галька, обсіяна ластовинням та великими чорними бровами, злякано подивилась на свою долю — заспокоїлась, а спалені, смутні очі засміялися до Собачки:

– З ким діло маєш, то той i верзеться…

— Нє, ти, бра, послухай: вчора ми поймали на лузі Гарячого, а сю ніч — наче горять копиці сіна, якісь чорні свині лізуть у піч, за ними наші заложники… дядьки танцюють коло вогню i п’ють котъолками самогон…

– Я розгоняю їх із Чабанюком, а Бугаєць Дмитровський (у мене сексотом работає…) під ніс мені котьолок: «Пий, кров-душа, разом з нами!» І, главне, Гарячий на рижому коні — прямо на мене, командую: «Револьвери!» – сіна горять, а села почорніли, як самогонні апарати…

Галька погладила сонну голівку Палажки, закрила настільником ноги розпаленого на припічку хлопчика і важно зітхнула:

– Бо п’єш… Отак десь гулятимеш, гулятимеш, а банда застукає та й…

Антон Родіонович сплюнув додолу, розтер чоботом, трохи зблід i, скривлений схожий на змерзлого пса, промовив:

– Горілий самогон, говорив тов. Джемс, вредно пить…

Він почав лащитись до жінки:

— Дурочка ти, да ти знаєш, що таке твій Антон Родіонович? Думаєш, отак без рукавиць і на той бік пошлеш… го, го! О, я можу ще тепер зжити декого, хай не гавкають — «бандит був — бандит зостався…» О! Ну, от… знов своєї: «Надоїв людям — услід плюють…» Плювать мені на людей, знаєш це? Ет! Правду говорить про женщину тов. Джемс…

От серед цього саме місця Антон Родіонович натяг лівий чобіт на ногу i змінив свою думку:

— Готуй снідання, а Палажка хай катне до комнезаму за підводою… Сьогодні говорю учителям, хе, контрреволюціонери, промову… Ми только лучшего хатiм… — І далі різко гукнув на всю хату: – Снiдать — раз, онучу без рубців знайти — два i чарку до снідання — три!

Галька:

— Уже стерявся…

І Антон Родіонович почав снiдать; жінка підносила, а заспані діти попрокидались i, злякані, поглядали з печі на батька i мовчали; правда, iнодi падало на прилавок, до матері, якесь необережне дитяче слово: «Мамо, а нам сальця», але батько протирав тоді заплакане вікно і незадоволено їв із салом своє слово:

— Азiяти.

…На печі шепотіла осокою дітям баба Оксана:

— Ваш батько виписує душі, як у граматку, а потім п’є та матір б’є…

І діти боялися батька: коли настане вечір, він уздечку з кілочка та до матері п’яний кричить:

— Ти проти властi йдьош? Уб’ю гадюку!

П’яний падав на долівку, бив лобом пiднiжку столу, блював… а мати слала долі куль соломи, кожух — клала спать, i сама бігла замикати двері — боялася…

«…І виписує душі, як у граматку, а потім п’є та матір б’є…»

Собачка надів порепану од сонця кожану куртку, накинув дощовика, засунув за пояса револьвер, грюкнув дверима i вийшов. Аж до самих Смутних горбів Антон Родіонович думав:

«Що казав тов. Джемс про женщину? Женщина i проiзводство…» Він засміявся сам до себе i сплюнув:

— Хіба з таким жлобом, як моя жінка, може бути проiзводство? Культури ніякої, неграмотна, а політики совершенно не понiмає… Ех, свєт!..— Останні слова були вже із термінології самого лише Собачки.

— Но, но, но-о… Оддиш трохи, не смикайся,— приказував під горбом якийсь клiщуватий, з рижою борідкою дядько до коня; побачив Собачку, обтер повагом мокре обличчя i влесливо, хитро засміявся:

— Антону Родіоновичу привіт…

А Антон Родіонович тільки одно слово:

— Здрастуй,— тихо.— А продналог! — голосно, і паче в серце голкою клiщуватого — «не везе!», одкотив комір дощовика і пішов.

Дядько скривився:

– Пролог… Н-но!

Ударив коня, засвистіла під колесами грязь, і віз спинився; дядько кинув услід Собачки слинявого матюка, сіпнув за віжку і люто запитав голу вербу:

– Га? Пролог, каже, а! В банді крутився i тут крутиться,— міркує кліщуватий.— А… но! Стала слухать, гадова душа!

Повернув пужално, із усієї сили ударив коняку — сіпнула, а він підклав плече під полудрабок, i побичувались на гору.

І Половецьке ранком було таке убоге… обсмикана скотиною стріха на повітках, голе обчухране дерево, а через дорогу од колодязя пройшла з повними вiдрами боса, у кропив’яній, з мiшкiв, спiдницi дівчина і хлюпнула коло воріт водою…

Грязь, дощі…

— Спасибі, хоч дорогу з повними відрами перейшла,— подумав дядько i тугіше підперезав пасок шинелі.

ІІ

Волость, перемальована на виконком, нагадує стару миколаївську троячку, залиту олією, що блищить сірою осугою, а кінчики покусані часом,— так от кулі покусали бляшану покрівлю волості, у вікнах — тонка шалівка, а підлога – пізно заоране поле… З’їзд.

І коли розтрушує городняком учитель Матвiєць, здається, засіває поле; це нічого, що в кутку, де була колись ікона пам’яті Олександра III, стоїть тепер бюст Шевченка, а над ним плакати:

«Бей по Колчаку! — звал Октябрь.—

Бей по Деникину! —

Бей по Петлюре!» –

а хтось, голодний на папір, одiрвав цигарок на три i неграмотно дописав: «Бей бандитов — эксплоататоров народной крови».

Матвiєць на все це дивиться косо, обережно, а сміх його – тоненький, їдкий i сковзається на обличчі учителя Черевички, i радо ловлять у дверях його очі обпалений вітром вид Одарки Костянтинівни… Він показує на газетні рядки і голосно, щоб чули учителі, що крешуть коло вікон огонь, читає газету…

– Прикурюємо… з’їзд так з’їзд — Антон Родіонович слово скажуть…

— Ша, Чечевичко…

«Революційна Європа. По радіо з Науена нас (хi-хi) повідомляють: Європа в революцiйнiй небезпеці: в Англії, Америці, Франції перепродукція товарів досягла… безробіття грізною хвилею…»

І кидає на стіл газету. Одарка Костянтинівна хiхiкає: її лисиче обличчя, коли зустрічає розумні Матвiйцевi очі, робиться кокетливо-пишним, серйозним, а слова його вона вичитує сама,— але до розмови встряє отак собі, за здрастуйте, розхристана бурсацька постать Чечевички, i на хвилину робиться смішно:

— Я так думаю, хай там собі безробіття, а нам аби кращий пайок давали, або хоч би консерви… ги, ги! — Він дурнувато оглядає своїх товаришів по школі i підходить до Матвiйця: – Правду говорю чи нi? — запитує Чечевичка і безцеремонно простягає руку до капшучка з тютюном.

Одарка ніжно торкає Матвiйцеву руку, випростовується і сумно зітхає, отак, наче хоче вимовити гаряче «ех!..», i раптом перебиває його мислі:

— Я чула,— тихо починає вона,— що ваш зятьок над сестрою знущається, чого ви мовчите?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: