— От молодець хлоп,— гукає до мене один солдат.— Сам до штабу їде, правда? — сміється він золотим зубом у передніх яснах до свого товариша.
— У його віз добрий, проше пана, до Варшави вирядився,— глузує той, показуючи багнетом на новий стан коліс у моєму возі.
Мені хочеться крикнути до цього чваньковитого «жовнєжа»: «Не до Варшави, брешеш, а до Зеленогаївки!» Але в моїй уяві лежить, як і зараз, розхристана мати, що рве з гарячки на собі сорочку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирає їй тіло самогонкою,— і не може через це зірватися таке слово.
Я б'ю по жижках коня, обминаю обгорілий паркан, де кричать та плачуть, мов божевільні, люди, та пускаю коня вподовж переляканого села на всю прить…
Я знаю одно: серце моє запеклося на руїнах пожежі, що подекуди ще й досі горіла, спопеліло стражданнями села, і, коли горло здавили сльози, я хотів витягти із своєї скриньки револьвера й стріляти кожного, кого зустріну по дорозі в шинелі, що нагадує колір жита…
— Стій, ти здурів, чи що? — гукає до мене з-під повітки дядько Василь.— Куди це ти вирядився? Я колеса з воза поховав, а ти панів до Волині підвозить рішив?
— По доктора… Мати!..— кинув йому під повітку слова, що змішалися з рясним дощем та заховали в золото-синіх огнях блискавки дядькову постать… Я накрив брезентом свою схованку та взяв конем до воріт, бо назустріч, похитуючись у слідах, скакала мокра від дощу, мов той хлющ, трійка польських кавалеристів.
Я захолонув од такої зустрічі.
Так, не для слави польського офіцера будуть ці рядки! Але їх родила та велика й справедлива у віках ненависть мого народу. І коли полковник, майнувши чорно-малиновими краями плаща, ударив мене нагайкою, різнувши кривавою смугою моє лице, я хотів був в ту хвилину лише запам'ятати риси цього звіра.
— Do stokros!..— вигукнув він кінець лайки російською мовою, запитавши знову польською: — Ти ховаєшся? Польща боронить тебе від більшовиків, а ти не хочеш їй служить, хаме?!
Його кінь хрипів під удилами над моєю головою, а пан офіцер, не почувши крику та благання, запитав у своїх солдатів:
— Со to jest? Со?! Хлоп німий, як скотина!
Один з кавалеристів єхидно засміявся, вклонившись навіть на сідлі офіцерові, але другий суворо дивився на сцену та стримував свого коня; я витер тоді рукавом кров, що стікала з рани, і спромігся сказати офіцерові польською ж мовою лише троє слів:
— Дякую за визволення!
О, він зрозумів! Люто сіпнувши за вуздечку свого коня, пан офіцер сказав до солдатів веселий дотеп, а далі гостро наказав:
— До штабу! Ця собака — більшовик… У-у, голота!
— Український інтелігент, проше пана полковника? — засміявся, запитавши, влесливий солдат. Він, видко, ждав лише наказу, бо нагайка в руці, з жовтим лисячим хвостом коло ручки, аж підскакувала в солдата, але наказу не було: офіцер поспішав. Він тільки подивився на солдата стомленими очима, де можна було побачити
доручення, що пахне у військових єдиним словом «смерть».
І знову польська команда, грязь під копитами коней і метушлива думка, що бігає в мозку, мов сіре польове мишеня, коли шукає загублену нору.
«Батькова правда,— каже до мене це сіре мишеня.— Мати, мабуть, померла, а твоя смерть— праворуч, на коні. Хай-но тільки за село виїде солдат… Не віриш?»
— Ні,— відповідаю, скригаючи зубами так, що мишеня раптом десь зникає несподівано, як і з'явилося, а губи шепочуть-лише одне: — Застрелити, за смерть матері та свою, хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі,— рішив я, підсунувшись до своєї скриньки та хруснувши пальцями: задубіли після дощу руки.
А кінь мій, мов у тій пісні, зажурився та, спотикаючись, ішов поруч із гнідим кавалерійським туди, де глухо крякали в житах кулемети, де брели зарошені люди, де впало останнє, перед дощем, гарматне ядро, розколовши надвоє коло школи старого осокора.
Ми їхали мовчки недовго.
— Пан — інтелігент? — запитав мене несподівано солдат польської армії.
— Так, учитель,— збрехав я, не розуміючи, до чого йде мова.
Він засміявся, додавши суворо:
— Так не можна відповідати польському офіцерові, розумієш?
Я мовчав.
«Хіба можна було,— гадав я,— сказати цій потайній собаці про смерть моєї матері? Хіба можна…»
— Часи пан має? — запитав він знову, не спускаючи з мене пильних маленьких хитрих очей.
— Де там у нас часи ті будуть! — відповів я не в тон солдатові, глянувши мимоволі на захід, де ховався під лісом довгий хвіст польського обозу.
— І нічого не має? — спинив він раптом мого коня, а сам скочив із сідла на землю.
Я встав з воза й ждав.
«Не може бути, що він хоче розстріляти мене таким способом»,— подумав я, приготувавшись до оборони на смерть.
— Йолоп ти, чуєш? — крикнув легіонер, розмахуючи кулаками.
Мені було зрозуміло, що, коли людині втрьох розрубали нагайкою лице, коли вона має десь у схованці револьвера, це трохи скидається на йолопа, але я, мабуть, мав тоді такий вигляд, що сержантові довелось вжити такого влучного порівняння.
— В чому річ? — поспитав я, здивований, у солдата.— Ведіть мене до штабу!
— Не вдавай дурня! Вивертай кишені, сарака! — гукнув осатанілий легіонер.
Мені зробилося смішно. Так, тепер я розумів — і моментально вивернув; із кишені впала додолу лише квитанційна нотатка «О приемке продразверстки», яку я нахилився підняти та сховати знову, але сержантові не сподобався мій рух, він злісно гукнув:
— Не руш!
— Квитанція за продразверстку,— пояснив я, підіймаючи папірця.
— Розстебни сорочку,— спокійно сказав до мене сержант, оглядаючись злодійкувато на всі боки та підганяючи словами: — Скоріше, скоріше!..
У мене на грудях, на синьому шнурку, висів маленький позолочений хрестик — подарунок матері, коли виряджала мене колись до війська.
— Здійми,— якось тихо прошепотів він, і, коли я передав цю здобич, він уважно додивлявся до проби, а потім махнув чогось рукою: «Казна-що, мовляв, але пригодиться», витяг із-за пазухи великого гамана й положив туди мого хрестика…
О, в тому гаманці були не тільки хрестики, що мали вартість таку, як мій!
Я взяв на мокрій землі шнурок та нотатку.
— Рушай! — сказав незадоволено сержант, додавши: — За образу честі польської армії я повинен був тебе розстріляти, як пса. Так, як пса. Але зараз маєш підвозити до більшовицьких позицій набої, зрозумів? Ти не більшовик?
— Дякую панові офіцерові! Ні! — вигукнув я радісно, лише для гонору назвавши
героя хрестиків офіцером…
Але які прекрасні наслідки мало для мене це слово!
Сержант похвалив мене, що я такий, мовляв, розумний хлоп, що навіть польською мовою володію.
— Рідко трапляються такі хлопи,— зробив він зауваження.— Навіть українські інтелігенти…
Але я не слухав; мене охопила така радість, що зможу нарешті проскочити бойову смугу, зможу попасти до бойового сектора більшовиків, де перед моїми очима стояла поза арміями лише Зеленогаївська лікарня… Я буду ридати перед лікарем так, як ридав мій батько, коли я прощався з матір'ю… Лікар повинен поїхати — це моя постанова…
І я гнав коня до польського штабу з такою силою, що мій пан сержант лише посміхався:
— О, ти гарячий! — приказував він, гоноровито осмикуючись, коли ми під'їздили до штабу.
Дощ перестав. Вітер гнав на захід патлаті хмари, а над лісом вималював широку синю смугу, схожу на Дніпро коло Зеленогаївки. У ту смугу, здавалося, вітер вмочив старі дуби ще прадідівського бору — таке було суворе й грізне небо.
На нашому, польському, боці хмари вгорі пливуть до тієї смуги чорними кораблями — ще хвилина, й синя смуга, що нагадує Дніпро, не вмістить цього небесного флоту! Десь далеко лунає канонада. А за селом, де штаб, з гарячкою та безпорадністю одступає до бору польська армія.
Валка селянських підвід вантажить під лайку сержантів набої; коні місять ногами грязь, а ящики ламають своєю вагою тонку шалівку возів, і, коли вже підводу навантажено, на воза вискакує, кидаючи туди товсту солдатську торбу, сержант; він злякано оглядається назад, де за горою йде густа, без перерви, перестрілка, хвилину щось думає, а далі люто б'є коня та вигукує знову лайку на дядька, що коняка, смикаючи воза, заляпала його гряззю.