Селяни, зрідка молоді, схиливши до землі голови, біжать по грязі, не сідаючи на вози, поруч із кіньми — така важка дорога.
— Сідай, бо далеко бігти! — глузує на возі сержант, задоволений, що він нарешті таки осідлав собі цього дядька в далеку дорогу…
До нас підбігає схвильований старшина польської армії:
— Я маю їхати, коня забито…
Але мій сержант на цей раз не забув, видно, наказу свого начальника:
— Проше пана капітана, але хлоп з наказу графа має підвозити кулеметні стрічки до більшовицьких позицій!..
Офіцер побіг до двоколок Червоного Хреста. Вони спішно підвозять, перекладаючи на селянські вози, поранених; кіннота гусарів у галоп виїхала пашнею на праве крило; вже сутеніє, я боюся, що польська армія зрушить під натиском раніше, аніж я зможу виїхати на гору, де є надія проскочити до Зеленогаївки.
— Laduj! Накладай! — підбадьорює мене наказом сержант, показуючи рукою на ящики з кулеметними стрічками.
Під вербами стоїть недобита сотня солдатів.
Зрадники, що покинули праве крило,— пояснює лаючись сержант. А «зрадники» стоять під вербами, слідкуючи очима, як поспішно тікають сержанти з офіцерами,
і рішуче одмовляються вдруге йти на фронт.
— Повстання? Більшовики?! — долітають до мене окремі слова запіненого офіцера, але в цю ж хвилину солдатів оточують штабні сержанти, а під верби, де ми стоїмо (я вже навантажив кулеметні стрічки з французькими написами), здержуючи коня, летів мій хрещений батько сьогодні — граф Яромірський.
— Пане граф, пане граф! — загукали з усіх боків, підбігаючи до змиленого коня графа.
— Со to jest? —якось верескливо врізався мені голос графа.
І тоді, пам'ятаю, виступив серед німого мовчання солдатів, що стояли оточені озброєними сержантами, один. Так, я ніколи не забуду ні цієї хвилини, ані його слова.
— Я вмру,— сказав він,— мені тепер однаково, чи розстріляють більшовики, чи свої, але з фронту, хай знає це пан полковник, втекли сержанти… Хто ж тоді зрадник?
— Зрадник! Розстріляти його! — загукали сержанти, але зустріли в очах солдатів таку люту ненависть, що ніхто більше не промовив і слова.
— Солдат. На фронті немає людей, нас залишили, прошу пана, без жодного зв'язку, більшовики наступають колонами, вистрілюючи нас, як дике м'ясо… Ми мали сотню, а лишилося…— і він обвів рукою недобитків своєї сотні.
— Більшовик! — різнув пан полковник на всю руку нагайкою, як і мене, солдата, але спам'ятавшись, вигукнув команду, а потім сказав:
— За Річ Посполиту, собако, а не сержанти. Сержантами керує штаб, а не голота! Хто одмовляється йти на фронт?
Солдати були німі; тоді ще раз повернувся конем коло сотні граф і, щільно зціпивши зуби, глянув на готових стріляти сержантів, наказав офіцерові:
— На фронт!
Залунала команда. Солдати, вирівнявши похилені голови, пішли вдруге на фронт. До мене на воза, з наказу героя хрестиків, сів побитий графом солдат з кулеметом, і ми рушили під більшовицькі позиції.
Я повинен був бути задоволений,— по мені ж сьогодні ходила почесна нагайка, що так уміло посилала на фронт солдатів…
Вже зовсім смеркало. На польській позиції, десь на лівому крилі, горить прожектор, а в моєму серці горить біль,— він вилітає, бачиться мені, червоними ракетами та сіється іскрами над Зеленогаївкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очі тільки матір… Туга на серці, мов та сажка на пшениці.
— Важка дорога,— кажу я до свого коня, злажу з воза, як то роблять старші люди з нашого села, та біжу темної ночі поруч із конем.
— Я не хочу по-дурному вмирати… Не хочу, розумієш? — шепоче, звертаючись до когось невідомого, солдат. Він так само, як і я, злазить під гору з воза та йде
вперед, спотикаючись іноді на копці при дорозі.
Біле око прожектора викинуло на зеленогаївську дорогу пасмо світла, а на горі, де лікарня, тліли в вікнах далекі вогні — о, я знаю цю дорогу!..
Але я знаю ще одну велику таємницю, невідому солдатові; ранком, коли кричали горласті півні, а сонне село продерло до сонця заспані очі вікон — тоді більшовицькі полки, що несли в руках розірвані знамена своєї армії, що наступали босі й голі на польські позиції, було підсилено бойовою кавалерією Котовського.
Вона цілий день під гарматним огнем переправлялася поромами.
— В обіди,— каже до мене солдат,— матроси, голі по пояс, оперезані навхрест кулеметними стрічками, наступали з такою одвагою, що польська армія встояла лише
познанськими полками. Ви нічого не чуєте? — запитує він, удивляючись в тьму ночі, в далекі вогні лікарні.
— Ні.— То, мабуть, дме після дощів сухий вітер,— відповідаю солдатові.
Він мовчить. А на фронт, обминаючи нашу сотню, спішно, тихо вигукуючи коротку команду, що шипить у вимові поляків, як шелест пашні, летить кіннота.
На нашому правому крилі такий спокій, що, коли лопне постріл-другий, не віриться, що тут захрясла в пашні ціла армія…
«У нашому селі тепер теж спокій»,— думаю я.
А глухе, далеке виття собак, що летить до мене чомусь із погорілого Джулаєвого кутка, гостро, до болю, коли хочеться плакати, замкнуло мої мислі на порозі нашої низької, мов та печериця під горою, хати.
Я знаю: батько вийшов на ґанок — у хаті так душна, аж млосно, а діти сплять де хто впав, одна тільки сестра — ввижається — сидить при гасничку над матір'ю…
Мою думку шарпає знову бліде лице прожектора, що намагається прорізати чорну основу, яку так таємниче заткала сьогодні ніч.
— Повертайте ліворуч,— каже схвильований солдат. Я починаю його ненавидіти: чого він труситься? Смерть?| Хіба глупої ночі не однаково маю вмерти, коли доведеться, я? Мої мислі горять, а тупий біль закипів уже люттю.
— Його ж ім'я,— починаю іронізувати я,— історики польські можуть зарахувати під загальною назвою безіменних тисячних героїв… Хай радіє сьогоднішня ніч, коли десь по костьолах його землі буде проспівано вічну пам'ять, коли…
«Андрію!..»
Я кинувся, оглянувся назад: так, це ж був голос моєї матері, але в мене перед очима бігають перелякані та суворі очі військових, а десь далеко за лунами, по той бік Дніпра, ясно горять ліси.
З фронту летять назустріч замилені коні, офіцерам передають коротку, тривожну, мов журавлине «кру» перед бурею, звістку:
Має наступати Котовський…
— Котовський?..— повторює чомусь мій солдат це ім'я. Ми зупиняємося; сотню розбивають на відділи, з п'ятидесяти душ, та ведуть у долину, звідки сторожко долітають глухі накази. Моя стійка з набоями — це місце польового штабу; шумлять телефони, хтось нервово повідомляє, що на праве крило густо наступає піхота, а в резерві— кавалерія…
Піхоті дають наказ приготуватись до зустрічі.
— Така погана позиція,— з тихим незадоволенням кидає на землю хтось із авторитетних ці слова, що летять, здається мені, разом із дикими качками на той бік, до Зеленогаївки, де чути бадьорий крик, уривки пісень та глухе рокотання вітру…
— Сволоч наступатиме цю ніч востаннє. Це говорить той самий голос, запитуючи:
— Гайдамаки прибули?
— Так…
— На фронт виїхав граф… На фронт виїхав граф,— шипить хтось нервово у телефонну трубку…
Я безнадійно набиваю рептух пирію, підв'язую коневі до оглоблі. Хай не ірже, хай не хрипить тривожно мій кінь!
Огні Зеленогаївської лікарні погасли; я не прислухаюсь, як раніше, до рясної перестрілки на фронті: це має бути смерть в ім'я життя, але життя моєї матері, мислю, догоріло, а майбутнє братів із сестрами спотикається темної ночі в безвість…
Заплющую очі, а хтось засвічує старечою рукою лампадку перед чорними іконами в нашій хаті так, як колись засвічувала мати в зелену неділю, коли пахло чебрецем та любистком…
У мене тихо котяться по виду сльози. — На фронт виїхав граф,— шумить. Не знаю, чи то вітер, чи телефон.
Іржуть коні, а коротка літня ніч уже скидає чорну кирею над борами — сьогодні буде золотий день!