Григорій Косинка - Мати (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_mati.doc)Grigoriy_kosinka_mati.doc140 Кб6195
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_mati.FB2)Grigoriy_kosinka_mati.FB242 Кб2083
— Котовський?..— повторює чомусь мій солдат це ім'я. Ми зупиняємося; сотню розбивають на відділи, з п'ятидесяти душ, та ведуть у долину, звідки сторожко долітають глухі накази. Моя стійка з набоями — це місце польового штабу; шумлять телефони, хтось нервово пові­домляє, що на праве крило густо наступає піхота, а в резерві— кавалерія...

Піхоті дають наказ приготуватись до зустрічі.

— Така погана позиція,— з тихим незадоволенням кидає на землю хтось із авторитетних ці слова, що ле­тять, здається мені, разом із дикими качками на той бік, до Зеленогаївки, де чути бадьорий крик, уривки пісень та глухе рокотання вітру...

— Сволоч наступатиме цю ніч востаннє. Це говорить той самий голос, запитуючи:

— Гайдамаки прибули?

— Так...

— На фронт виїхав граф... На фронт виїхав граф,— шипить хтось нервово у телефонну трубку...

Я безнадійно набиваю рептух пирію, підв'язую коневі до оглоблі. Хай не ірже, хай не хрипить тривожно мій кінь!

Огні Зеленогаївської лікарні погасли; я не прислуха­юсь, як раніше, до рясної перестрілки на фронті: це має бути смерть в ім'я життя, але життя моєї матері, мислю, догоріло, а майбутнє братів із сестрами спотикається тем­ної ночі в безвість...

Заплющую очі, а хтось засвічує старечою рукою лам­падку перед чорними іконами в нашій хаті так, як колись засвічувала мати в зелену неділю, коли пахло чебрецем та любистком...

У мене тихо котяться по виду сльози. — На фронт виїхав граф,— шумить. Не знаю, чи то вітер, чи телефон.

Іржуть коні, а коротка літня ніч уже скидає чорну кирею над борами — сьогодні буде золотий день!

Я дивлюся з тупою цікавістю на заспані синьо-білі обличчя солдатів, що нагадують мерців, на радість їхню, коли вони вітають один одного, жартуючи, що більшови­ки побоялись наступати, що їхня, польська, армія — непереможна армія!.. Мені хочеться сказати словами з якоїсь старої сентенції: «О шляхто польська, скільки гонору й чванства маєш!...»

А моє серце щемить, коли слідкую, як назустріч сон­цю летить ключ сонних, сполоханих за Дніпром качок, а слідом за ними,— не вспів іще ніхто запропонувати вистрілити,— з диким свистом летить гарматний постріл та б'є на приціл позад нас.

Пашня, степ, фронт стрепенулися! Телефон, замаско­ваний десь під моїм возом, зашипів словами: «Кавалерія, Котовський, кавалерія...»

     Я загнуздав переляканого коня та встиг запам'ятати  знайоме обличчя солдата, якого підвозив увечері: він стояв на колінах коло кулемета, а очі потопали на сході, де виплив уже наполовину криваво-огненний диск сонця.  

 — Смерть! — крикнув солдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв І у розірвані кіньми тумани.

   Хрипів степ, ішла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків:       

— Дайош Варшаву!..

— Варшаву-у!..— засвистіли кулі, але я повернув коня, Їде на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетівслідом за штабними кавалеристами; вони, загледівши чор­но-малиновий плащ, раптом зупинилися: на позиції, оточений сержантами, скакав на вороному коні граф...

— Пане полковник, навіть трупами не стримаємо на­ ді,— каже, схиливши голову на буйну гриву коня, знайомий мені голос.

— Цо?

І граф поскакав на позиції, а мене з конем знову по­гнали сержанти до бойової лінії...

— ...Козаки! Ви повинні не осоромити перед польською армією матері України...

Це були останні слова, що долетіли до мене з долини, де з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькі курені, слова, що нагадали мені якусь стару драму мого народу... І я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польської армії, а може, навпаки».

— Смерть!!! — захрипів степ єдине слово солдата, коли гарматне ядро прорубало ворота фронту.

Закипіла запекла атака... Кіннота обох армій зустрі­лася, і тоді ж кавалерист-більшовик, що вилетів із тума­ну і став у стременах на польському окопі, прицілився з револьвера й випустив сім куль слідом за вороним конем графа, що летів у закривавлених удилах...

«Ні, я таки проскочу сьогодні до Зеленогаївки!» — стукає моє серце якоюсь звірячою радістю, але я вже не певний, чи це моя мисль, чи ні, я тільки дістав з воза револьвера і спокійно кладу його до кишені.

— Ящики з набоями — додолу!.. Хай попробує тепер сержант...

Я на хвилину закам'янів: кавалерист надвоє розколов голову якогось сержанта, його кінь крутнувся на окопі, мов дзиґа, він спіткнувся на німий кулемет, де сидів сол­дат, що вигукнув божевільно перед боєм слово «смерть».

— Я — бідний! Не рубай...— підняв він праву руку над головою.

— Не пан?!

Кавалерист дзвінко вилаявся, але закривавлена смуж­ка сталі в його руці ударила з розмаху кулеметну цівку, а польський солдат удруге вигукнув з жахом:

Я — бідний!

Трудно, братан, руку здержати,— якось не по-військовому сказав кавалерист, хитнувшись на сідлі, і впав навзнак на землю.

З долини, займаючи праве крило польської армії, пішли в контратаку гайдамацькі курені; польська піхота збіга­ла в долину, мов каламутна вода...

Так, більшовицькі полки робили останній наступ, і тачанки з кулеметами вже забігали, скригаючи не мазаними колесами, в саме серце польської армії — в зону польового штабу.

— Ні, не привезу я лікаря до матері... Смерть,— кажу я вголос ці слова, а Зеленогаївська лікарня горить у цей час так тихо та ясно.

То польська армія, залишаючи села, палить, щоб во­рог не скористався, природну позицію!

Залізний дах лікарні вогненно піднявся над осокора­ми, а далі все заглушив гук гармат та крики поранених.

Я, забутий у бойовій гарячці штабними сержантами, стою коло коня та жду хвилини, коли нарешті польська армія зрушить із фронту. Це мусить бути — я знаю — так само, як і те, що краще вмерти, аніж повернутися тепер без коня додому!

Я жду. В мене цокотять зуби в такт якомусь боже­вільному ритмові бою, а рука тремтить у кишені, де я заціпив, заломивши нігті, револьвера, бо мені хочеться стріляти...

«Котовський розбив гайдамаків...»

Не знаю, хто кому сповістив цю страшну для польського штабу звістку, але армія оголила фронт, залишаючи більшовикам кулемети, набої, навіть гармати.

З коня зняли тяжко пораненого графа, прослали ши­нелю на моєму возі — його рушницю поклали в головах та, доручивши проводити двом кавалеристам, погнали в долину, куди бігла тепер перелякана армія не хвилями, а мов та отара овець: вона втратила дисципліну, не слу­хала команди, не оглядалася назад...

— Варшаву-у-у! — лунали позаду крики більшовицької кавалерії, що летіла побідно, рубаючи по дорозі тих, хто мав житній колір шинелі...

Мене не зарубають: я — підводчик. А все-таки (я на­кинув під возом гальмо на гвіздок) уся сила моєї енергії тепер: вискочити на дорогу до Джулаєвого кутка.

— Стій!

Польські солдати багнетами спинили мого коня, а на протести кавалеристів, що я везу графа, почали лаятися: вони поклали на воза свого пораненого товариша.

Я глянув на його обличчя: це був той самий солдат, що так боявся смерті. Той самий, що крикнув: «Я — бідний!»

— Ет, один чорт! Солдат, граф — це було мені однаково: я ж був для армії лише підводчик — частка затоптаного кіньми села...

— Скоріше, хлопе! — шипить не своїм голосом кава­лерист та б'є нагайкою вподовж спини мого коня. За нами лунко кричить, мов недорізаний, степ. А голос степу — це голос цього кавалериста: він хоче копнути матюками дорогу, хоче лайкою в бога висловити трагедію своєї армії! Тоді я забуваю на хвилину про матір, тоді мій гнів та лють шарпає смужка вирваного кінського волосу на спині, а сам я, мов божевільний з радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті. О, я тепер знаю, що втече до польського обозу лише той, хто не оглянеться аж до самого лісу назад,— хто кінний.

З мого села десь під горою, у вишнях, скрекоче кулемет. «Це дякують панам джулаївці»,— проскакує в мене думка, але кінь спотикається на копець, віз підскакує, а очі графа з ненавистю та болем дивляться на мене: він хоче дати наказ кавалеристам, він намагається висмикну­ти з-під себе поранену руку, дає зрозуміти, що треба спи­нити коня,— тоді я гукаю на все горло «гиття!» — мені треба ще заглушити белькотання закривавленого графа... Уже недалеко перехресні шляхи — накочена дорога до Києва, а глуха, з двома стежками у зеленому спо­риші,— до мого села. Я вирішив, що це буде межа, де не повинно справдитися батьківське слово.

 

Хай хоч сьогодні я не буду конем, що хтось має виво­зити на мені гній до свого сухого поля... Хай не сміється дядько Василь, що я поїхав підвозити до Волині панів!.. Я спиняю коня... На горі ще йде бій, але польська армія біжить до бору не тією дорогою, куди погнали мене кавалеристи — до польського штабу за селом,— вона тікає пашнею, навпростець прямує до накоченої дороги, де підскакує в голубому диму гарматних пострілів.

На місці польського штабу лежать — невідомо, мертві чи поранені,— солдати, розламана кухня та солома з сіном, що розтрусили возами селяни.

Я зовсім спинив коня; граф застогнав, плюнувши лай­ку в обличчя пораненого солдата, що лежав без пам'яті цілу дорогу. Один з кавалеристів вихопився конем за вербу: вони були здивовані, що штаб та Червоний Хрест зникли невідомо куди.

— Що сталося? — кричить, спиняючи коня за два кроки од воза, переляканий кавалерист.

— Нічого! — відповідаю та стріляю з револьвера по­спіль три рази, а він звисає в стременах коня та біжить з ним, мертвий, попустивши до колін уздечку, в степ.
Я хватаю з-під голови графа рушницю — він дивиться на цю сцену широкими, червоними з люті очима,— та мені не до графа тепер: з-поза дуплинастих верб, що згорбилися од старості, вартуючи село, скаче на постріли кавалерист — у мене трусяться руки, я не знаю, чи є хоч одна куля в рушниці графа, але затвор подає в цівку — стріляю тоді просто в малинову стрічку, що вплетено в гриву цьо­го викоханого коня, бо кавалерист приліг, тримаючи в руці револьвера, до кінської шиї.

Я на цей раз не влучив; тільки кавалерист, піймавши на вітрі переможний крик більшовицької кавалерії, повер­нув коня до бору: лопнули за мною два постріли з револь­вера, і вівса заткали вершника у зелену далечінь степу.

Я кричу, нахваляюся, слідом за ним; п'яний тепер якоюсь великою радістю перемоги, я ще хочу вистрілити з рушниці, а затвор не подає куль: це була остання.

Шарпаю віжками коня, в правій руці — револьвер, а на возі — граф та просто солдат-поляк, я жену селом коня так, що навіть свої ж не пізнають мене з обличчя, а лише по коневі здогадуються.

— Куди це ти, Максимовичу, добро таке возив?

Це так жартує, спершись на воротах, де прибито роз­мальованого дерев'яного хреста, один дядько.

— Пани є ще в селі чи немає? — запитую його, не відповідаючи.

— Я б і тебе не бачив, коли б це ти не їхав...

Ні, хіба я можу вдержатись — у мене так накипіло за сю ніч,— щоб не послати цього дядька десь аж під небес­ну канцелярію?..

— Немає?!

— А я що тобі: польський генерал?

Я махнув рукою — безнадійно допитуватися,— а лай­ка, коли там випливло слово «мати», завмерла на губах. Я рушив вільною ходою додому.

«Хоч би тобі душа з нашого кутка»,— гадав я. Ворота скрізь позачиняно, а все село під гору вибігає та за боєм слідкує... Виглядають із-за воріт, запитуючи, лише ті, в кого погнали в підводи чи батька, чи сина; дітвора ви­скакує аж за ворота, на вулицю, хоче зазирнути в облич­чя поранених, а хтось із старших серед дітей аж у долоні ляскає:

— Ой рушниця ж! От одріза можна зробить, ге?

Я сховав до кишені револьвера. Такий мені сум — я боюся думати про матір, мені скоро скажуть.

— Скоріше їдь! — гукає із свого двору дядько Василь; я аж зрадів — це далекий наш родич: коли що трапилося дома, тут буде відомо.

Але я не розумію його хвилювання. Він одчинив воро­та, коня за повід, а сам на дорогу вдивляється.

— Ні, як таки так їхать? — починає картати він мене.

— Ще й слід панський не захолонув — усе село перевернули — давай підводи пану! А ти десь вирвався, ти... О, то це пани — живі? — запитав він, аж зблід, коли вкотив до клуні воза та почав здіймати колеса...

Я розплакався; із сіней дядькової хати вибіг із на­бряклими від сліз очима брат Петро; я не питав його.

Мати вночі вмерли, а за тобою все плакали-плакали — не говорять, а тільки плачуть. Ми їм кажемо: «Він приїде з доктором», а вони ковтнули води з ложечки —
захлинулися...

— Чого ти лаєшся? Лежи каменем з доброї честі! — каже переляканим голосом дядько Василь до графа; я на крик підходжу до воза — у мене тепер ні жалю, ані сер­
ця — лише тупий біль. У клуні напівтемно, а зайчики від сонця, що проскакують через шалівку на тік, сліплять графові очі...

Граф. Польща озолотить тебе за мене, чуєш? Я — граф Яромірський, начальник другої познанської дивізії, розумієш? Хто ти? Маєш допомогти мені...

Дядько Василь. Чи не гадова душа! Цабе яке ви­скіпалося; мулько, мабуть, лежати на возі?!

Я засміявся... Мені вподобалася така відповідь, але я згадав за коня.

— Веди його в левади, хай трохи промнеться,— сказав Петрові, передавши вуздечку.

В клуні тепер нас тільки троє: я з дядьком та граф. Солдат, коли його перевернув обличчям до сонця дядько Василь, уже, видно, давно задубів; губи щільно зімкнені, а пристаркуватий, з великим шрамом на бороді вид такий був збитий за життя, що я мимоволі згадав його слова: «Я — бідний».

— За мою смерть... Пам'ятай, польська армія розіб'є більшовиків... І не тільки ти,— це граф до мене,— а все село спалимо до цурки... Дай мені води,— командує по-військовому граф дядькові Василеві. / — Ой зараза ж! — це дядько Василь.

Я запитую графа польською мовою:

— Пан полковник не помиляється? — Мені тепер про­сто хочеться побалакати — доля його лежала в моїй ки­шені, але дядько Василь нервується:

«Скоріше, чого там панькаєшся»,— кажуть за нього тремтячі руки, коли він почув із вуст пораненого кару вогнем...

— Селом побігли більшовики! — пошепки, причинив­ши хвіртку, передає дядина чи дочка Василева.

— Не вештайсь по двору, в хаті сиди! — кричить до неї дядько.

...Я згадую вигорілий Джулаїв куток, я уявляю до най­менших дрібниць, як захлинулися водою перед смертю мати, тоді знову виймаю з кишені револьвера: граф ска­вулить, мов пес на пожежі.

— Більше не доведеться палити, пане полковник!

Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь ма­хає рукою:

— Не стріляй, він уже й так готовий... Сам дійшов. Фу, смердота яка!

В клуні темно. А селом (уже стихли постріли) стуго­нить під копитами земля, скригають немазані тачанки, а сірі, в зелених штанях до обмоток, червоноармійці за­скакують у двір пити воду...

— Я приберу його до вечора,— каже до мене дядько Василь, замикаючи клуню; а сам по-хазяйському вино­ сить надвір відро води, ставляє його посеред двору, як на
весіллі.

— Стомилиоя, товариші? — хитро протираючи вуса, запитує він якогось червоноармійця.— Вода в нас хороша, кринична... Хліба трудніше достать, а вода, слава богу, є! Не вірите в бога? Не годиться так...  

Падають дядькові слова за мною; відповіді червоноармійців я вже не чую, бо поспішаю левадами додому.

Тихо заходять сьогодні до нашого двору люди, майст­ри тешуть під повіткою дубового хреста; а батько стоїть без картуза серед двору — руки спустив додолу; в його чубі заплуталося сіно, вітер хоче висмикнути, а сінина метляється, аж до густої брови дістає, але батько не хоче помогти вітрові — не підіймаються руки.

— Врубайте, тату, полотна матері на труну, баба ка­жуть...

Це моя сестра — наш пастух тепер і хазяйка; вона цієї ночі посмутніла й постаріла.

— Не лінувалась за свій короткий вік — можна і вру­бати,— каже батько, втерши рукавом сльози, до людей.

Ми коло порога зустрічаємося, а він:

— Щастя твоє,— до мене, глянувши на синю, пухлу смугу, що залишилася на моєму обличчі, як спомин про графа,— щастя, що тільки вирвано шматок м'яса, а сам хоч цілий зостався. Щастя...— якась гірка усмішка на обличчі.— Залий березівкою.

Батько хотів ще щось промовити, та в хаті, коли по­чули, що я прийшов, заголосили жінки — материні сест­ри, а найменший мій брат сидів на тому ж самому місці, коло вікна, як і вчора, коли я виїздив по доктора.

Він уже виплакав свої сльози — схлипував; одна тільки сестра примовляла з тітками, голосячи:

— Ой матінко-вутінко, де ж нам тебе зустрічати-виглядати?

...Я цілую в останній раз мертві руки матері, а коли стихає в хаті голосіння, до мене — не знаю — настирли­во (я жахався цієї думки) підкрадається одне запитання: чому моя мати так зціпила щільно губи, як і мертвий солдат?

— Смерть... Не хвилюйся сину,— вговоряє мене якийсь старечий голос.

З моїх очей капають нестримно сльози на лице матері, а сам я глухо ридаю...

«Смерть!» — чую я знову нелюдський крик солдата перед боєм.

— От забули ви, діти, хоч раз десь ізнятися з матір'ю, щоб пам'ять була,— той самий голос старої.

Я виходжу з хати; принесли полотно на труну матерi...

Перелажу до городчика; мені не хочеться зустрічати людей, а в городчику — холодна м'ята та любисток, ще й гвоздики — повні квіти, що їх так любила моя мати; я рву, але божевільне запитання вдруге підкрадається до мене: чому моя мати зціпила губи, як і мертвий солдат?

— Киш-ш! — кидаю грудку землі на курку, що кублиться під кущем аґрусу; вона підлітає, а з нею летить моє божевільне запитання.

І знову хрипить степ, кіннота йде в атаку, а солдат, що став тепер півнем, стоїть на купі гною коло повітки та кричить несамовито:

— Смер-р-рть!!.

Я йду...

— Ну, розписуйте хреста,— каже мені спокійним го­лосом майстер, наш сусід.

Зараз.

...До мене прийшов спокій. Батько стоїть без картуза серед двору: гранчаста, загоріла шия, а сінину з чуба вітер висмикнув.

Я беру крейду до рук і не знаю, що ж саме написати на хресті про смерть моєї матері.

Майстер підказує мені:

— А ви, Максимовичу, просто, без латини: «Оксана Андріївна Романюк...»

Ні, не можна: мати.

Але в мене справді не знайшлося слова, яким можна було б на хресті матері змалювати її страждання.

1925

 

 

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: