Григорій Косинка - Серце (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_serce.doc)Grigoriy_kosinka_serce.doc110 Кб1024
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_serce.fb2)Grigoriy_kosinka_serce.fb241 Кб830
    Кордон? Не ро­зуміє цього сло­ва Мин­ка. По той бік Збру­ча, знає во­на, жи­ве її тітка, ма­те­ри­на сест­ра ріпна; жи­вуть ті ж самі лю­ди, що й по цей бік, - а хтось ви­га­дав кор­дон над Збру­чем!…

    Смішно, пас­ту­хи - по обид­ва бо­ки річки - бо­яться підхо­ди­ти близько бе­ре­га, але во­на - Мин­ка-ніко­ли!

    Ніхто, ма­буть, не був з пас­тухів там, де вже ле­жать чер­во­но­армійці… Во­ни ку­мед­но так зо­дяг­нені -пля­мисті якісь шта­ни, сиві, кольору неспіло­го жи­та, со­роч­ки, годі й поміти­ти їх під но­га­ми!… Ди­виш­ся-во­ру­шиться камінь, гор­биться, а ближ­че -на те­бе ча­ту­ють з тра­ви су­ворі або лас­каві очі…

    Минці, бу­ва­ли такі дні, щас­ти­ло й ку­па­ти­ся в Збручі,-а хто ж інший насмілю­вав­ся?…

    Проте най­більшо­го кло­по­ту зав­дає Минці ота ве­ли­ка, по­кар­бо­ва­на чор­ни­ми лат­ка­ми сви­ня. Яка во­на нес­лух­ня­на,-ска­за­ти не мож­на!

    От і за­раз, не встиг­ла ще Мин­ка й присісти на межі, а сви­ня-рох-рох-рох-ру­ши­ла вже під стай­ку кіп.

    - Ачу, дур­на, на­зад, - вдру­ге чує Тро­хи­мен­ко Мин­чин го­лос. - Де ото ви­ря­ди­ла­ся мені, га? Де, я пи­таю?…

    Минка су­во­ро, як то роб­лять до­рослі, умов­ляє сви­ню по­вер­ну­ти­ся на­зад, а ко­ли ба­чить, що сви­ня все-та­ки підкра­дається під ко­пи, тоді дівчи­на зри­вається з місця і, мет­ко роз­ма­ху­ючи ціпком у руці, груд­кою ко­титься під ко­пи, щоб за­вер­ну­ти нес­лух­ня­ну пані сви­ню, як її ве­ли­чає Мин­ка.

    Вона ще дов­го потім бу­де стра­ми­ти й кар­та­ти пе­ред по­ро­ся­та­ми матір їхню, по­кар­бо­ва­ну чор­ни­ми лат­ка­ми. Ади, дивіться, яка во­на ли­ха в Мин­ки, що то во­на вит­во­ряє, яко­го кло­по­ту зав­дає дівчині?…

    «Хороше, ро­зум­не дівча,- нас­тир­ли­во ври­вається Тро­хи­мен­кові дум­ка.-Ди­ви, па­се ті по­ро­ся­та, як ма­ти діти…»

    Задоволено усміха­ючись на якусь свою дав­ню-дав­ню згад­ку з ди­тя­чих літ, Тро­хи­мен­ко по­вер­тає зно­ву го­ло­ву на ка­ла­мутні хвилі ріки Збруч: ди­виться на польську те­ри­торію. Вар­тує пильно кож­но­го ку­ща ше­лю­ги, най­мен­ший рух оче­ре­ти­ни ло­вить він очи­ма!

    Смішно Тро­хи­мен­кові: от не­дав­но, здається, як і Мин­ка, сам він бігав за­вер­та­ти скот,- бо не пас ма­лим свині; їв смач­ну-смач­ну не­до­пе­че­ну кар­топ­лю на полі, міняв за яй­ця ма­хор­ку, дині дубівки-ого, всього бу­ло; і, див­но, який­сь жаль йо­му, що не мож­на вдру­ге по­вер­ну­ти хоч один синій день той, ко­ли сон­це в сте­пу на­че за ро­ги во­ди­ло ко­ро­ву йо­го на си­ту па­шу, ко­ли він пісні на ціпках виг­ра­вав, ко­ли во­ював з пас­ту­ха­ми на Ко­зацькій мо­гилі, ко­ли…

    «Ех, і діла ж бу­ли!» - за­до­во­ле­ний, ур­вав він свої ди­тячі згад­ки.

    Трохименко зди­во­ва­ний був, що до нього прий­шли сьогодні, бо­дай у згадці, літа ди­тячі, сам він ніко­ли не лю­бив зга­ду­ва­ти про своє жит­тя на селі, бо заз­нав там змал­ку усіх ра­дощів і го­ря вбо­гої му­жицької ди­ти­ни… Особ­ли­во го­ря.

    І зро­зуміло, чо­му йо­го сер­це ле­жить до Мин­ки: «Та­ке ма­ле дівча, мов той стру­чок пер­цю неспілий, а му­сить змал­ку ту­па­ти ко­ло ско­ти­ни, ра­нить но­ги по стерні, і ніко­ли - за жит­тя своє - не доп'є, не доїсть, не дос­пить… Хіба Мин­ка, свині па­су­чи, виб'ється ко­ли із тих злиднів?»

    Трохименкові ста­ло жаль Мин­ки, жаль змар­но­ва­них по най­мах літ і сест­ри своєї, що десь у Києві чужі діти чу­кає…

    «Поки ба­га­тий стух­не, то бідний з го­ло­ду спух­не… Ви­хо­дить, бігай, Мин­цю, щоб по­ро­сят­ка в шко­ду не вско­чи­ли!»

    Червоноармієць скрут­нув го­ло­вою й міцніше стис­нув у ру­ках руш­ни­цю.

    Ні, та­ки доб­ре роб­лять, на йо­го дум­ку, більшо­ви­ки, ко­ли чух­ра­ють ба­гачів… Хай усі бу­дуть рівні!

    Ще раз обвів очи­ма голі стерні, стай­ки кіп і на межі, у буб­лик зігну­ту, Мин­ку.

    Дівчина, роз­пус­тив­ши по стерні свині, обіда­ла; во­на вив'яза­ла з вуз­ли­ка шма­ток хліба, дві пуч­ки солі і вмо­чи­ла си­зу ци­бу­ли­ну в сіль ту…

    Трохименко уяв­ляв собі обід Мин­чин, бо не раз уже ба­чив, як во­на обіда­ла не­да­ле­ко Збру­ча; а два тижні то­му роз­пи­тав дівчи­ну, чия во­на й звідки. І ціка­вив­ся, чи свої свині па­се Мин­ка?

    Родом Мин­ка - ця гінка й ро­зум­на на свої літа дівчи­на - з Гав­рилівців - се­ла хоч і ста­ро­давнього на Поділлі, про­те вбо­го­го; Гав­рилівці, як роз­повідав Тро­хи­мен­кові який­сь ди­вак про­фе­сор з Кам'янця-Подільсько­го, один раз тільки за­жи­ли собі на віку сла­ви: пог­ра­бу­ва­ли польсько­го пос­лан­ця, що їхав до яко­гось там ту­рецько­го паші…

    Ніхто з гав­рилівчан не знає, ма­буть, яку сла­ву но­сить се­ло їхнє, хіба один про­фе­сор кам'янецький!

    А свині Мин­ка па­се од­но­му дядькові - та­кий собі за­мож­ненький, віро­бож­ний, з убо­гою рос­линністю на об­личчі, схо­жою на ози­ми­ну, при­би­ту мо­ро­зом,- Юхим За­па­ра.

    Він за це по­ле Мин­чиній ма­тері об­роб­ляє, сно­пи в жни­ва во­зить, ко­сить; а ма­ти - ра­зом з Мин­кою - по­лють йо­му, жнуть; ще й свині па­се літо Мин­ка… У ба­га­то­го дядька слу­жить.

    У Мин­чи­ної ма­тері ще є діти, тільки во­ни малі ду­же, хлопці її…

    - Ачу! Здох­ла б ти йо­му на радість,-втретє чує Тро­хи­мен­ко Мин­чині скар­ги на свині.

    Гаряче серп­не­ве сон­це дош­ку­ли­ло, вид­но, тон­кошкіру сви­ню; підки­да­ючи вго­ру пис­ка, во­на чми­ха­ла й бігла до річки, як бо­жевільна, не звер­та­ла жод­ної ува­ги на сво­го ма­ленько­го пас­ту­ха, на ціпка, а тільки ско­са пог­ля­да­ла іноді на по­ро­ся­та - чи біжать во­ни слідом за нею.

    Минка аж розп­ла­ка­ла­ся; не встиг­ла скінчи­ти обід, як до­ве­ло­ся зно­ву бігти; спідни­чи­на мет­ля­ла­ся дівчині поміж ніг, а во­на на всю си­лу мча­ла по­лем і все нах­ва­ля­ла­ся ціпком, що тремтів їй у руці…

    «От мо­ро­ка Дівчині…»

    Трохименко не скінчив своєї дум­ки, як над ву­хом йо­му лед­ве чут­но, глу­хо задз­во­нив те­ле­фон; поспіша­ючи, нер­во­во взяв рур­ку до ву­ха й слу­хав:

    - Варта 3128?

    - Так.

    - Гарцежи, як вам ка­зав, уже на лінії фільварків польських. Навп­ро­ти ва­шої дільниці бу­дуть, ма­буть, тільки кінні за­го­ни… У них, здається, ма­нев­ри. Дивіться там пільніше. Все.

    - Слухаю.

    І Тро­хи­мен­ко, підвівши чо­ло, пок­лав рур­ку те­ле­фо­ну.

    Все тра­пи­ло­ся так нес­подіва­но і так рап­то­во, що годі бу­ло де­талізу­ва­ти роз­по­ряд­жен­ня на­чальни­ка зас­та­ви… Яс­но й так: пильніше вар­туй кор­дон!

    Трохименкова ру­ка ле­жа­та ще на рурці те­ле­фо­ну; десь на обрії -уяв­ляв собі -от-от по­винні з'яви­ти­ся гар­це­жи -тоді, мов­ляв, роз­поч­неться справж­ня вар­та - без нудьги, без ди­тя­чих спо­минів… Та­ка, мо­же, як не­дав­но на Амурі!

    - У них, здається, ма­нев­ри… - зву­ча­ли ще сло­ва нач­зас­та­ви.

    І рап­том пра­во­руч, на межі кор­до­ну, хтось важ­кий, з чор­ни­ми лат­ка­ми на спині, ко­ле­сом шу­бовс­нув у во­ду… Аж за­пирх­кав.

    З роз­го­ну, без­це­ре­мон­но ла­ма­ючи крих­ке стеб­ло пше­ниці, невідо­мий Тро­хи­мен­кові зло­чи­нець спро­бу­вав пе­рей­ти кор­дон яс­но­го, со­няч­но­го дня!

    Червоноармієць хап­ли­во, звич­ним ру­хом, по­вер­нув навс­ко­си руш­ни­цю й підки­нув її на ру­ку, щоб кра­ще бу­ло взя­та йо­му на муш­ку зух­ва­ло­го шпи­гу­на чи конт­ра­бан­дис­та

    - Не втічеш, го­лу­бе… ні,-підбадьорю­ючи сам се­бе, ти­хо при­ка­зу­вав Тро­хи­мен­ко.

    Він розк­рив уже ро­та, щоб гук­ну­ти зви­чай­не в та­ких ви­пад­ках «стій», хоч доб­ре знав, що та­кий зух­ва­лий пе­рехід кор­до­ну ви­ма­гав у пер­шу чер­гу кулі; прав­да, постріл на кор­доні не завж­ди бу­ває вип­рав­да­ний, і не та­кий уже ге­роїчний вчи­нок - ви­пус­ти­ти ку­лю, а ще гірше - не влу­чи­ти, пус­ти­ти її в не­бо синє…

    Трохименко був блідий, схвильова­ний і всю си­лу волі скуп­чив на од­но­му: влу­чи­ти. За вся­ку ціну влу­чи­ти невідо­мо­го во­ро­га.

    То нічо­го, що пострілом він вик­риє своє за­мас­ко­ва­не місце, що вог­нен­на лінія кор­до­ну з три­во­гою - по обид­ва бо­ки Збру­ча - ви­пус­ка­ти­ме на спо­лох кулі вго­ру, то все - дур­ниці, не варті серй­озні ува­ги.

    Дипломати по обид­ва бо­ки ріки бу­дуть собі на дозвіллі вив­ча­ти, з яко­го бо­ку був пер­ший постріл, а йо­му, Тро­хи­мен­кові, тре­ба зат­ри­ма­ти во­ро­га, а ко­ли не по­щас­тить - по­да­ру­ва­ти йо­му ку­лю в да­ле­ку до­ро­гу…

    Так ро­зуміє він, чер­во­но­армієць, своє зав­дан­ня.

    …Трохименко скриг­нув з люті зу­ба­ми, плю­нув ку­дись зоз­ла аж на ду­ло руш­ниці і, не­за­до­во­ле­ний, впівго­ло­са ви­ла­яв­ся; далі по­волі спус­тив муш­ку з чор­ної лат­ки на воді і, все ще схвильова­ний, вто­пив очі в од­ну точ­ку: на ве­ли­ку іклас­ту го­ло­ву свині.

    - От історія! Ска­за­ти ко­мусь со­ром­но навіть - сви­ню замість шпи­гу­на хотів за­би­ти!…

    І все-та­ки Тро­хи­мен­ко не знав, що йо­му слід зро­би­ти не­гай­но, щоб уря­ту­ва­ти безг­луз­ду си­ту­ацію: підвес­ти­ся-нез­руч­но, він вик­риє тоді своє за­мас­ко­ва­не місце, че­ка­ти ж, по­ки Мин­ка са­ма впо­рає цю бо­жевільну сви­ню, теж не ви­па­дає… Про­те вирішив за­че­ка­ти.

    На бе­резі річки з усіх боків ото­че­на га­лас­ли­ви­ми по­ро­ся­та­ми біга­ла Мішка й кри­ча­ла:

    - Де ото ти залізла, очі тобі вилізли б?

    А сви­ня на крик не зва­жа­ла; тріпа­ючи го­ло­вою, кап­ло­ву­ха ку­па­ла­ся, вид­но, в Збручі з ве­ли­кою на­со­ло­дою; во­да блис­ку­чи­ми крап­ли­на­ми стіка­ла їй по ще­тині, а во­на ще з більшим зав­зят­тям пирх­ка­ла й за­до­во­ле­но рох­ка­ла.

    - Палю, па­цю… ви­лазь уже, - вго­во­ряє Мин­ка сви­ню, а са­ма ти­хо пла­че край бе­ре­га ве­ли­ки­ми невтішни­ми сльоза­ми.

    На крик Мин­чин по той бік кор­до­ну-ріки підвівся польський жовнір; у Тро­хи­мен­ка гли­бо­ко десь зак­ра­ла­ся дум­ка, чи не зби­ра­ються Мин­ка з жовніром відвер­ну­ти йо­го ува­гу, щоб у цей час хтось прос­ко­чив лінію кор­до­ну? Мо­же, підго­во­ри­ли Мінку на­рош­не заг­на­ти в річку сви­ню?…

Пошук на сайті: