Сон – Григорій Косинка

Григорій Косинка

СОН

Снилося…

Виткнулась на хвилю серед золотих кашташв моя дитяча любов, пронизана сонцем, і — така хороша, така мила згадка — заспівала весільно пісні:

Ой, будет ти, моя мати, тихо спати…

А краечком, обніжками поля замайоріли слова:

— Дитино, де твої сни золоти, де коні огненні і слова залізні, карбовані?..

I далі сірим степом лише зарошений, заквітчаний сон…

…Попереду ішла полова корова із зіркою на лобі, у неі на правому розі два стручки гороху і трішечки землі коло лоба, як вихор у отряхуватого хлопця, за нею — сім корів з телятами і полова між ними як отаман…

А за ними стернею — п'ять маленьких дівчаток і два хлоці; дівчата несуть у руках широкі квітки з усатої пшениці, і по краях квіток сині дзвоники сплять; тільки хлоці несуть по торбині гороху, баском покрикують на скот і горнуть кийками пил на дорозі…

Дівчата співають, тихо, далі голосніше, а коли доганятимуть скот до села — дзвінко заспівають і затихнуть.

Тільки кучерява Оленка висмикнула із своеї квітки червону мачину і розтрусила ії пелюстки по дорозі, примовляючи:

Хай буде на жнива-а, Хай буде на жнива-а-а…

Жнива-а-а! Моргнула оком торбина з горохом, засміялась, оступилась на стернину — ай-ай-я… і пилом припали мов пастухи…

Снилося:

Кучерява Оленка — моя любов дитяча.

У вечері, коли зорі цілуються, я хотів дитиною піймать на синій налигач місяць і напоіти з криниці моеї любові, а криниця моя тоді у яблуневому цвіту цвіла…

I не піймав!..

…Степом короговки замість корів, чорні коні на зеленому житі копита стал или, борозни орали і поорали ми заквітчаний сон…

I знову краечком, обтяжками поля замайорши слова:

— Дитино, тоді розвіялись громами в житах зелених твої сни золоти, полетьга коні огненні і залізні слова любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали…

Кучерява Оленка з дикого поля до города приїхала: моя Оленка ходить невміло буйним містом — отак іде вулицею, зупиниться, на щоках зацвіте соромливий мак, вона засміеться і серйозно-серйозно прочитае на стовпі:

«Хиромантка. Узнаю судьбу по картам, линиям рук: настоящее, прошедшее, будущее».

Прикладе палець до губів, а оком кине аж за Дніпро, на синібори:

— Єт, долю вгадуе!

Оленка знала чари кращі, ніж хіромантка майбутне: и бита, на студентську ногу, кімната, а особливо вікно, в кущ троянди закохане, знали такі таемниці, яких…

Місяця вже ніхто не ловив на сині налигач увечері, ні, просто він сам любовно заплутувався у телеграфний дріт і косим оком поглядав на білу кімнату Оленки:

— Хороший, та світи йом у дорогу… I зацвів тоді сум Оленки:

— …«Уже немае Андрія, Оленко… У нас як заспівали звечора кров'ю кулемети, то до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву теню, а вона сотала душу села і чіпляла тоненькі павутинки на заплакану дзвиницю, до хреста…

Вороне залізо лизало теню кулеметів і плювало нею у сліпе село, а чорна жужелиця нашими Зеленьками — на аршин…

— Курява дика, Оленко, була селами…»

Але місяць (він у городі, як селюк на балу) рішив посвяти коло вікна Оленки смкх, бо він був у той вечір веселий…

I зразу, читачу, над кленом синьо-зеленими рейками зацвіла блискавка, рвонула хмару сизу, а вітер торкнув стременами — момент — вихром на гриві вітру — дощ…

А Дніпром (Оленка яскраво це пам'ятае) пароход плив: такий собі сіренький, притертий «Чехов» — коли сонячно — свистить у машині, а негода — дна в Дніпрі шукае:

— Мабуть, раки віпли?

Це перед сумом Оленки підвівся на палубі Пилип Бойко, моргнув до матроса: «Мабуть, раки війли?», і почав трусити в воду свою чорну, як рілля, онучу; вітер виправив ії, погладив обсмикані кінці і майнув до хмари…

— Все равно як знамя…— не втерпів Бойко; матрос гукнув за вітром «сім», засміявся на Бойкове «знамя», і «Чехов», заплаканий, під дощ заляпав тихенько колесами: «сім, сім, пол…».

За Бойком заворушилась одна свита, два піджачки і засмальцьований фрак; останній дригнув ногою з клумака свиту і, позіхаючи, промимрив:

— А воно харрашо… дощик і — хліба підуть…

Свита косо глянула на дощик, скривилась і тильки що хотіла одказать фракові нащот «хліба підуть», як…

Жовті щелепи Бойка дико випнулись на обличчі, мов чепіги; сірі блискучі очі впилися до столика і люто заплигали на губах, горлянці спекулянта.

— Прошу, Марк Мойсеїч, Бульоновське, заводське, розкішне сало…

Кумедний Бойко дико заверещав:

— Ми голодуемо, пухнемо… Брешеш, проклята душа! Це мое сало… Чуеш? О-о, дивись: попечена шкура — мое, мое!.. Я торш, коли ще не було голодухи…

I заплакав: просто одняв у здивованого спекулянта під ногами шкурку з-під сала, засміявся, а далі Почав

Свита глухо бовкнула в воду свое слово: «От що, брат, голод робить», оглянулась і замовкла.

Здивований спекулянт загорнув помалу, не постшаючи, сало, сірий хліб, витрусив лушпиння яець у воду і сумно, з гдкою іроніею, проказав до Марка Мойсейовича:

— Чудак народ… Пропал апетит…

Марко Мойсейович прижмурив з презирством на дядю-шок око, соковито плюнув і закурив сигару.

Закурив…

А на сірих, жовтих обличчях селян димом закурилась зелено-сіра лють:

— Попихкують… Бачиш?!

Смішок затанцював на мішках, на воді і на сірих чепігах Бойка:

— Хі-хі-хі! Попихкують…

I ще буйшше від споминів зацвів сум Оленки; місяць похмарнів, минув телеграфний стовп над вікном і любовно обмережив стрімчасті зубці костьолу.

А ніч на хрестах зорі розвішала, і коли-не-коли промайне там вечірня краса і грязь города, промайне і — потухне…

I сонна снувала у пам'яті свій сум:

«Уже немае, Оленко, Андрія…»

— Ех, тільки останшй вечір дома, на селі сниться кумедний, заквітчаний сон…

— Останній раз із ним в саду гуляла… А тепер:

— Дід молиться прадідівською молитвою в саду, до зір, не повертае голови до попелища церкви, де співали кулемети, ні, перед ним — стара яблуня, одноліток діда, зогнулася, розп'яла на землі гілля, і кожна гілляка хитае ніжно в унісон дщово! молитви; ах, як це нехброше — довго-довго після дідовоі молитви гонить на призьбі рябий пес блохи, а на клені шелестить гусшь… Фе, гидота!..

— Олеся Андріяш дома? — Це крізь сон.

— Дома… — I щаслива сміялася спросоння: — Ич який… за яблуню ховаеться…

— Поднимайтесь, милая… Какой яблунька?..

…I поплила сорок п'ята ніч у тюрмі: спалені очі Оленки цілували грати, а сум ії налився як пашня, заполовів.

I коли синьоока красуня візьме в обійми вечір травня, і на стш! якраз над «парашою» розділить горіхом грати, і погойдне цей страшний, сірий сум піснею,— спалені очі орошують брудну лутку сльозами…

Сорок п'ята ніч кинула дротом телефону «маленьку неприемність» життя тюрми:

— Ви слухаете? В камері номер вісім повісилась Олеся Андріяш… Чуете, А н д р і я ш?

— Хм… Червона мачина… Жаль, жаль, але…

— Сорочку перервала і — на вратах… Слухаю. Неприемність, чорт!..

О ленка…

Степом короговки замість корів замайорита, чорні коні на зеленому житі копита сталили, борозни орали і поорали мій заквітчаний сон…і залізні слова Любові у Байкал-озеро, мов сльози, покапали…

Обсипався яблуневий цвіт: істежки засипав, і доріжки.

I сумом великим сотаеться над Зеленьками весільна теня матер! Оленки:

Ой будеш ти, моя мати, тихо спати…

1923

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: