Троекутний бій – Григорій Косинка

Григорій Косинка

Троекутний бій

Ніч. Електричні ліхтарі, як парубки, моргають на молоді тополі, милуються, грають світлом на біло-зеленому листі…

I переливаючись метеорами, зорі з безодні небесної…

— 3-з-уй…— бба-х-х!..

Над мільйонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизуючий свист. На вулицях тихо-тихо; десь недалеко горить, як свічка, маленька крамниця, вітер помалу підлизуе своши червоно-жовтими язиками іскри, крутить незадоволено полум'я по тонких балках і, як звір, важко дише і — перескакуе до новоі жертви — зеленого штахету…

По радю з першого на четвертий поверх пролунало:

— Б'ють по вокзалу?!

— Летять через нас! Через нас, чуете?!

— Краще кажіть, бо не чу… Де горить?..

Настала невеличка тиша.

I, сиплючись, як молодість, покотились серед молочного туману ранку нервові звуки танцю: буйні, повстанчі…

— До бою, сильні!

— Назустріч смерті! — співае кожний акорд.

…Востанне гукнула гармата, а ядро прорізало туман ранку і сипалось кульками-намистом на мокрих тротуарах.

Коло сірого забору затанцювали довгою стрічкою тіні, прищулились, коли…

— За-ля-ж!

— Та-та-та…— зацокотів глухо «Махі», кулі засвистіи по довгих мовчазних вулицях, цокнулись у кам'яні стіни домів і –

Похмурий, жовтогарячий ранок… зустрі чубатих сіовиків.

Ранком прокинувся заляканий, трусливий двоногий звірок і — до центру города: біжить, штовхае, лізе в бите скло, а на обличчі в нього грае радість…

О, він так любить політичні перевороти! Головне — тепле місце в господі нового пана: він — вічний міщанин.

Поспішають ці двоногі хижачки до Хрещатого Яру, бо там… цілуються брати росіяни з українцями…

— Слава, ура!..

Посипались перед чорною, загоршою кіннотою білі троянди:

— Нашим оборонцямі — ніжний, тендітний голос.

— Ай-ла!

Злякано шарахнувся на тротуар двоногий звір і — очі до неба:

— Цок-цок-цок-цок-пах-пах!

Низько літае аероплан і лякае зотлілу душу міщанина порожніми…

— Ура-а-а, русскій флаг!

Біжать, животи трясуться, підборщок корчиться в блаженно-радісну посмішку… Квітами, гіллячками засипають.

— Ах, какая прелесть: офіцер, такой нежний, молоденький…

Дві кирпаті дами пруться на шию і кричать: «Русский флаг, добровольческая армія!»

Кругом гудуть церковні дзвони, змішані з гамом цього свята панського, а…

— «Аполло» опять будет,— помтш, Манька, Ан1с1-мова,— грозний, серйозний…

— «Ще не вмерла…» Слава, слава!

— Офіцер, Шурка, еслі мучіт, так і монету гоніт…

— Оні, знает, хорошенькіх…

Радісно-схвильовано шепчеться товар: покупці прибули!

— одчинено: славний, пане-отамане, куточок, душа споч… ліворуч.

Січовик вартуе. Суворий, завзятий, з «крівавого фронту» — обличчя задумливе, посміхаеться, а брови… легко… з презирством до панськоі слинявої юрби — розходяться… Грае таемна посмішка.

— Півтора місяця немае перемени білизни.

— Розуміете, «панянки» починаються турбувати!.. I посміхнулась Зелена Буковина в подертій, пошматованій австрійській шинелі, сіреньких штанцях, картузику чорній-чорній потлілій сорочці з «панянками»…

Квітки сиплються, цим потлілим сорочкам трошки боязко:

— Вони чужі, то и!..

Ритмічним кроком іде офіцерська рота; блищать на сонод золоті погони, дзенькають шпори, а в такт шпорам дзенькае, грае панська душа, радде…

Золоті погони сліплять очі, радують виснажену душу і хвилюють-хвилюють дрібненькі почуття…

— Лясь, лясь!

Праворуч товста жандармська морда б'е якогось грішно-нещасного чиновника:

— Лезеш, арестант!

— Да здравствует Кіев — мать городов русскіх!

— Долой жидов!

Повіяв легенький вітер,і покотилося Хрещатим Яром зле, звірюче: «Жиди…»

Йшла російська патріотична маніфестація.

Попереду бігли з прапорцями якісь гімназисти, гостро розглядали юрбу і гукали: «Долой, долой!..»

Загув, захвилювався Хрещатий Яр і сірими стінами покотив страсть юрби до дніпрових хвиль.

Легко, безжурно ляскав хвилями Дніпро, прорізував старий нові напрямки, розмовляв з соромливою шилягою і — кожною хвилею — вперед, вперед…

А сонце математично лило електрику на зубаті кам'яні городи, чорно-сиві степи… ой, хороше цілувало кучері Дніпра — хвилі…

Одна людська маса безупинно боролась і ревла.

На улиці шматок людського м'яса і дві невеличкі калюжі крові.

— Кроком — руші

Хтось хапливо посковзнувся, а шматок м'яса, як стара подошва, притрушений сірим пилом улиці, одскочив в колію

— Долой україський флаг! Немецкая видумка!

— Русская, добровольческая…

— Царського прапора не треба!

— Рви його! Чорна сотня-Лайка.

В повітрі почали робити гимнастику волосаті руки. Буде бій

— Гей-ло! Прапор зняти! Ми бились за Украшу… знять..!

Клацнули затвори рушниць, і майнула патриотична юрба з майдану; титьки Зелена Буковина в сірій австрійській шинелі, як Христос на муках, заціпила рішуче рушницю до бою…

— «Не пора, не пора»,— хрипло затяг якийсь патріотичний голос, далі урвався…

— Гр-грр…

На майдані, за шматок людського тіла, притрушеного пилом і облитого червоною кров'ю, зчепились в боротьбі дві чорно-біластих собаки: лютих, голодних…

Січовик прицілився: постріл — і все змішалось, затанцювало, завило…

Десь прожогом пролетіла кавалерія…

— По ескадрону!

Жахливий крик. Тікають, давлять… коні стають дибки, а за обгорілим зеленим штахетом нервово цокотить кулемет — і строчить-строчить…

— Зз-уй! — з вокзалу свище на залиті вечірнім сонцем бані Софи гарматне ядро…

— Гу-ой-уй!

Обмережалось над Печерськом небо червоно-сизим полум'ям, а шестидюймовий — назад і клюкнув носом в зелено-червоні огники семафора.

Поважно, рішуче, як кобець, гукнула з-за Дншра троекутним боем більшовицька артилерія: засміялась червоними подділками залізна птиця над жахом мільйонного города вічних міщан…

— А-а?! 3-з-за Дніпра?..

I застигла од жаху блаженно-радісна посміша на обличчі панському, закам'яніла,— тільки підборщок кривий і досі трясеться и корчиться од несподіванки, як у бо-жевільних…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: