Григорій Косинка
Троекутний бій
Ніч. Електричні ліхтарі, як парубки, моргають на молоді тополі, милуються, грають світлом на біло-зеленому листі…
I переливаючись метеорами, зорі з безодні небесної…
— 3-з-уй…— бба-х-х!..
Над мільйонним сонним городом свище гарматне ядро: жахливий, пронизуючий свист. На вулицях тихо-тихо; десь недалеко горить, як свічка, маленька крамниця, вітер помалу підлизуе своши червоно-жовтими язиками іскри, крутить незадоволено полум'я по тонких балках і, як звір, важко дише і — перескакуе до новоі жертви — зеленого штахету…
По радю з першого на четвертий поверх пролунало:
— Б'ють по вокзалу?!
— Летять через нас! Через нас, чуете?!
— Краще кажіть, бо не чу… Де горить?..
Настала невеличка тиша.
I, сиплючись, як молодість, покотились серед молочного туману ранку нервові звуки танцю: буйні, повстанчі…
— До бою, сильні!
— Назустріч смерті! — співае кожний акорд.
…Востанне гукнула гармата, а ядро прорізало туман ранку і сипалось кульками-намистом на мокрих тротуарах.
Коло сірого забору затанцювали довгою стрічкою тіні, прищулились, коли…
— За-ля-ж!
— Та-та-та…— зацокотів глухо «Махі», кулі засвистіи по довгих мовчазних вулицях, цокнулись у кам'яні стіни домів і –
Похмурий, жовтогарячий ранок… зустрі чубатих сіовиків.
Ранком прокинувся заляканий, трусливий двоногий звірок і — до центру города: біжить, штовхае, лізе в бите скло, а на обличчі в нього грае радість…
О, він так любить політичні перевороти! Головне — тепле місце в господі нового пана: він — вічний міщанин.
Поспішають ці двоногі хижачки до Хрещатого Яру, бо там… цілуються брати росіяни з українцями…
— Слава, ура!..
Посипались перед чорною, загоршою кіннотою білі троянди:
— Нашим оборонцямі — ніжний, тендітний голос.
— Ай-ла!
Злякано шарахнувся на тротуар двоногий звір і — очі до неба:
— Цок-цок-цок-цок-пах-пах!
Низько літае аероплан і лякае зотлілу душу міщанина порожніми…
— Ура-а-а, русскій флаг!
Біжать, животи трясуться, підборщок корчиться в блаженно-радісну посмішку… Квітами, гіллячками засипають.
— Ах, какая прелесть: офіцер, такой нежний, молоденький…
Дві кирпаті дами пруться на шию і кричать: «Русский флаг, добровольческая армія!»
Кругом гудуть церковні дзвони, змішані з гамом цього свята панського, а…
— «Аполло» опять будет,— помтш, Манька, Ан1с1-мова,— грозний, серйозний…
— «Ще не вмерла…» Слава, слава!
— Офіцер, Шурка, еслі мучіт, так і монету гоніт…
— Оні, знает, хорошенькіх…
Радісно-схвильовано шепчеться товар: покупці прибули!
— одчинено: славний, пане-отамане, куточок, душа споч… ліворуч.
Січовик вартуе. Суворий, завзятий, з «крівавого фронту» — обличчя задумливе, посміхаеться, а брови… легко… з презирством до панськоі слинявої юрби — розходяться… Грае таемна посмішка.
— Півтора місяця немае перемени білизни.
— Розуміете, «панянки» починаються турбувати!.. I посміхнулась Зелена Буковина в подертій, пошматованій австрійській шинелі, сіреньких штанцях, картузику чорній-чорній потлілій сорочці з «панянками»…
Квітки сиплються, цим потлілим сорочкам трошки боязко:
— Вони чужі, то и!..
Ритмічним кроком іде офіцерська рота; блищать на сонод золоті погони, дзенькають шпори, а в такт шпорам дзенькае, грае панська душа, радде…
Золоті погони сліплять очі, радують виснажену душу і хвилюють-хвилюють дрібненькі почуття…
— Лясь, лясь!
Праворуч товста жандармська морда б'е якогось грішно-нещасного чиновника:
— Лезеш, арестант!
— Да здравствует Кіев — мать городов русскіх!
— Долой жидов!
Повіяв легенький вітер,і покотилося Хрещатим Яром зле, звірюче: «Жиди…»
Йшла російська патріотична маніфестація.
Попереду бігли з прапорцями якісь гімназисти, гостро розглядали юрбу і гукали: «Долой, долой!..»
Загув, захвилювався Хрещатий Яр і сірими стінами покотив страсть юрби до дніпрових хвиль.
Легко, безжурно ляскав хвилями Дніпро, прорізував старий нові напрямки, розмовляв з соромливою шилягою і — кожною хвилею — вперед, вперед…
А сонце математично лило електрику на зубаті кам'яні городи, чорно-сиві степи… ой, хороше цілувало кучері Дніпра — хвилі…
Одна людська маса безупинно боролась і ревла.
На улиці шматок людського м'яса і дві невеличкі калюжі крові.
— Кроком — руші
Хтось хапливо посковзнувся, а шматок м'яса, як стара подошва, притрушений сірим пилом улиці, одскочив в колію…
— Долой україський флаг! Немецкая видумка!
— Русская, добровольческая…
— Царського прапора не треба!
— Рви його! Чорна сотня-Лайка.
В повітрі почали робити гимнастику волосаті руки. Буде бій
— Гей-ло! Прапор зняти! Ми бились за Украшу… знять..!
Клацнули затвори рушниць, і майнула патриотична юрба з майдану; титьки Зелена Буковина в сірій австрійській шинелі, як Христос на муках, заціпила рішуче рушницю до бою…
— «Не пора, не пора»,— хрипло затяг якийсь патріотичний голос, далі урвався…
— Гр-грр…
На майдані, за шматок людського тіла, притрушеного пилом і облитого червоною кров'ю, зчепились в боротьбі дві чорно-біластих собаки: лютих, голодних…
Січовик прицілився: постріл — і все змішалось, затанцювало, завило…
Десь прожогом пролетіла кавалерія…
— По ескадрону!
Жахливий крик. Тікають, давлять… коні стають дибки, а за обгорілим зеленим штахетом нервово цокотить кулемет — і строчить-строчить…
— Зз-уй! — з вокзалу свище на залиті вечірнім сонцем бані Софи гарматне ядро…
— Гу-ой-уй!
Обмережалось над Печерськом небо червоно-сизим полум'ям, а шестидюймовий — назад і клюкнув носом в зелено-червоні огники семафора.
Поважно, рішуче, як кобець, гукнула з-за Дншра троекутним боем більшовицька артилерія: засміялась червоними подділками залізна птиця над жахом мільйонного города вічних міщан…
— А-а?! 3-з-за Дніпра?..
I застигла од жаху блаженно-радісна посміша на обличчі панському, закам'яніла,— тільки підборщок кривий і досі трясеться и корчиться од несподіванки, як у бо-жевільних…