Григорій Косинка
Моя автобіографія
Я з роду чумацького, але батькові моєму довелося вже чумакувати з торбою по наймах… За рід свій чумацький я згадав лише тоді, коли читав «Чумаки» Максима Рильського:
Ходив чумак до голубого Дону,
Де давній предок умочив шолом,
Суху тараню, жовту і солону,
Возив, помахуючи батіжком…
Мій прадід ще ходив до «голубого Дону», але дід навіть волів уже не держав: зубожів славний рід чумака Павла Стрільця — прадіда мого.
Року 1899-го, 17 листопада в селі Щербанівці, на Київщині, у Наталки й Михаля Стрільців знайшлася перша дитина: Я.
Батьки мої жили вбого, бо мало землі мали — 1/8 десятини, батько, як пам’ятаю, по весні щороку ходив на заробітки — косар був добрий,— а косарів на Херсонщині — в степу, як казав батько,— аж за поли хватали — такий попит…
Пізньої ж осені, повернувшись із заробітків додому, батько щороку йшов працювати до григорівської цукроварні… Заробітки його, як робітника-чорнороба, були мізерні: батько все мріяв виїхати десь на Амур, на землі вільні…
Змалку — така вже доля всіх селянських дітей — я пас влітку скот, а зимою ходив до земської школи — в сусіднє село Красне, звідки родом була мати. Краснянська школа — мій перший університет.
Дитячі літа ще й досі стоять мені перед очима, тільки час, здається іноді, заткав їх на якусь хвилину синьою наміткою,— так врізались вони в пам’ять.
Року 1908-го, коли не пізніше, батьки спродали господарство — хату й землю,— і всі ми рушили на той далекий та суворий Амур — виїздили були з України навіки…
Ловив я тоді на Амурі карасі з дідом Сидоренко — рибалили вдвох та завзято, хоч до неокласиків записуй нас.
Батько й мати — пам’ятаю — мазали ту березову хату, щоб на зиму перейти вже до своєї-таки хати; робітник-китаєць сидів на пеньку проти сонця, все намагався розказати батькові щось веселе — він кумедно так вимахував короткими руками, цювкав ротом, як птиця, а слів не зрозуміти…
Батько йому на все — «шибко, шанго, ходя, шибко…».
Мати поклали вальок глини на призьбу, сіли поруч того китайця та й заходилися плакати так гірко й страшно, як ніколи до того не плакали.
— Я буду в рідній стороні,— казали вони батькові,— старців водити та дітей годувати… Ти хочеш, мабуть, щоб нас тут, як мишей, хунхузи передавили? їдьмо додому, я не хочу, щоб мої діти пропадали десь, як ті щенята… Не треба мені твоєї вольної землі, не хочу…Яке тут життя?
Я, а за мною й два менших брати — Трохим та Андрій — розплакалися й собі. Китаєць заспокоював нас — давав Андрію якусь цяцьку, щось промовляв незрозуміле.
Батько довго стояв мовчки, далі витяг двадцять копійок — розплатився з китайцем за робочий день, хоч до вечора ще було далеко.
— Годі робить, ходя. Не хазяйнувати мені тут.
А до матері:
— Не плач, я сам день і ніч думав про домівку …Хіба я ворог дітям своїм? їдьмо назад — я запряжу себе в найми, виплачу хату, город… Хай вона запасеться — земля ця.
І пізньої осені, коли на Амурі шумить тайга та йдуть рясні дощі, ми поверталися на Україну…
Додому ми приїхали, мов ті старці з убогого ярмарку. Батько запік себе в найми, мати шитвом почали заробляти паляниці, а я пішов по весні полоти буряки — двоє літ зряду полов. Перший раз, як малого, прикажчик послав мене збирати кузьку, але пізніше я дослужився був аж до двох рядків — цілком оволодів фахом полільниці… Восени — я знову в економії — чи коло машини, чи за погонича коло волів, або за плугом десь стримиш,— аби не лінувався робити.
У вільний час я дуже любив книжки читати, отож завжди надокучав батькові, щоб купили мені в Києві яку-небудь книжку (батько часто на заробітки до Києва їздили — дрова грузити, цеглу на будівлі носити, «лінію» десь копати); батько бувало, привозили на цілий злотий книжок тих — Шерлок Холмс, Нат Пін- кертон, Бова Королевич — багато всякого мотлоху. Батько мій був неписьменний, а книжки купував на око — дешеву — раз, а найголовніш з малюнками.
І горе мені було з Шерлоками Холмсами і Пінкертонами. Я не читав їх, а буквально пив,— путньої ж книжки не можна було дістати,— та й не знав гаразд, чи є такі книжки… Село моє вбоге й дике; школи не було в моєму селі.
Збирався я піти в Красне до вчителя попросити книжку, але він завжди стояв мені перед очима в золотих ґудзиках, білосніжній маніжці — пава якась, а не людина: «Тібє что, Стрілець?» — «На буряки,— кажу,— ходжу, господін учитель…».
Так я і не посмів попросити собі в краснянського учителя книжку; батькові книжки я іноді й тепер перегортаю — я зберіг їх — вони-бо єдині свідки, книжки ці, моєї дитячої любові до слова, до освіти…
Пам’ятаю, привіз раз батько дивну книжку — «Конотопську відьму» Грицька Квітки; я сміявся з прізвища автора — Грицько Квітка, чому не Півонія, не Деревій, а просто — Квітка?
«Конотопська відьма» — перша книжка, українською мовою писана, що потрапила була мені до рук. Квітчина повість мене дуже вразила й здивувала: є, виходить, люди, що пишуть по- старому, по-мужицькому, а про те, що це книжка українського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще після «Конотопської відьми» не знав — «хто ми та чиї діти»…
Року 1916-го, цілком випадково, я познайомився на горі Дитинці, в Києві, з гімназистом К., колись я згадаю детальніше за нашу першу зустріч — тепер ще передчасно,— але тов. К.— член молодої тоді української громади — перший скинув з моїх очей полуду русифікації: я став національно свідомим.
Не забігаючи вперед, мені хочеться бодай коротенько розповісти за своє життя на селі до київського періоду.
Так-от: був я дві зими робітником григорівської цукроварні — підносив до рубок кружки цукру, працював у сушках; влітку ж, баби йшли на прощу до Лаври, то моя баба Оксана завжди й мене брала з собою. «Гришка грамотний,— казали,— таблиці над святими читатиме…». Літ двоє зряду читав я ці таблиці — напам’ять знав, де повинна була стояти «мироточива голова», де угодники божії — Олексій, Ілля, митрополити всякі й архімандрити…
Року 1913-го батько одвели мене до сусіднього села Трипілля у волость… Довго, пам’ятаю, вони просили волосного писаря, щоб той узяв мене «за мальчика» — копії службові переписувати.
— Такой, ізвініть, мальчик розбитной, а дома бедность… Хай він у вас, господін писар, науку проходить… Я його до школи з дорогою душею оддав би, та не хвата, знаєте, достатків моїх…
Я стояв перед волосним писарем струнко, нерухомо, аж поки не почув з його вуст лаконічну фразу:
— Где ты учился?
— У краснянській земській школі…
Писар посміхнувся собі в пишного вуса, зміряв мою куцу постать, а доти знічев’я сказав батькові:
— Бесплатно. Почерк нужно вырабатывать, образовать… Приходи завтра.
Батько так сердечно й гаряче дякували за цю ласку писареві, що шапка упала їм з рук, а вони, задкуючи, низько кланялись аж до дверей…
— Слава богу, таки встроїв.
За три карбованці на місяць мав я притулок і харчі в далекої родички баби Трав’янчихи. У волості служив писарчуком до першої мобілізації року 1914-го. Усю систему колишніх управ, усі ті суди селянські, всю сваволю урядників, мирових посередників, писарів та помічників їхніх я не забуду, здається, довіку.
Волость залишив я року 1914-го. Платив тоді мені писар п’ять карбованців на місяць — ледве-ледве на харчі вистачало, а треба ж було зодягнутися, взуття… Дома — в батьків — сім’я все прибувала, а злидні, здавалося, напосідали все жвавіше й жвавіше: батько вже не мав снаги допомагати ще й мені.
Я вирішив їхати на заробітки до Києва. До Києва ми приїхали найматися удвох: батько — грузити на березі дрова, а я — невідомо ще на яку роботу.
Цілу ніч ми розмовляли на пароплаві з батьком, як би то знайти мені кращу роботу; батько раяв мені двірником десь стати — робота легка, а грамотному, мовляв, чоловіку кращої й шукати не треба.
Або, наприклад, черевики від хазяїна чистити; спритний хлопець на три-чотири карбованці чистить за день, а хазяїнові ж треба платити два. Харчі хазяйські, хвартух видається, щоб одежа не псувалася…
Батько купили два фунти свіжої булки — ми мовчки їли ту булку на вулиці в пилюці.
— Що ж я, сину, поможу тобі, як я й сам — добре знаєш — ніколи красних днів не бачу: як не коса, то лямка…