Григорій Косинка - Змовини (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_zmovyny.docx)Grigoriy_kosinka_zmovyny.docx40 Кб862
Скачать этот файл (Grigoriy_kosinka_zmovyny.fb2)Grigoriy_kosinka_zmovyny.fb268 Кб765

—   Заходьте, Меланіє Прохорівно, заходьте! — припро­шував на порозі Рудик.

 

Аж здивувалася вдова з Рудиків — такі вони гостинні й раді були Мелашці. Спритна на розум, вона подумала собі: «Дочку, мабуть, заміж змовили, та треба, видно, зробити щось Рудикам з приданого негайне». Ото вони й упадають коло неї...

 

Коли Мелашка сіла на лаві, Рудики — Петро й Хрис- тя — заговорили разом до неї обоє; Петро розважно здале­ку повів річ, які тепер порядки настали — не дають зовсім хазяйнувати! То шарпають тебе податками й облігаціями, то наймитів держать не дають — записуй його, реєструй у книги... А на чорта такий наймит-поденщик здався ха­зяїнові?!

 

Мелашка не сперечалася, а слухала; усі багачі — знала вдова — не люблять комуни до смерті, та й не дивувала Рудикам: чого їм було любити ту комуну, коли вона за бідних руку тягне?.. А вони ж, Рудики, на все село вель­можні...

 

—   Ви ще до колективу не записалися? — запитала Ме- лашку Христя.

 

—   Та в мене ж тепер Михайло, хазяйнує,— відповідала вдова,— він і на сходку ходить, він уже за все дбає...

 

«Бояться багачі колективу...— подумала собі Мелашка.— А мені що! Як люди, так і я.« Запишеться син до колекти­ву, а я за ним хоч у воду піду!»

 

—   Згадали ви оце, Меланіє Прохорівно, за Михайла свого... Дак знаєте, що я вам скажу? — це Рудик так.

 

—   Що ж ви мені скажете? — стурбувалася Мелашка. Вона ж, здається, нічого проти не сказала? А багачам — знала — не хвали колективу... Задурняють.

 

Дивувало Меланжу, що Рудик так празниково величав її по батькові — ніколи ще так зроду ніхто не звертався до Мелашки!

 

—   Тепер усе, Мелашко, навиворіт,— встряла раптом у розмову Христя.— Колись на змовини до молодої йшли, а ми вже — по-совєтському! Порадилися оце з Петром, що кращої пари нашій Наталці, як ваш Михайло, на світі ще не родило! Змовимо дітей, свахо, та нехай нам онуків родять... Правда? — запобігливо якось запитала Христя.

 

Вона пасла очима за найменшим рухом свого Петра: боялася сказати якусь дурницю. Пильно дивилася Петрові в очі, а заспокоїлася, коли помітила, як хитнув головою... Усе, мовляв, гаразд.

 

Мелашці не давали й слова мовити; не встигла скінчити Христя, як почав намовляти вдову Петро Рудик.

 

Він хмарний сидів кінець столу — все настільника рукою розгладжував. На Меланжу не зводив очей... Глухо-глухо, ніби в діжку, говорив Рудик:

 

—   Я вам так скажу, Меланіє Прохорівно... Нам з вами зайшло вже сонце — два віки не жити. Комуна, самі знає­те, напосідає на колективізацію... Телися, хоч і не тільний! А я, Мелашко, не хочу своє добро чорту в зуби давати... Не хочу! Я все добро своє, чуєте, Мелашко, усе до дріб’язку — дочці своїй віддам! Коні, вози, скрині — усе сьогодні ж до вашої комори переправлю... Наталка моя — дівка без ганджу. Її навіть сватав колись Шовкуненків студент... Та мені паничі ті, правду кажучи, не до серця. Діди й прадіди, думаю, хліборобили, а дочка в пани попнеться?.. Хай не цурається коло святого хліба впадати... Набивався мені в зяті й Кашуба — на змовини приходив уже... А я так подумав собі: хватить у мене свого багатства — не потрібне мені Кашубине!..

 

А ваш Михайло, хай здоров буде, царював би з Натал­кою, а не жив! Михайло, знаю, з вашого послуху не вийшов: яка ваша рада буде, так і поглаголить... Зап’ємо сьогодні змовини, запряжу коні — гайда Наталчину скри­ню до молодого! То яка ваша думка? Треба, по-моєму, рятувати одне одного.

 

Рудик неохоче якось, мляво скінчив останні слова.

 

Коли говорив, то з думки йому не сходила в’їдлива Кашубиха. На все село, подумав, роздзвонить, що він, Петро Рудик, з переляку дочку заміж змовив... Найшов собі свашку — Мелаппсу підстріпану!..

 

Петро й Христя не дивилися в очі одне одному,— такий сором, така наруга їм... Перші дочкою набивалися!

 

Обоє чекали на Мелащину згоду.

 

А в Мелашки, коли слухала Рудиків, одно на мислі: «Як змовляють, то сто коней дають, а як змовлять, то чортма і одного!»

 

Вона, звичайно, не посміла сказати цього Рудикам, бо й сама вдова не знала ще гаразд, що їй слід відказати на змовини весільні. Таке багатство їй обіцяють — з кіньми й возами,— аж страшно слухати. У Мелашки глибоко десь, на одну лишь мить, виринула була дивна думка: розбагатіти. Хіба-таки їй вік прожити у злиднях?.. Щастя ж на порозі стоїть...

 

А з думки не сходило інше: хіба вона, Мелашка, рівня Рудикам, що вони дочкою набиваються? Не прийшла б колективізація, то зроду-віку Рудики й не згадали б за її Михайла... А то впадають коло неї. А Петро все кіньми й возами вихваляється, наче Михайлові з тими кіньми жити!

 

— Як вам сказати,— мовила тихо Мелашка.— Ручатися за Михайла не буду. Його добра воля: хоче — хай сватає вашу Наталку, як вона піде за його. А тільки коні й вози ваші, Петре, ні до чого тут. Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з возами? Я не ганю дочки вашої... Але ви, Петре, пробачте мені на слові, таке говорили, що мені слухать соромно було. Добре знаєте, що я з трудів своїх вік уже прожила,— мені тими кіньми не їздити,— а все-таки... переховувати чуже добро я не буду. Вам колектив не потрібний, а мені — не знаю ще: як люди, т ак і я.

 

Христя скипіла з люті... Вона ніколи не сподівалася на таку наругу з вуст Козленкової Мелашки — отієї Мелашки, що раз на рік, може, сало їсть! Христя дивилася на вистрі­пані поділки Мелащиної сорочки, не втерпіла:

 

—  Убогість вас, Мелашко, засліпила. Ви вік прожили у своїй злидоті, шматка хліба до пуття не з’їли, а ми ж вам у комору все своє добро звозимо!.. Родаємося з вами. Дивлюся на вашу сорочку й думаю: зроду Мелашха тонкої сорочки не носила — усе в товстих ходить, а візьме Натал­ку — в тонкій танцюватиме! У Наталки ж повна скриня того добра: вік цілий я дбала за ту скриню. Аж віко в ній тріщить...

 

—  Не треба, Христе,— з обуренням у голосі сказав Пет­ро. Він, не зводячи очей на Меланжу, голосно промовив на всю хату:

 

—  Люди не брешуть: чешися кінь з конем, віл з волом.— Підвів на Меланжу гнівом розпалені очі й додав: — А сви­ня — в тин, як нема з ким!..

 

Мелашка розгнівалася; у гніві свому забула за покору... Не думала більше, чи пристати їй на змовини, не вагалася й не запобігала ласки. Вона все зрозуміла. Підвівшись з лави, Мелашка хитнула Христі головою — вклонилася нібито — і, хвилюючись, тремтячим голосом проказала:

 

—  Я, Христе, не прийшла сюди, щоб мою вбогість тут попрікали, щоб мені очі кололи тонкими сорочками. Пани, Христе, в шовках ходили, а ви тонким полотном вихва­ляєтеся!..

 

Рудик теж устав з лави і стояв посеред хати блідо-сизий; він підступив до Мелашки на два кроки — стояв близько обличчя, бо високий був на зріст.

 

Мелашка, задкуючи до дверей, з острахом думала: «Ще з доброго дива наб’є в хаті... Пам’ятай, небого, змовини весільні до самої смерті!..»

 

Рудик нахилився близько Мелащиного обличчя... В очах йому — бачила Мелашка — застиг такий жаль якийсь і злоба...

 

«Ударить»,— промайнула в Мелашки думка,— і вдова мивоволі підняла свою руку на рівень вуха.

 

—  Дайте мені, Мелашко, слово, що ви нікому за наші змовини й слова ніде не дзєкнете!.. А за коні й добро моє,— я дуже вас прошу,— ви нічого не чули...

 

—  Мені ваші коні й вози, Петре, не потрібні,— голосно промовила Мелашка й бистро, «на добраніч» не сказавши, вийшла з хати.

 

На порозі вона зустрілася з Наталкою: дівка несла на тарілці сало, різане скибками, а в лівій руці — пляшку червоної, з осені настояної на вишнях, наливки...

 

За Мелашкою ніхто з Рудиків не вийшов з хати.

 

«Хто б подумав: старчиха, наймит людський, на змовини з хазяїном не стала?..»

 

І Петро Рудик вдруге залаяв люто всі порядки на світі, комуну й голоту разом.

 

Стояв на подвір’ї непорушно, ніби з каменю тесаний... А над головою Рудикові, вергаючи хмарами, проходила темна вітряна ніч.

 

«Суховій дме...— Повернув голову до хатніх вікон, чи позапинала Христя вікна? — Так, позапинала...»

 

Він, Рудик, дав жінкам на цілу ніч роботу: ховати й пакувати добро. У хаті такий розгардіяш, аж голова Петро­ві взялася жаром. Стояв непорушно і говорив стиха сам до себе:

 

— Радив Кашубові, а довелося самому робити... Подума­ти тільки: старчиха, наймит людський, на змовини з хазя­їном не стала!..

 

Петро пішов до коней — треба всипати їм лишню порцію вівса. Він любив коні і кохав їх, як діти... Стайню держав у такому порядкові, як у німців на степу: на помості, вибілена й затишна, з маленькими вікнами вгорі,— Рудико- ва стайня справедливо мала славу на все село... Любив свої коні Петро Рудик!

 

Він засипав коням вівса, погладив їм сизо-вороні гриви, а далі став коло порога і довго не виходив із стайні. Держав у руках замок.

 

Все йому весілля Наталчине верзлося. Дивно Рудикові: давно колись — на одному весіллі — він чув пісню; слова з пісні загубилися — не пам’ятав гаразд,— проте добре знав мотив тієї пісні... Її запивали — пам’ятає Рудик — медом:

 

Мої коні, сідлані, готові,

 

Стоять на припоні...

 

Такі, здається Рудикові, були слова тієї пісні. І чого вона приверзлася йому на пам’ять, пісня ця?

 

З жалю чи просто так Петро впустив з рук замок. Він не шукав його під ногами, не нахилявся навіть: «Хазяйство гине... А замок?..»

 

Рудик безнадійно махнув у просторінь рукою і нервово причинив хвіртку стайні. Стояв і довго слухав на подвір’ї, як десь на селі валували собаки...

 

 

 

Вітер заносив у вуха Рудикові глухе й далеке гавкання псів: гав, гав, гав-уй...

 

«І чого вони юрмують?..»

 

Підійшов до ліси у воротях і наставив на дорогу вухо, прислухався.

 

На Рудиковій вулиці — тиша, мертва тиша; собаки гавка­ють десь на селі, а пора ж така, дивується Рудик, коли все навкруги спить мертвим сном... З хатніх вікон ясно чути Рудикові: плаче й приказує щось Христя. За вітром не чути слів, не вловити їх...

 

На горі, поскрипуючи крилами, меле вітряк: гер, гер, гер...

 

«Хай меле цілу ніч»,— мляво подумав Рудик.

 

Він обережно, по-злодійському, рушив до клуні; коли переходив подвір’я, то все оглядався на замкнені ворота, а ногами ступав легко, мов той кіт на траві. У руках тримав ліхтар і сокиру. Ліхтаря погасив ще в стайні, щоб не метляти світлом на подвір’ї... Все за Мелашку думав: «Три чисниці їй до смерті, а вона за гонор згадала! Гади! «Як люди, так і я!» Боїться, не знає, на яку ступити... Дурний, а вже старий! Треба було залякати її панщиною, а тоді вже на змовини річ навертати, а я — за шерстю, гладенько...»

 

Зачинив у шальованій клуні ворота і засвітив ліхтаря. Скупе світло упало на горбату віялку, накриту брезентом, на блискучі триби січкарні, а коли підняв ліхтаря вище трохи — на трієра...

 

Рудик підійшов до січкарні; ліхтаря поставив на току, у руки взяв сокиру і розмахнувся — на всю силу хотів рубнути блискучі триби.

 

—    Так по-дурному не роблять,— сказав.

 

Тоді дістав з полиці над ворітьми скриньку з ключами і обценьками.

 

Вигвинчував з машини найтендітніші частини і клав їх обережно, по-хазяйському, на тік; деякі відкладав набік, а ті, що були на току, закладав між блискучі зуби трибів...

 

Криця скреготала й сковзалася... Рудик крутив колесо січкарні рукою, а на тік кришилися залізні зуби. Так годину руйнував машини.

 

Коли ворота в клуню прочинила Наталка, Рудик, схопив у руки сокиру і стояв перед дочкою, готовий до удару.

 

—    Ідіть у хату: мати кличуть...

 

—   Ти мене налякала, дочко, аж тіло затрусилося,— ска­зав схвильований Рудик.— Думав, ідуть уже по душу...

 

Він погасив ліхтаря, взяв у руки брезента з віялки і рушив за дочкою.

 

У хаті застав вісім мішків, з верхом натоптаних одежею, полотном, крамом, ременем... Коло полу зіяли дві порожні скрині: Наталчина й Христі.

 

А Христя усе бідкалася, що багато добра ще лишається... Вона за всяку ціну хоче покласти на воза Наталчині подуш­ки, щоб не досталися стерву якомусь подушки з пуху гусиного!

 

Рудик зупинив Христю рухом руки.

 

—   Ради бога,— сказав він,— без плачу... Роби, що на­казую.

 

Обвів очима ще раз порожні скрині, мішки посеред хати... Очі стуманіли Рудикові. Невістка, Христя й Наталка чекали наказу — всі три не рушали з місця.

 

Рудик підійшов до невістки.

 

—   Є в мене, дочко, один дідок на степу... Наталка пам’ятає його, Кашуби колись пасікою в його саду стояли. Рушайте з Наталкою до нього. З кіньми додому не повер­тайтеся. Коні в нас, хвалити бога, добрі: ви ще до світу проскочите Козленків хутір... Все, здається. Я запрягаю коні.

 

Петро Рудик підвів голову на піч. На каганець звисала білолоба голова онука; хлопець, наляканий хатнім гармиде­ром, ліг рано спати. Петро послухав хвилину: міцно спить онук.

 

—   Ти ж, Христе, накажи завтра хлопцю, щоб не був мені дурний...

 

...У глупу ніч, хмарну й вітряну, коли на степу ще біліють латки снігу, Петро Рудик вирядив за ворота дочку й невіст­ку. Мішки на возі укрив брезентом з віялки, туго перев’язав їх навхрест, зверху наклав пахучого лугового сіна ще й батога Наталці дав... А сам,— скільки їздив, пам’ятає,— ні­коли не брав батога на свої коні!

 

Коні, легко доторкаючись копитами землі, помчали Ру- дикового воза степовою дорогою.

 

Христя стояла поруч Петра і все смикала його за рукав, щоб ішов у хату... Пора вже спати...

 

Петро провів жінку до ганку й звелів їй укладатися спати. Вона знемоглася за ніч, хай спить собі... А йому, Петрові, треба посидіти трохи на ганку, бо так чогось розболілась йому голова, що біль той аж у скивиці коле.

 

—    Гаси каганець і лягай собі...

 

Рудик не спам’ятався, як заснув. Закрив повіки очей, схилився на ганку на стовпця і спав, здавалося, міцно-міц­но. У вуха Петрові підсвистував вітер, тоді відкотив коміра: зробив собі затишок.

 

...Здалеку десь, у глибині яру, ясно чув, гриміла весільна музика... Це йде його, Петра Рудика, весільний поїзд. Сивогриві коні мчать Наталку на Козленків хутір...

 

—   І чого він, дурний, б’є пужалном коні,— питається у возниці Рудик,— коли коні летять, як змії?..

 

Степом курява, степом гук і крик.

 

Христя ввижається — стоїть з іконами на воротях; на ній сяє жовтогарячий корсет, плисом чорним облямований. Вона з докором дивиться у вічі Петрові — не радіє з весілля... А бубон гуде вже близько воріт, на всі голоси виводять пісні весільні дружки й свахи — дорогу молодому до тещі приспівують.

 

І раптом, ніби струна на скрипці урвалася, замовкли коло воріт музики.

 

—   Усі чекають на материне й батькове благословення,— чує Рудик невідомий голос.

 

Він шукає у натовпі Меланжу... Дивується: Мелашка не товпиться коло воріт, а стоїть — у благенькій кофті — да­леко на моріжку, на зеленій, мов рута, траві... Рудик посмі­хається до вдови...

 

—   На змовини не хотіла стати, а весілля справляє,— стиха каже він Христі.

 

Степом курява, степом гук і крик:

 

—   Несуть! Несуть! — 3 усіх ніг біжать вподовж вулиці діти: попереду білолобий онук найпрудкіше...

 

—    До нас, діду!

 

І далеко майорить Рудикові під ясним сонцем корогва з покрасою. Він пильно вдивляється на дорогу — чує, лопо­тить під вітроом корогва.

 

А з боку корогви, аж дивує Рудик, виступає Скрекотень... Не розуміє Рудик, хто його, ворога, запросив на весілля?

 

Примруживши очі, він пильно вдивляється на дорогу: вітер і курява... Музики, з цимбалів забринівши, знову заграли весільної.

 

А Скрекотень, розмахуючи мотузкою в руці, стоїть під ворітьми — недалеко Рудика — і підтанцьовує...

 

Покраса червона лопотить над головою Мелашки, Рудик сміється.

 

—    Прийшли на весілля незаможники...

 

Тоді простягає руку і,голосно, щоб усі чули й знали, кричить:

 

—    Пожалуйте, господа невозможні! Прошу...

 

Струснувшись усім тілом, Рудик кидається зо сну. Підво­диться, виходить на подвір’я й довго стоїть непорушно, ніби з каменю тесаний...

 

Вітряк більше не гергає— не меле; з гори — видно Руди- кові — сходить униз наймит; запорошений мукою, він чітко вимальовується серед голого дерева в саду. Чути важку ходу його.

 

Петро Рудик прислухається: на селі все ще валують собаки, і вітер заносить у вуха Рудикові глухе й далеке: гав, гав, гав-уй...

 

1930

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: